«Створення єдиної УПЦ — об’єктивна реальність історії»

Святкування 1020-річчя хрещення Русі стало темою чергового обговорення в рамках спільного проекту «Україна — Росія: діалог культур» газети «День» і російського інтернет-порталу ИноСМИ.ru.

Попередня дискусія за участю експертів нашої газети та ИноСМИ була присвячена Голодомору і ширше — відповідальність і пам’ять. Цього разу російські колеги запропонували для обговорення дев’ять питань, на які сьогодні відповідають експерти «Дня». Отже:

1. Як ви оцінюєте підсумки візиту Константинопольського патріарха Варфоломія до Києва на святкування 1020-річчя хрещення Русі?

2. Які перспективи створення єдиної Української православної церкви?

3. Які перешкоди стоять на цьому шляху, зокрема, чи чинить РПЦ пряму або непряму протидію цьому процесу?

4. Чи є створення єдиної Української церкви надзавданням для керівництва країни? Якщо так, то до яких позитивних або негативних наслідків це могло б привести? Наприклад, чи це, на вашу думку, згладило б ідеологічні розбіжності між населенням Східної та Західної України або навпаки — посилило б суперечності між регіонами України?

5. Чи можна погодитися з думкою, що, прагнучи створення єдиної, визнаної іншими помісними православними церквами і незалежної від РПЦ церкви, Ющенко переслідує політичні цілі, набираючи додаткові очки до грядущих президентських виборів?

6. Чим викликаний «прохолодний прийом», як його охарактеризувало більшість світових ЗМІ, патріарха всієї Русі Алексія керівництвом України?

7. Які вимоги міг виставити патріарх Варфоломій українським церквам (УПЦ КП та УАПЦ) для їхнього входження під «юрисдикцію» Константинопольського патріархату?

8. Чи згодні ви з думкою, що на Україні релігійне питання навіть більшою мірою, ніж питання мови, відображає проблеми, пов’язані з національною ідентичністю?

9. Митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило заявив, що релігійне питання в Україні «дуже політизоване. Як був створений розкол під впливом політичних сил, так він і продовжує лишатися зброєю, такою собі палицею в руках політичних сил». Як ви прокоментуєте це твердження?

Леонід КРАВЧУК , перший президент України, голова Оргкомітету зі святкування 1020-річчя хрещення Русі:

1. Я вважаю, що цей візит слід розглядати як знаковий для України — і не лише України, а й для всього сучасного світового православ’я. Тому, що в такому контексті, так широко масштабно за все сторіччя хрещення Русі в Україні не відзначалося. Друге: це дало можливість Україні повернутися до джерел Хрещення. Це етап, який показав роль сучасного православ’я і християнства взагалі у цивілізованій місії всі ці 1020 років. Православ’я зіграло дуже важливу роль у писемності, освіті та в багатьох інших сферах, які потім розвивалися у східних слов’ян, зокрема, в українців. Це можна зрозуміти з того, як Україна сьогодні шанує віру, серйозно ставиться до канонів віри. Це дало нам право сьогодні сказати, що Україна сучасна, демократична держава, де пройшло святкування всіх церков канонічних і неканонічних без яких-небудь конфліктів.

2. Я пошлюся на офіційні заяви патріарха Вселенського Варфоломія I. Він, фактично в усіх своїх заявах повторював одне й те саме: що церква-мати — Константинопольська церква, стурбована тим станом православ’я однієї з найбільших православних держав, у якому воно сьогодні перебуває. Він говорив, що Константинопольська церква, Вселенський патріархат, сам патріарх прагнутиме надати якомога активнішу допомогу в тому, щоб об’єднати всі православні церкви, які є в Україні, в єдину православну, канонічну церкву. Тому перспектива, з точки зору Вселенської православної церкви є, тобто патріарх не закрив кордону, а навпаки підкреслив важливість розв’язання цієї проблеми. Коли це буде? Це вже інше питання. Які способи, форми й методи рішення? Також питання, яке треба вивчати. Але моя думка полягає в тому, що такий стан, як сьогодні, з православними церквами в Україні не може залишатися довго. Бо майже половина віруючих (Київський патріархат) не можуть перебувати поза спілкуванням iз світовим православ’ям. Вони не належать до тих, хто входить до канонічної церкви. І я як людина не можу їм відповісти, чому віруючі, які відвідують Володимирський собор, не вписуються або на порядок нижчі від тих віруючих, які ходять до Києво-Печерської лаври? Всі перед Богом рівні, тому моя думка така: об’єднання має статися, це неминуче. А влада та церква повинні діяти в рамках Конституції України і канонів церкви в ім’я інтересів України, віруючих, православних у нашій державі.

