Список Януковича
Привертає до себе увагу досить-таки умовна відповідність затверджених кандидатур реєстру парламентських фракцій. Так, М.Азарова, який стояв свого часу біля витоків «Регіонів України», призначено за квотою фракції «Європейський вибір», Віталія Гайдука, також поміченого у лавах цієї сили, делегувала фракція СДПУ(О). (Щоправда, Дмитро Табачник — це справді фракція партій Промисловців і підприємців та «Трудової України», а Іван Кириленко — фракція аграріїв). Ця багатокрокова операція, а також деякі можливі майбутні призначення дозволяють аналітикам зробити висновок про те, що конфігурація парламентської більшості оформилася остаточно, й опозиційним силам слід шукати шляхи співпраці з більшістю.
Хоч процес формування нового Кабінету ще не закінчився, про певні тенденції говорити вже можна. Відставку попереднього уряду, мотивовану необхідністю принести його в жертву політичній реформі, політикум і суспільство сприйняли як належну. Словосполучення «коаліційний уряд» хвилює уяву. Проте коаліцією в загальноприйнятому значенні цього слова те, що нині створюється, можна назвати лише умовно. По суті, це коаліція інтересів двох політичних сил — СДПУ(О) та блоку «За єдину Україну!», який майже відразу після проходження до парламенту розвалився на частини, що сьогодні знову об’єднані бажанням впливати на урядові рішення. Причому не на все підряд, а лише на «омивані» великими фінансовими потоками. Свідчення такої перебірливості — великий (три-чотири та більше кандидатур на місце) спочатку конкурс серед охочих зайняти крісла першого віце-прем’єра ПЕК, міністра з надзвичайних ситуацій тощо, і практично цілковита байдужість переважної більшості учасників тендеру до Міністерств праці і соціальної політики та культури (мало не до останнього моменту — жодного претендента). При цьому екс-блок «За єдину Україну!» своїм результатом на виборах зобов’язаний багато в чому Донецькому регіону (тобто Януковичу-губернатору), а з Януковичем, але вже з прем’єром, «торгується» за урядові портфелі.
Ще одна характерна відмінність коаліційності по-українськи від загальноприйнятих стандартів — відсутність у нового уряду готової конкретної програми. Завдання повинні бути озвучені, а про них поки (за винятком загальних принципів, задекларованих Віктором Януковичем у його короткій промові з парламентської трибуни) мало що відомо. Проте вже здійснені призначення дозволяють зробити деякі припущення.
Легальним надзавданням Миколи Азарова (ледь чи не єдиної людини в країні, яка знає, як примусити платити все, що ворушиться), очевидно, стане реорганізація і підвищення ефективності фінансового сектора країни (пригадаємо про вказівки міжнародних фінансових організацій). У ній можна виявити практично рівнозначні за складністю підзавдання: надання цьому сектору європейських рис шляхом реального або, що не менш імовірно, пропагандистського «аншлюсу» (поглинання) податкової служби Мінфіном; затвердження (можливо, частинами) Податкового кодексу, враховуючи як поточне, так і кардинальне вирішення проблеми ПДВ. І головне — виправлення «катастрофічної», за визначенням прем’єр-міністра, ситуації з бюджетними надходженнями у нинішньому році, а також недопущення дефолту в подальші роки, коли Україні доведеться шукати гроші на покриття пікових платежів за зовнішніми боргами. Таким чином, Азаров концентрує величезну владу (а ресурси?) і стає головною фігурою уряду. А у разі успіху покладеної на нього місії — одним із імовірних учасників майбутніх президентських перегонів (за вітчизняною традицією він, як і інші «відмовники», вже заявляв про відсутність якихось амбіцій).
Тим часом якість євроремонту фінансового сектора, запланованого Миколою Яновичем (якщо вивести за дужки ймовірність ще більшого посилення саме російського економічного вектора), природно, багато в чому залежатиме від його взаємин із цілком імовірним майбутнім главою Нацбанку Сергієм Тігіпком. Останньому приписують політичну ангажованість, що збільшує ризики для банківського сектора, а також відсутність необхідної для банківського діяча такого масштабу неспішності в прийнятті рішень. Утім, все це ті недоліки, яких можна (за бажання) позбутися... (Набагато важче позбутися деяких бізнес партнерів із важкою репутацією). Збігаються із загальними завданнями першого віце-прем’єра й кандидата в голови Нацбанку цілі глави паливно-енергетичного комплексу В.Гайдука. Ясно, що йому доведеться налаштовувати на консорціумний лад українську газотранспортну систему, визначаючи таким чином інвестиційні вектори майбутньої країни. Одночасно на нього ляже і політична відповідальність за величезну внутрішню позику, з якою має намір вийти на внутрішній український ринок «Нафтогаз України», що, за деякими оцінками, загрожує чималими ризиками для того ж фінансового сектора.
