Сценарії «позитивної каналізації» конфлікту
Помітна в українській політиці тенденція до розтягнутих кризових циклів, чергування активних і пасивних, відкритих (на кшталт «казусу Тимошенко») і закритих стадій ставить проблему пошуку довготривалих позитивних сценаріїв виходу зі смуги політичної невизначеності. Тактичні схеми, реактивні та миттєві рішення або заклики до замирення на базі наявного конституційного та політичного статусу кво є запізнілими, односторонніми й навряд чи будуть прийняті всіма залученими в складні політичні комбінації сторонами.
Перше, на що слід звернути увагу, — це питання про генезис і природу нинішньої політичної кризи. Криза має свої внутрішні причини та зовнішні чинники. Об’єктивні передумови кризи склалися після закінчення президентських виборів 1999 року, коли переобрання на другий термін нині чинного Президента фактично означало виконання політичних завдань конституційно-політичного режиму 90-х років. Подальше призначення на посаду прем’єр-міністра Ющенка з іміджем молодого реформатора та прозахідного лідера стимулювало подальшу еволюцію кризотворних чинників. З політизацією постаті прем’єр-міністра і Кабінету загалом стався розкол політичного режиму на пропрезидентську й пропрем’єрську частини, який пішов лінією як виконавчої влади, так і в парламентській більшості. Наступним важливим моментом формування кризотворних чинників стало створення парламентської більшості. Здавалося, що політична більшість цементуватиме президентську модель і дасть більше можливостей для політичного впливу на законодавчий процес з боку чинної влади й Президента. Однак не було враховано дуже важливу інституційну особливість президентських режимів, в яких створення стабільних партійнозв’язаних або багатопартійних коаліцій не коригується механізмами президентського типу влади. Особливо президентської в лади в пострадянському варіанті. Проект більшості та його реалізація зрушили свідомість еліт (правих, лівих, центристів і т.iн.) до парламентської логіки реалізації функціонування виконавчої влади. Таким чи ном, до 2000 року, на початок активної фази, пов’язаної з касетним скандалом, були сформовані основні кризові передумови. Був потрібен лише певний зовнішній вплив, який призвів до детонації всіх кризових явищ.
Для того, щоб більш-менш послідовно змалювати антикризовий сценарій, необхідно ще раз звернутися до ідентифікації так званої нової опозиції. В чому новизна опозиції, представленої рядом рухів і груп, — Форум національного порятунку, «Україна без Кучми», «За правду»? По- перше, це не парламентська опозиція, хоча складається в основному з депутатів парламенту. Виникнення такого феномена, як позапарламентська опозиція, стимулювалося загальною кризовою ситуацією політичного руху, «касетним скандалом», різким ослабленням президентської вертикалі. Однак слід звернути увагу, що характеристика нової опозиції як позапарламентської є не вадою опозиції, а її основною ознакою. Вона підкреслює, що в рамках легальної парламентської та електоральної політики деякі групи політичної еліти не мають більш-менш відкритого, процедурно відрегульованого доступу до влади. І таким чином політичний процес, особливо пов’язаний з опозиційністю ряду політичних сил, не працює в рамках легальних конституційних і парламентських механізмів.
Тут важливо звернути увагу на те, що політологи часто називають «виключаючою» та «включаючою» державами. Включаюча держава — це та, до якої залучаються всі політичні, зокрема й опозиційні, сили через традиційні інститути електоральної й парламентської політики. Як приклад можна навести європейські країни кінця ХIХ—ХХ століття, коли опозиційний рух робочого класу через затвердження сфери загального виборчого права та електоральну політику був залучений у державу, отримав легальний парламентський статус, можливість формувати багатопартійні коаліції й активно брати участь у формуванні політичного курсу. Таким чином, на базі «включаючої» моделі виникли сучасні парламентські демократії й сформувалися легальні парламентські опозиції. Якщо із цієї перспективи подивитися на політичну систему в Україні та на характер державної пострадянської сфери, то можна сказати, що механізми залучення не спрацьовують. Ми маємо виключаючу державу. Залучення більшої частини політичного класу до держави через електоральну політику утруднено. Тому режисери кризи роблять ставку не на правовий, легальний шлях приходу до влади — наприклад, в результаті виборів, — а на розростання опозиційної сфери поза політичним режимом і підрив його політичних устоїв.