3. Перешкода одна. Для того, щоб почати об’єднання всіх православних церков, потрібно щоб УПЦ КП і УАПЦ стали канонічними, тобто були визнані в рамках канонів церкви, щоб вони не вважалися розкольниками. Якщо вони стануть канонічними, тоді можна говорити про об’єднання УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ МП. Сьогодні митрополит Володимир (гoлoва УПЦ МП), якого я дуже поважаю, не може ставити питання про об’єднання тому, що якщо керуватися дослівно, то не можна об’єднуватися канонічну церкву з неканонічною. Тому багато людей, які представляють УПЦ МП, такий стан речей хотіли б продовжити. У цьому випадку, з їхньої точки зору, в Україні є одна православна церква — МП, а інших нібито й немає. Якщо говорити відверто, то Московському патріархату невигідно, щоб в Україні була єдина православна помісна церква, бо неминуче виникне питання: а яка церква історично давніша на території колишнього Радянського Союзу? І тоді всі дійдуть до висновку, що за фактом історичного Хрещення — це українська православна помісна церква. Тут виникне друге питання: а скільки тоді віруючих буде у МП і скільки у КП? Я гадаю, що це буде не на користь Московського патріархату. Ось вам проста відповідь: є бажання, є слова, а є реальні інтереси, вони в церкви такі самі реальні, як і в суспільстві. Бо до церкви ходять люди. Далі — це друге — коли будуть створені вже дві канонічні православні церкви (УПЦ КП і УАПЦ), постане питання про переговорний процес між канонічними церквами щодо об’єднання. Тоді, звісно, треба буде консультуватися і вести переговори з Московським патріархатом, а Вселенський патріарх, завдяки своїй історичній ролі, вже прийматиме рішення.

4. Думаю, це не є самоціллю. Є мільйони віруючих, які як громадяни України рівні перед законами й Конституцією, але не рівні перед канонами церкви. І коли починається якась політична кампанія або вибори, ми дуже чітко відчуваємо, як цю відмінність використовують політичні сили. Крім політичних цілей є глибші питання — це нерівність віруючих, а ця нерівність перед законом, перед канонами, це взагалі не може бути припустимо для віруючих. Інша річ — для ієрархів, які, як і політики, можуть робити щось там у своїх інтересах, а в інтересах віруючих молитися Богу. Я вам наведу приклад. Я народився в Рівненській області, церква в моєму селі, в Західній Україні, належала МП, і коли я став президентом, чимало націоналзбуджені люди підходили до мене й казали: як же так, ви український президент, а у вас у селі церква МП. Я кажу: люди добрі, це не я вирішую, це вирішують віруючі мого села, вони хочуть мати таку церкву, це їхнє право. Але є й інше, вони не позначають різницю сьогодні між церквою КП чи МП, їх самі ділять патріархи, вони цього не відчувають, тому не можна розглядати якісь ідеологічні відмінності. Ідеологічні відмінності в політиці, але за православними канонами служба, обряд проводяться, як у нашому селі, так само й у сусідньому, де церква Київського патріархату, в обох селах українською мовою. Чим же вони відрізняються? Абсолютно нічим. Протиріччя згладяться тоді, коли буде одна православна церква й вона буде суворо дотримуватися православних канонів, законів України й Конституції України. Протиріччя виникають там, де, коли хтось відступає від канонів або від законів, влаштовуються конфлікти, є люди, яким це імпонує. Цього не повинно бути.