Не виключено, що виготовленням «гуманітарного» прикриття для всіх цих цілей займеться віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник, який має, скажімо так, різносторонній досвід роботи і під час виборчих кампаній, і на першій позиції в президентській Адміністрації. Правда Президент в Італії зазначив, що Д.Табачник «зробив висновки зі своїх помилок».
Втім, усе це — тільки версії, які може будувати країна, котра отримала (знову ж таки за сталою у нас традицією) безпрограмний уряд. Поки він ніяк себе не виявив. Хоча пріоритети більшості фракцій та їхня готовність керувати чим завгодно, показані під час формування Кабміну, насторожують.
КОМЕНТАРІ
Валерій ПУСТОВОЙТЕНКО, фракція НДП:
— Люди, які зайняли провідні міністерські посади, професіонали вищої проби. Важливе завдання — консолідувати роботу уряду. Від цього залежатимуть його успіхи. Якщо вдасться досягти істотних покращень у соціально-економічній сфері, отже, персональний склад уряду підібрано вдало. Якщо ні, очевидно, робитимуть відповідні висновки. Кажучи про те, чи задоволена наша фракція портфелями, які вона отримала, сказав би так: задоволених розподілом урядових посад у більшості немає взагалі.
Станіслав ГУРЕНКО, фракція КПУ:
— Призначення в уряді свідчать про те, що влада прагне створити максимальну концентрацію сил шляхом наділення адмінресурсом певних персоналій. Нині вибудовується своєрідна лінія: Віктор Янукович — Микола Азаров — Віктор Медведчук. Це означає повний контроль над фінансовими потоками. Мені здається, це не ознака оздоровлення системи управління державою. Сьогодні держава декларує боротьбу з бідністю, але фактично відбувається зміцнення багатства.
Степан ГАВРИШ, фракція «Демократичні ініціативи»:
— Говорити сьогодні про те, що уряд зможе здійснити деякі прориви, було б передчасно. Потрібно почекати, що він скаже, пропонуючи свою програму в Верховній Раді. Не хотілося б, щоб був посилений фіскальний момент економічної політики, а також силовий тиск на економіку. Зважаючи на те, що новий перший віце-прем’єр добре знає проблеми економіки з фіскального боку, сподіваюся, він легко знайде рішення протилежного характеру, спрямовані на лібералізацію економіки. Загалом цей уряд працюватиме між Сциллою та Харибдою.
Іван ПЛЮЩ, фракція «Демократичні ініціативи»:
— Сьогодні влада легітимна. Тому нехай якнайшвидше формують уряд, і роблять те, про що Президент говорив протягом восьми років, а його соратники — хто більше, хто менше. Я маю на увазі економіку. Гляньмо на надходження до бюджету. Протягом останніх трьох років ми, громадяни України, або фізичні особи, збільшили свій щорічний внесок до бюджету на 4 млрд. грн., і платимо податків не 8, як три роки тому, а 12 млрд. грн. А вся економіка, зважаючи на те, що спостерігається зростання, платить на рівні 9 млрд. грн. на рік. І спостерігається тенденція до скорочення цієї цифри. Думаю, новому уряду потрібно зайнятися цією проблемою. Персональний склад уряду для мене значення немає. За всі роки незалежності жоден уряд не міг бути справжнім урядом. Тому що у нас завжди було два уряди. Один — на Банківській, другий — на Грушевського. Поки залишається два уряди, я не чекаю нічого хорошого.
Олександр КРИВОШЕЄНКО, директор Центру політичного маркетингу:
— Я би запропонував такі ракурси аналізу складу уряду — уряд і президентські вибори, уряд і політична реформа і уряд і економічна політика.
