Справи лікарів
Цього тижня українська медицина «подарувала» відразу два неприємні сюрпризи. Спочатку — справа харківських лікарів, нібито причетних до зникнення немовлят. Доповідачка ПАРЕ, яка прибула розслідувати цю заплутану історію, заявила, що в Україні дійсно крадуть дітей. На думку Рут-Габі Вермот- Мангольд, подібні злочини здійснюються з метою пересадки органів новонароджених. Але в будь-якому випадку, передає Інтерфакс-Україна, доповідачка буде наполягати на тому, щоб до розслідування приєднався особисто генпрокурор країни.
Другий скандал вибухнув у Маріуполі. Там, нагадаємо, проти двох медиків порушено кримінальну справу. Мотивом для цього слугувало повідомлення міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Його співробітники виявили в немовлят антитіла до ВІЛ, а перевірка довела, що заразилися вони внаслідок переливання крові. Як повідомили кореспонденту «Дня» Ганні ХРИПУНКОВІЙ в обласному управлінні охорони здоров’я, за кілька днів до переливання донора було усунено — його кров за результатами аналізу позначалася як «умовно-позитивна до ВІЛ-інфекції». Але лікарів це не зупинило. Двом малюкам зробили переливання, а необхідних у подібних випадках заходів безпеки ніхто не дотримувався.
Варто визнати, що в Україні подібні випадки вже були. У 1999 році Національний комітет по боротьбі зі СНІДом повідомив про зараження ВІЛ у Черкаській і Кіровоградській областях. Винною тоді виявилася все та ж донорська кров. А в 1997 році розслідування, проведене в одній із лікарень Дніпропетровська, списало вірус імунодефіциту у трьох дітей на лікарську недбалість. Незважаючи на кризу, в лікувальному закладі тоді не бракувало одноразових інструментів і стерилізаційного обладнання.
А загалом, як показує практика, неприємні інциденти вітчизняні лікарні вважають за краще приховувати. Якщо, наприклад, у Швеції за всієї благонадійності тамтешніх клінік на тисячу пацієнтів припадає 117 випадків зараження у стаціонарі, то в нас — два. У цьому випадку в абсолютну стерильність українських лікарень не дуже віриться. Хоча б тому, що, на думку ВООЗ, сам факт перебування у стаціонарі — вже ризик. І повністю захистити, скажімо, сердечника від гепатиту або ГРВІ не можуть у жодній клініці світу. Як зізнається заступник головного санітарного лікаря України Людмила Мухарська, деякі області із завидною постійністю рапортують про кількість успішно вилікуваних пацієнтів. Причому саме там перевірки Держсанепідслужби нерідко фіксують ті чи інші порушення. У 2003 році, наприклад, із 28 тисяч проінспектованих лікарень 1 тис. 700 не відповідали санітарно-гігієнічним нормам.
Огріхи, звичайно, бувають різними — від проблем із вентиляцією до водопроводу який не працює. Але так чи інакше, в 2003-му Держсанепідслужба наклала 13,392 штрафу (вони становлять від 1 до 25 неоподатковуваних мінімумів), 19 справ було передано до суду, а стосовно 13-ти прийнято рішення про притягнення медпрацівників до кримінальної відповідальності. Якщо знову-таки в західних країнах лікарня зобов’язана афішувати свою статистику — скільки лікарських помилок допустила, скільки було заражень, то в нас — це таємниця за сімома замками. За всіх законів, які є, в яких сказано: пацієнт має право знати.
У МОЗ переконані, що ситуацію виправить велика самостійність лікарень і конкуренція між ними. Щоправда, не зовсім зрозуміло, як заклади охорони здоров’я будуть, наприклад, ремонтувати діряві водопроводи. У будь- якому випадку, це залишиться завданням місцевої влади, на балансі якої й знаходиться більшість стаціонарів. Тим часом у відомій своїми гучними історіями Луганській області минулого року на аварійно-відновлюючі роботи на водопровідних мережах було виділено 254 тисячі гривень. Потреба ж, за оцінками експертів, — 1—1,5 мільйона. Або, як дотримуватися нормативу «три людини в палаті», якщо більш-менш укомплектована клініка — одна на кілька районів? Позначається на санітарному стані лікарень і той факт, що лише 10% бюджетних коштів сьогодні йде безпосередньо на лікування (90% — на заробітну плату і комунальні послуги). За словами Л. Мухарської, медичні заклади просто змушені закуповувати дешевші деззасоби. Хоча вони не завжди ефективні.