5. Якщо будь-який Президент, Ющенко чи не Ющенко, ставитиме завдання зрівняти всіх віруючих перед законом і перед Богом, обов’язково політичні наслідки будуть. У нас навіть незначні речі (наприклад, будують дорогу не там, де треба) мають політичні наслідки. А тут вирішується величезне, колосальне завдання для віруючих, для мільйонів людей, для України. Адже ми ставимо завдання рівняння віруючих, а не відділення від світового православ’я, це благородне завдання, а політичні наслідки можуть бути. Звісно, говоритимемо відверто, якщо йдеться про вибори Президента, тоді якщо не Ющенко, то хтось інший з кандидатів буде це використовувати. Але це ж не означає, що ми маємо припинити процес об’єднання православ’я або створення рівних умов для всіх віруючих.

6. Це штучно створюють напруження певні політичні, духовні сили, деякі ЗМІ. От я — голова організаційного комітету, я щодня зустрічався з представниками різних церков, з міністрами. Я стежив за тим, як готується візит Алексія до України, можу сказати, що ніяких перешкод ні я, ні Президент, ні оргкомітет, ні будь-хто інший не чинив. Цей візит Алексія корисний для України. І зрештою, два патріархи (Вселенський і Московський) зустрінуться на українській землі й зможуть поговорити й вирішити багато, зокрема й конфліктних, питань. Ми, навпаки, вважали, що українська земля допоможе якось пом’якшити напруження, що виникло. Можливо, так, з такими почестями, як зустрічали Вселенського патріарха, не зустрічали патріарха Московського. Тому що в усьому світі існує протокол, якщо Вселенський патріарх перший патріарх у світовій православній церкві, то Московський не перший. Тоді чому не зустрічати з такою ж помпою, наприклад, Румунського або Болгарського, вони ж рівні, кожний займає своє місце, тому не можна було зустрічати Московського патріарха, як Вселенського, на яких підставах, нас би ніхто не зрозумів. Тому, я вважаю, ніякого прохолодного прийому не було, його скрізь запросили, скрізь він відзначився, ми його зустріли з честю й гідністю, все як годиться. 7. Щоб вони стали канонічними, вони, за канонами в православному світі, мають звернутися до патріарха Вселенського з проханням про розгляд питання про їхню канонічність. Коли це буде зроблено, тоді треба розглядати друге питання. Під юрисдикцію кого ці канонічні церкви могли б підпадати, чи до Московського патріарха, чи до Константинопольського. Я, наприклад, вважаю, що до 1687 р. українська церква була під юрисдикцією Константинопольського патріарха, Петро I силою передав її, не звертаючи уваги ні на які канони, Московській патріархії. Така була історія. Коли це все буде вирішено, тоді можна вирішувати наступне питання, об’єднувальне. Вселенський патріарх казав, що все робитиметься в рамках чинних канонів і встановленими століттями порядками, якихось особливих вимог не буде. 8. Якщо брати православ’я загалом, то з ніякою національною ідентичністю воно не пов’язане. Це розділення сталося не за національною ознакою. Як у східних, центральних областях живуть українці, так і в західних, де більше, де менше. Церква розділилася на початку 1990-х рр. за канонічністю, а не за національною ознакою. Навіть мова не відображає проблеми. Наприклад, чимало українців назвали рідною російську мову, деякі росіяни назвали рідною українську мову, хоча мова більшою мірою відображає проблеми, пов’язані з ідентичністю, але не церква, тим паче православна. 9. Те, що питання політизоване, я згоден, але те, що дуже — це перебільшення. У різних селах, у різних областях — по-різному, все залежить від того, яка там загальна ситуація. Тому церква використовується, а чимало ієрархів дозволяють себе використовувати, бо їм, кажучи відверто, це вигідно: їх підтримують, їм допомагають, не лише морально, а й матеріально. Але сказати, що церква сьогодні перебуває поза політикою, я б не насмілився. Але щодо «палиці» — це перебільшення. Давайте говорити відверто, нехай би МП сьогодні виступив і визнав ту церкву, яка зараз неканонічна, канонічною, разом із Вселенським патріархом. Тоді ніякої політизації б не було. Ті церкви, які сьогодні під крилом Філарета, вони постійно відчувають неповноцінність, скажімо, їх не запросили на святкування. Як я поясню віруючим — чому? Якщо, як це розуміє митрополит Смоленський і Калінінградський, ставлячи питання, нехай вони прийдуть до нас, покаються (я маю на увазі церкву Філарета) й саморозпустяться, тоді ми будемо задоволені. Тобто вони їх штовхають, хочуть вони цього чи ні, на конфлікт. Я думаю, що так можуть говорити тільки люди, які не розуміють, що відбувається сьогодні в Україні. Де ви сьогодні знайдете віруючих в будь-якій з областей, які ходять до церкви КП, які мусять покаятися й саморозпуститися. За що? За те, що вони моляться в іншій церкві, на іншій території. Але церква ця православна. Нерозв’язання цього питання штовхає їх до незадоволення, й це створює, зокрема, певну політичну ситуацію. Цю ситуацію продовжує підтримувати МП, не приймаючи канонічності церков, які фактично існують в Україні.