Те, що ми бачимо сьогодні, можна в принципі розглядати як початок політичної реформи, але це лише напівкрок, оскільки, по-перше, логіка була наступна: ми спершу створимо прецедент, коли ВР, а не Президент виступає з ініціативою зміни складу уряду, а потім приймемо відповідні закони, які цей прецедент зафіксують на рівні законодавчих актів. Але законодавчих актів так і не було ухвалено. Не було ухвалено законів про більшість і опозицію, про уряд і т.iн. Тобто створюється ситуація, коли відбувається реалізація якихось політичних домовленостей, не закріплених законами, що не надасть системного характеру змінам у взаємодії парламенту та уряду. Це може мати наступні негативні наслідки: більшість, яка причетна до формування уряду, через деякий час може відмовитися брати на себе політичну відповідальність, тому що механізми політичної відповідальності будуть створені шляхом прийняття тих законів, про які я говорив, але вже після формування уряду. І більшість скаже: ми прийняли закони, і давайте за цими законами знову проведемо перерозподіл урядових посад і зміну прем’єр-міністра. І другий негативний момент: парламент намагатиметься відповідати за роботу уряду, але йому не загрожує вплив з боку виборця.
Тепер щодо економічних змін. Сьогоднішній склад уряду говорить про те, що дуже вузькою є база серед депутатів, на яку може спиратися в своїй діяльності уряд. Це буде уряд, як і попередній, більшою мірою не поступального економічного розвитку, а уряд, чия економічна політика буде політикою «латання дірок».
І третій аспект — президентські вибори. Сьогоднішній склад уряду, те, що і прем’єр-міністр, і перший віце-прем’єр, а заразом міністр економіки і куратор Податкової адміністрації — з одного політичного середовища, свідчить про те, що питання, чи буде Янукович розглядатися як кандидат на посаду президента від влади залишається відкритим.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Політичний період, який переживає Україна, дуже схожий з аналогічним у Росії на межі 1996—1997 років (відомий в політології як період «семибанкірщини»). Нагадаю, в Росії він розпочався незадовго до президентських виборів і характеризувався початком переговорів та компромісів між представниками російських фінансово-політичних груп. Такий діалог проявився в активній інформаційній, фінансовій, ресурсній підтримці Єльцина та його команди, а згодом відбився у складі уряду. В результаті російський капітал отримав можливість інтегруватися в державний механізм, що стало спробою запровадження олігархічної моделі капіталізму.
Не коментуючи результатів цієї спроби, слід зауважити, що схожий процес в Україні, розгорнувшись приблизно з кінця 1998 року, затягнувся до сьогоднішнього дня. Однак в Україні, на відміну від ситуації в сусідній з нею на сході країні, виявилися вкрай сильними позиції адміністративно-силової групи. Тобто, тієї частини управлінсько-політичної еліти, яка, злившись iз державним апаратом, довгий час забезпечувала стабільність сьогоднішньої політичної влади. В результаті вона сформувалася як своєрідний неформальний державно-капіталістичний клан. Власне сильна позиція цієї групи довгий час блокувала можливість серйозних переговорів з іншими, менш тісно пов’язаними з державою, олігархічними групами. Однак сьогодні можна констатувати те, що переговори таки відбулись і компроміс тактично досягнуто. Віссю останнього, на мій погляд, є компроміс між так званими київською та донецькою групами, свідченням чого є підтримка соціал-демократами Гайдука на посаді віце-прем’єра по ПЕК. (На цьому етапі ролі інших груп, які також є учасниками переговорів, вторинні). Як наслідок, результатом цього компромісу став новий «розклад» в уряді, який проявився на рівні віце-прем’єрів. Враховуючи те, що провідні групи мають на своєму утриманні партійні проекти і фракції, у них є можливість представити досягнутий компроміс в політичній коаліції.
Якщо говорити про перспективи роботи нового уряду, то їх можна уявити собі у формальному двохетапному вираженні. Перший етап може умовно вкластися в п’ять — шість місяців (враховуючи традиції «ста днів уряду»), впродовж яких урядова команда зробить все можливе для того, щоб зарекомендувати себе як команда прагматиків у вирішенні, перш за все, питань їхнього реноме — соціальних та бюджетних проблем. Окрім цього, велика увага приділятиметься геоекономічним питанням в трьох напрямках: європейському (насамперед питання вступу України до ВТО), російському (економічні проекти включно з газотранспортним консорціумом) і східному (враховуючи проблеми України з «атлантичним» напрямком). Від нової урядової команди слід також очікувати заявок iз приводу реставрації державних капіталістичних механізмів управління, що виглядатиме прогресивно в контексті поєднання інтересів приватного капіталу з державним програмуванням.
Другий етап може вилитися у великий перерозподіл, велику «економічну війну», якщо преференції влади виявляться для груп цікавішими, аніж проблеми компромісу та взаємних поступок. Думаю, розпочнеться він, найімовірніше, ближче до осені, коли почне спрацьовувати фактор наближення президентських виборів.
Пiдготували Наталія ТРОФІМОВА,
Володимир СОНЮК, «День»,
Iрина КУХАР