Так що в багатьох лікарняних неприємностях лікарі аж ніяк не винні. Хоча дані різних анонімних опитувань дещо шокують: лише трохи більше половини українських медиків дотримуються всіх розроблених для медперсоналу правил гігієни. Але переливання інфікованої крові в Україні практично неможливе. Принаймні, так стверджують у МОЗ. Ретельний контроль передбачений на всіх етапах: від заготівлі й лабораторного дослідження крові до виробництва препаратів на її основі. Все підлягає ретельному тестуванню, й необхідним для цього обладнанням відповідно забезпечені.
Проте, є один нюанс. Як раніше говорила «Дню» керівник Українського центру профілактики та боротьби зі СНІДом Алла Щербинська, період від інфікування ВІЛ до розвитку в крові антитіл доволі тривалий. Простіше кажучи, цілком імовірно, що потенційний донор може бути носієм ВІЛ, але тест цього не виявить. Вихід, звичайно, є. Як рекомендує ВООЗ, служби крові повинні зберігати заморожену плазму 4—6 місяців, а потім знову протестувати. Крім того, бажано перевіряти донора не лише на гепатит, сифіліс, ВІЛ, але й на інші інфекційні хвороби. В Україні ж на це грошей не завжди вистачає. До того ж, було б у нас побільше бажаючих стати донором, не доводилося б робити переливання «з коліс» — без необхідної кількості перевірок. Наприклад, число донорів за останні п’ять років зменшилася наполовину. Минулого року в Києві кров здали 38 тисяч осіб. А для того, щоб стабільно забезпечувати «сировиною» понад 70 клінік, треба 80 тисяч.
У Європі банк крові завжди заповнений — там донорство вважають заняттям престижним, яке підтверджує здоров’я та благополуччя. А в нас, за словами співробітників Київського міського центру переливання крові, буває, що в день прийде дві чи три людини. І не факт, що в результаті вони стануть донорами. З кожним роком кількість забракованого матеріалу тільки збільшується — в деяких областях він становить до 40%. Якщо в 1987—1994 роках в Україні було виявлено лише три ВІЛ- інфікованих, які хотіли стати донором, то вже в 1997-му — 720,а в 1998-му — 800. І це вже не говорячи про інші причини браку крові — гепатит, сифіліс, наркоманія. Лікарі визнають, що саме платність донорства (навіть нинішні 25—30 гривень за здавання крові) й залучає в центри крові не найблагополучніший контингент. Але все одно наполягають на збільшенні суми винагороди. «За спасибі» взагалі ніхто не захоче стати донором, — переконані медики.
Отже, поки у лікарень немає грошей, а в центрів крові — донорів, «слабкою ланкою» залишається пацієнт. І якщо за переливання інфікованої крові все ж карають, то гучні розгляди з приводу внутрішньо-лікарняних інфекцій пригадати важко. За словами директора Центру з прав пацієнтів Віктора Глуховського, випадків, коли у хворих нагнивала рана чи він захворів у лікарні ГРВІ, — тисячі. Тим часом про це згодом майже ніхто не говорить. «У пацієнтів багато інших турбот — немає бинтів, медикаментів, треба платити за кожний зроблений у лікарні крок. Вони навіть не завжди звертають увагу на те, що лікар за наявного зараження пацієнта видає симптоми за звичайний перебіг захворювання», — говорить В. Глуховський. Що-небудь довести проблематично. Будь-яка подібна справа потребує кваліфікованих експертних висновків, які роблять, як правило, фахівці з медичною освітою. Об’єктивна оцінка в цьому випадку малоймовірна — корпоративність завжди була відмінною рисою лікарів. Давати надію, на думку В. Глуховського, може лише один факт. Сьогодні в Україні вже з’явилася спеціальність «медичне право», а юристи починають розуміти: для розгляду «медичних» справ знання законів недостатньо.