Юрій ЩЕРБАК , письменник, посол України:

1. Візит патріарха Варфоломія до Києва став не завершенням процесу створення єдиної української православної церкви, як сподівалися деякі політики, а лише його початком. Попереду — ще дуже довгий і нелегкий шлях.

2. В історичному плані немає ніяких сумнівів у тому, що єдина УПЦ буде створена. Час невблаганно працює на Україну. Цей процес має визріти, стати фактом масової свідомості. Штучне пришвидшення цього процесу нагадуватиме штучно стимульовані передчасні пологи. Відомо, які діти з цього народжуються.

3. РПЦ, за якою прямо стоїть Кремль з усіма дипломатичними, силовими й пропагандистськими структурами, чинить скажений опір процесу визрівання й створення єдиної Української православної церкви. Це — опір того ж самого порядку, що й намагання заперечити законне право України вступити до НАТО.

Це — спроба (безнадійна з історичного погляду) законсервувати радянський статус України як несамостійної, несуверенної провінції Російської імперії.

Після історичного візиту патріарха Варфоломія до Києва опір РПЦ тільки посилиться. Для цього будуть використані не тільки релігійні, а й, насамперед, політичні чинники — такі, як відверте служіння Партії регіонів московським, а не українським національним інтересам.

4. Створення єдиної УПЦ — це об’єктивна реальність історії, а не забаганка того чи іншого українського уряду. Ідеологічні протиріччя між cхідною і pахідною Україною не будуть загострені в разі, якщо:

a) буде знайдено компроміс між православними ієрархами

б) буде виявлена необхідна гнучкість у мовному питанні (російська мова служби в російськомовних регіонах).

Позитивним наслідком створення єдиної УПЦ буде подолання релігійної шизофренії (роздвоєння) свідомості українців, повернення історичної гідності християнському Києву, унезалежнення від тих, хто підступом і силою вивели православ’я Руси- України з релігійно-правового поля Візантії й продовжують свою завойовницько-окупаційну політику сьогодні.

5. Процес об’єднання УПЦ, тяжкий і тривалий, навряд чи принесе електоральні зиски. Це — питання великої державотворчої мети, а не дрібної передвиборчої політики.

6. Думаю, що патріарх Алексій II шкодує, що здійснив візит до Києва. Стоячи на вічних схилах Дніпра, у тіні великого Володимира, повторюючи заклинання останнього російського царя «Оставьте беспочвенные мечтания», сказані напередодні розпаду імперії, він не міг не відчути свого безсилля і марноти неправедних зусиль. І, звичайно, Алексій II відчув подув холодних київських вітрів, бо приїхав на чужу канонічну територію, в країну, яка не хоче бути маріонеткою Москви.