Тому при розробці антикризових стратегій цей позапарламентський статус, недержавне походження «нової» опозиції слід брати до уваги. Це опозиція, яка вміє працювати в умовах демократії, яка керує кризовим ньюсмейкінгом і найдефіцитнішим ресурсом в новій політичній реальності — увагою. Важливим моментом нової опозиції є те, що вона посилається і формує глобальну громадську думку. Вона по суті апелює до глобального атлантичного співтовариства і громадської думки, яка сьогодні стверджується на базі так званої фінансової глобалізації та глобалізації політики. Ряд груп еліт в багатьох пострадянських і пост’югославських країнах відкрито орієнтовані на Захід як на спонсора і «тренера-гравця». Оскільки в Україні не сформоване ще громадянське суспільство, опозиція апелює до глобального громадянського суспільства.
«Нова» опозиція використовує тактику декількох опозиційних майданчиків — Верховна Рада, ФНП, УБК, «За правду». Незважаючи на незграбні дії ряду опозиційних політиків, ми бачимо чіткий геополітичний профіль нової опозиції. Головне тут — підірвати геополітичний базис легітимності політичного режиму, перехопити ініціативу у влади.
На базі цих двох основних проблем — природи політичної кризи і аналізу кризоутворюючих чинників, а також аналізу особливостей нової опозиції — надалі можна приступити до пунктирного позначення сценаріїв подальшої кризової динаміки. Є два основнi сценарії. «Пустити на самотік» — найгірший сценарій. Постійно присутнім фактором політичного життя і циклічних загострень політичного напруження буде чинник «нової» опозиції з підключенням студентських, правозахисних та інших рухів. Взаємостосунки влади і опозиції перейдуть в режим взаємодії, який характерний або для Білорусії кінця 90-х років, або для Югославії середини 90-х років. Причому, ця криза не обов’язково буде в стадії політичного напруження. Можливі спорадичні дії «нової» опозиції в «білоруському» варіанті. А в «югославському» це пов’язано з тими подіями, які відбулися в кінці 2000 — на початку 2001 року. Югославська опозиція використала також дуальні стратегії, коли діяла одночасно як поза політичним режимом (на вулиці), так і всередині легальних інститутів, зокрема, один з лідерів югославської опозиції був мером Белграда. Зрозуміло, що такий варіант — насправді тупиковий, і головна його небезпека в тому, що він буде сприяти ізоляції України від проєвропейського політичного простору. Тому необхідний пошук позитивних варіантів, які спиралися б на розуміння кризоутворюючих чинників і на особливості як нинішнього кризового стану влади, так і «нової» опозиції. Найголовніший сценарій, можливо, пов’язаний з тим, щоб політична реформа, що планується в країні, чи то варіант «круглого столу» чи інший — обов’язково передбачала спрямованість на створення включаючої держави, тобто переходу до європейської моделі президентсько-парламентської республіки. Це означає, що необхідний перехід до нової моделі конституційного і політичного режиму, створення включаючої держави через оновлення і розширення каналів доступу до законодавчої і виконавчої влади. Зрозуміло, що в рамках «круглого столу», що планується, необхідно продумувати основні напрями політичного реформування саме в такому руслі — поступовим переростанням «круглого столу» різних політичних сил в режим конституційних зборів. А в 2002 році, можливо, сумістити вибори у ВР з голосуванням по зміненому тексту Конституції. Це не тільки зніме тліючий базис кризи, але і зробить більш легітимною Конституцію, уникнути змін в якій навряд чи вдасться.