7. Я не знаю деталей переговорів. Варфоломій вразив мене своєю промовою, своєрідним шедевром юридично-історичної релігійної казуїстики, де всі формули зважені й обережні: думаю, до такого складного витонченого стилю мислення не звикли в Україні. Варфоломій зробив лише перший, але вирішальний крок, поставивши поза сумнівом факт російської анексії українського православ’я. Слово тепер за українським духівництвом, яке повинно зробити відповідні юридично-релігійні кроки для повернення первинного («візантійського») статусу УПЦ.

8. І релігійне, й мовне питання є однаково важливими для України.

9. Московським попам, перш ніж звинувачувати Київ у «політизації» релігійного питання, треба поглянути на самих себе: сьогодні РПЦ перетворена на своєрідний відділ ЦК КПРС з ідеології, що обслуговує політичні цілі Кремля, втручаючись у внутрішні справи незалежних держав. Політика зрощення церкви з державою не приведе ні до чого доброго — лише до відторгнення від православ’я мільйонів віруючих.

Клара ГУДЗИК , «День»:

1. Підсумки візиту Константинопольського патріарха в Україну по-різному оцінюються різними категоріями нашого суспільства. Відповідь на це питання залежить від очікувань, які були пов’язані з візитом. Дуже ймовірно, наприклад, що Президент України вельми розчарований — він, безумовно чекав, як дитина, більш рішучих кроків патріарха Варфоломія у бік об’єднання та автокефалії Української церкви.

Але якщо дивитися більш реалістично, то візит Всесвітнього патріарха виявився, безумовно, досить вигідним для нас і невигідним для Московської патріархії та Московського уряду. Найголовніше полягає в тому, що створений прецедент — із цього часу зв’язки між Києвом та Фанаром стануть, безумовно, більш тісними, а архімудрі стратеги Московської патріархії — більш обережними.

Важливим результатом є й те, що на поверхню вийшло неймовірне — Московський патріарх у православному світі виявився зовсім не таким могутнім, як це здавалося багатьом. Навіть якщо за ним стоїть Кремль.

2. Відповідь на питання, які у нас перспективи створення єдиної та незалежної УПЦ, залежить головним чином від того, що розуміти під «єдиною». Якщо мова йде про Православні церкви Київського патріархату та УАПЦ, то ніщо не заважає їм утворити одну церкву прямо сьогодні. Однак, об’єднуватися один із одним вони категорично не хочуть (хто б не просив). Але навіть гіпотетичне об’єднання двох цих церков фактично не змінило б загальної православної картини в країні — тому, що є ще УПЦ МП. Той факт, що вже сьогодні певна частина УПЦ МП налаштована на створення незалежної Української церкви, вирішує далеко не все — інша частина УПЦ МП складе на нашій землі філію Російської православної церкви (вони мають для цього всі права). Але навіть українська частина Московського патріархату, яка відокремилася, ні за яких обставин не буде об’єднуватися з представниками Київського патріархату та УАПЦ — вони для них не «канонічні».

3. РПЦ перешкоджає відродженню автокефалії в Україні всіма своїми силами та грубо втручається в православні справи України (так само, як і в справи інших православних церков світу). Але питання не тільки в цьому. Православна церква, як і багато інших церков світу, має свої закони, живе за канонами тисячолітньої давності. Тому очікувати, що в найближчому майбутньому в Україні буде монолітна єдина Православна церква — неможливо. Але чого можна та треба домагатися, так це лояльності церков (усіх церков — як православних, так і неправославних) до країни, в якій вони живуть, хліб якої їдять. Як це роблять деякі інші церкви (українські греко-католики, наприклад).

4. Жоден з українських президентів не обминав увагою церковні проблеми та кожен, очевидно, вважав їх «надзавданням» свого правління. Але безрезультатно — зміна президентів аж ніяк не відбивалася на православ’ї, на православних «гордієвих» вузлах. І це всупереч постійній президентській увазі, подарункам, відвідуванням храмів, а головне — всупереч претензіям на миротворство. Може час змінювати стратегію та діяти, нарешті, згідно з Буквою Закону, а у випадку необхідності звертатися до суду? І надавати менше уваги внутрішньому церковному життю. Варто також пам’ятати, що деякі православні церкви домагалися автокефалії століттями, а також багато разів втрачали її.

5. Ще не було в світі політика, який не переслідував би політичні цілі у всіх сферах своєї діяльності, в тому числі у сфері церкви, а особливо — маючи намір балотуватися на наступний термін (або бажаючи залишити по собі дуже хорошу пам’ять).

6. «Прохолодний прийом» патріарха Всієї Русі Алексія II Президентом України Ющенком приголомшив усіх. Що тут можна припустити? Можливо, це було «покарання» за якісь приниження з боку патріарха, отримані Президентом України в Москві. Наприклад, відмову Алексія розширити повноваження УПЦ МП та інше. Але факт залишається фактом: Константинопольського патріарха зустрічали на найвищому рівні, а Московського — ні. Такого Московська церква не забуває століттями. Недарма патріарх Алексій не хотів їхати в Україну, — після того, як з’ясувалося, що це буде не свято «трьох братських народів», а «лише тільки» Києва, України.

7. Патріарх Варфоломій чудово знає церковний «родовід» усіх українських владик Київського патріархату та УАПЦ. Деяка їх частина не має «законного» канонічного присвячення в єпископи. Для церкви це надто важливо. Як буде вирішуватися ця проблема — важко сказати. Саме тому такими туманними були обіцянки від’їжджаючого до Туреччини патріарха Варфоломія.

8. Я не думаю, що Україна дуже релігійна країна. Більшість українців згадує про церкви декілька разів на рік; особливо в центрі, на півдні та на сході країни. Про це суворо свідчить статистика. Переконана, що якби в справи церкви та її прихожан не втручалися політики, там все було б тихо й дуже благопристойно. І можливо, всі вже давно примирилися б один з одним.

Володимир ЛЄСНОЙ , Сімферополь:

1—9. Підсумки візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Києва вважаю позитивними, оскільки цей візит певною мірою зрівноважив і згладив можливі негативні наслідки візиту патріарха РПЦ Алексія. Нагадаємо, що проект святкування цього дивного 1020 річного ювілею зародився саме в РПЦ і мав чіткий політичний антиукраїнський підтекст. Українське політичне та церковне керівництво зуміло перехопити ініціативу й надало цьому святу корисний для України характер. Так слід діяти й у майбутньому.

Перспективи створення єдиної православної церкви в Україні найближчими роки є вельми примарними. На цьому шляху стоїть кілька перешкод. Головна з них — це наполегливе прагнення нинішнього російського керівництва втримати Україну в сфері свого впливу. Російська влада має величезні важелі впливу як на Російську православну церкву в Росії, так і на значну частину УПЦ МП. Російська православна церква здійснює пряме втручання в політичні та церковні справи українців. Наприклад, деякі надто агресивні та злобні українофобські видання (на кшталт газети «Русичи») зазначають, що видаються з благословення московського патріарха Алексія. Значною перешкодою на шляху до об’єднання й автокефалії українських православних є так звана східно-християнська ідентичність частини українського населення.

Однак українське керівництво повинно прагнути до створення єдиної автокефальної української православної церкви. У більшості країн, де помісні церкви отримували той чи інший ступінь самостійності, політики грали в цьому не останню роль. Але в умовах України це має бути не короткочасна переможна кампанія, а тривала цілеспрямована й системна робота — стимулювання, посередництво, надання допомоги, роз’яснення своєї позиції. Тоді не буде ніяких штучних протиріч між заходом і сходом України. У всіх трьох українських православних церквах є багато мудрих людей, здатних вирішувати важливі проблеми.

Потрібно врахувати, що досягнення автокефалії православними церквами нових незалежних держав ніколи не проходило безболісно. Грецька церква оголосила свою автокефалію 1833 року, а була визнана такою Вселенським престолом лише 1850 року.

Болгарській православній церкві Вселенський патріарх Кирило VII відмовив у автокефалії 1866 року, і лише втручання турецького султана дало болгарам автокефальну церкву де-факто. Константинопольським патріархатом болгари були звинувачені в схизмі, а офіційно автокефалію болгарського православ’я Константинополь визнав лише 1945 року. Тернистим був шлях до автокефалії також сербського й румунського православ’я, причому на території Румунії деякий час існувало кілька православних церков. І, нарешті, Грузинська православна церква відділилася від Російської й знову стала автокефальною 1918 року, а московський патріархат визнав цю автокефалію лише після Другої світової війни — і явно за сприяння кремлівських політиків.

Тому для досягнення автокефалії, визнаної Константинопольським чи Московським патріархатами, українським церковним і світським керівникам доведеться проявити велику мудрість, терпіння та завзятість. Від влади та впливу з легкістю не відмовляється ніхто, в тому числі й церковні ієрархи.

Багато які дії Віктора Ющенка, безсумнівно, продиктовані боротьбою за очки в нових президентських перегонах. Але так буває й у розвинених демократичних країнах. На жаль, Ющенко занадто захоплюється малоефективними кампаніями й акціями, які не приносять користі Україні й більш доречні в країнах з авторитарною ментальністю населення на кшталт Росії (особисте керування гелікоптером, підйом на Говерлу разом з губернаторами, півторагодинні повчальні промови тощо). У більшості українців таке проведення часу високопосадовців викликає лише скептичне мовчання або глузування.

Явно передвиборчий характер носить кампанія команди Ющенка з нагальної підготовки виведення російського Чорноморського флоту після 2017 року, як і деякі інші акції. Ющенко прагне забрати назад у Юлій Тимошенко західноукраїнських виборців, а також антиросійсько налаштованих виборців у інших регіонах.

Релігійні питання в Україні дійсно значною мірою пов’язані з національною ідентичністю. Але так було й у інших народів. Це не є трагедією. При розумному системному підході цю проблему можна вирішити.

Митрополит Смоленський і Калінінградський заявив справедливо, що релігійне питання в Україні дуже політизоване й є «некоей дубинкой» в руках політичних сил. Однак шанований нами митрополит Кирило вважав за краще промовчати про те, що це саме релігійне питання є «дубинкой» і в руках російської влади. За допомогою цієї «дубинки», як і за допомогою інших болючих засобів примушення, кремлівська влада намагається відігнати Україну подалі від інших вільних європейських народів, до яких вона намагається прорватися.

Якби Росія не втручалася в українські церковні справи, то об’єднання українських православних і їх канонічна автокефалія стали б можливими в межах 5— 10 років.

Володимир ПАНЧЕНКО , професор НауКМА:

1. Візит Вселенського патріарха до Києва — подія незвичайна, якщо не сказати — унікальна. Адже попередники Варфоломія I востаннє відвідували місто князя Володимира, який охрестив Русь, дуже-дуже давно. Звісно, хотілося, по-перше, відновити історичну справедливість. 1020 років — не зовсім кругла дата, проте організатори святкування не могли не зважати й на іншу дату — 1000 річчя хрещення Русі, яке «чомусь» відзначалося у Москві. По-друге — і це головне — візит Вселенського патріарха мав слугувати імпульсом до об’єднання православ’я в Україні. Навряд чи хтось розраховував на «максимум» — важливо вже те, що ідея єдиної Української помісної церкви отримала новий заряд енергії. Причому на різних рівнях.

Я б іще зауважив і те, що святкування 1020-річчя хрещення Русі сприяло чіткішому усвідомленню українцями своєї ідентичності (що дуже важливо для сучасної України). «Україна — спадкоємиця Київської Русі», — так вважає багато хто в країні, де головним «великим українцем» виявився Ярослав Мудрий.

2. Створення єдиної помісної Української православної церкви — справа часу. Рано чи пізно так буде. Звичайно, хотілося б, аби це сталося якнайшвидше, оскільки йдеться не лише про духовне єднання православних України, але і про згуртованість суспільства як такого, про цілісність і силу держави. Конфесійна ситуація, що склалася в Україні після розпаду СРСР, неприродна; моє переконання в тому, що єдина Українська православна церква можлива, в тому й полягає, що це буде природний стан.

3. Перешкод на цьому шляху багато. І мають вони не стільки історичний характер, скільки політичний. Звісно, РПЦ аж ніяк не захоче втрачати такий великий і важливий шматок «канонічної території» (дивне, до речі, це поєднання, що зачіпає делікатне питання про територію іншої країни!). Адже багато «справ небесних» вершиться на землі. І йдеться передусім про вплив, про фінанси, про людський «ресурс». У збереженні впливу РПЦ на УПЦ (тобто на українських громадян!) зацікавлена, звичайно, і Російська держава. Недаремно ж МЗС РФ так ревно спостерігало за тим, як приймають у Києві Московського патріарха! У Росії ще з часів Петра I та Феофана Прокоповича церква завжди була важливою опорою держави, тож усе пов’язано. На жаль, часом УПЦ МП в особі частини свого духовенства дозволяє собі втручатися в політику: особливо це відчувалося 2004 року, під час президентської кампанії в Україні. Хочеться вірити, що цей час уже відійшов у минуле.

На мій погляд, РПЦ чинитиме опір процесу об’єднанню православ’я в Україні та створенню автокефальної церкви дуже рішуче. Для неї «втратити» Київ дуже багато означає. І не лише в тому, що стосується кількості парафій, але й у духовно-історичній аргументації свого статусу.

4. Що стосується керівництва країни, то, за великим рахунком, справа навіть не в особистостях. Кожний правитель хоче мати сильну країну, консолідоване суспільство. Просто Президент В. Ющенко, може, гостріше, ніж його попередник, відчуває, наскільки важливим для України є духовне єднання її громадян. У цьому сенсі можна говорити про те, що єдина помісна Українська церква — це надзавдання нинішнього керівництва країни. Її створення — позитивний процес. Адже регіони країни не так сильно роз’єднані, як це уявляють деякі політики в Україні та за її межами. Вкрай важливо, щоб було взаєморозуміння на рівні вищого духовенства. Якщо, грубо кажучи, зуміють «поділити портфелі» ієрархи, то й у «низах» все буде спокійно. А політикам, які звикли розігрувати конфесійну карту в партійних цілях, варто применшити запал: загальнонаціональні інтереси важливіші за партійних.

5. Не думаю, що святкування 1020-річчя хрещення Русі варто розглядати у контексті грядущих президентських виборів. Це все- таки дуже дрібно. Йдеться про важливіші, стратегічні цілі: Україні потрібна незалежна від РПЦ православна церква. Уявіть собі на мить «дзеркальну» ситуацію: РПЦ підлягла Київському патріарху. Як би до цього поставилися у Москві?

6. Не можу судити, наскільки «прохолодним» був прийом Алексія II у Києві. Програма узгоджувалася до найдрібніших деталей, тому решта — це сфера суб’єктивних настроїв і оцінок. Принаймні, особисто у В. Ющенка, як мені здається, не було особливих — суто людських — підстав для «радісно-палкої» зустрічі Московського патріарха. Мені доводилося читати видання УПЦ МП 2004 року, в яких тогочасний кандидат у президенти В. Ющенко зображувався як посланець сатани. Від такого важко абстрагуватися.

7. Об’єктивно, без домішування політики, релігійне питання, як і мова, не є чимось фатальним для національної ідентичності українців. Соціологічні опитування показують, що серед російськомовної частини населення рівень патріотизму нітрохи не нижчий, аніж в україномовній її частині. Російська мова не є перешкодою для того, аби відчувати себе українцем. Те саме можна сказати і про конфесійну приналежність: у цій сфері толерантності, мабуть, навіть більше, ніж у мовній. Вся біда в політиках, які в корисливих партійних цілях роздувають ті чи інші питання, забуваючи, що граються з вогнем.

8. Хто-хто, а митрополит Кирило добре знає, що таке політика. У політичній площині, при бажанні, можна розглядати що завгодно. Якщо релігійне питання в Україні й політизується, то не варто думати, що Росія тут ні до чого. В обох країнах є сили, яким вигідна політизація. Та головне все ж у тому, що є об’єктивні процеси: Україна — держава, і церква навряд чи зможе абстрагуватися від цього факту.