Суркіс поставив питання про довіру. I отримав її
ШАНС БУРЯКА
Новим тренером національної збірної України з футболу за всіма попередніми прогнозами мав стати Леонід Буряк, помічник Валерія Лобановського, а перед тим Йожефа Сабо на цій посаді протягом останніх років. Проте все виявилося не так просто. Футбольна громадськість після дошкульної поразки України від Німеччини жадала кардинальних змін, для здійснення яких навряд чи підходив тренер із «команди Лобановського». Тому у пресі з’явились імена Олега Блохіна, Михайла Фоменка, Віктора Прокопенка, Мирона Маркевича, здатних, на думку багатьох, підняти головну команду країни на новий рівень. Аби мало не здалося, в останній момент у Києві з’явився знаменитий хорватський тренер Мирослав Блажевич, котрий після кількагодинних переговорів з керівництвом ФФУ дав згоджу очолити збірну України.
Реакція «на Блажевича» перевершила всі сподівання. Фахівець з міжнародним авторитетом почав виглядати як чарівник, здатний однією своєю появою зруйнувати весь той негатив, що накопичився у нашій збірній за багато років. Однак відбуття Блажевича з України, таке ж оперативне і несподіване, як і прибуття, робило його реальні перспективи сумнівними.
Як би там не було, але безпосередньо на виконкомі ФФУ реально розглядалися лише дві кандидатури — Буряк і Блажевич. Ні Блохін, ні Прокопенко, ні Фоменко не побачили, як видно, у висловленій їм пропозиції очолити збірну потрібної переконливості, тому, кожен по-своєму, відмовилися від запропонованої участі у виборах. Коротке обговорення визначило настрій — більшість була за вітчизняного фахівця, тобто за Леоніда Буряка. Так і проголосували 18 за Буряка, 1 утримався, 1 за Блажевича. Зауважимо, що вперше, здається, така делікатна процедура проходила з дотриманням усіх можливих в наших умовах норм демократії.
Що стосується власне нового тренера збірної, то впевнений, ми побачимо тепер абсолютно нового Леоніда Буряка, котрий відрізнятиметься від людини, яку ми знали останніми роками. Не для того цей амбіційний футболіст і тренер добивався посади тренера збірної, аби бути несамостійною фігурою. А запевнення Буряка в тому, що він керуватиметься традиціями і принципами свого вчителя Лобановського, виглядають не більше, ніж данина поваги, і ні до чого не зобов’язують. Тим більше, що зв’язок між збірною Лобановського і збірною Буряка не став ідеально безперервним. Нормальним виглядало б, коли Валерій Лобановський особисто відзвітував за зроблену на посаді тренера збірної роботу, якби виконком дав їй оцінку, а вже потім передав кермо новому наставнику. На практиці ж Лобановського так на виконкомі і не дочекалися. Тренер молодіжної команди Володимир Онищенко також не завважив за потрібне прийти на засідання органу, який давав йому роботу протягом двох років. Таким чином, як це вже стало звичним в останні півтора року, звітував за невдачу збірної не тренер команди Валерій Лобановський, а президент ФФУ Григорій Суркіс. Це виглядало не зовсім доречним враховуючи проголошені нашим футбольним начальством принципи відкритості і демократичності.
ВОТУМ ЗА ВЛАСНОЮ ІНІЦІАТИВОЮ
Конгрес ФФУ, що відбувся наступного дня після засіданні виконкому, став нелегким випробуванням для президента Федерації Григорія Суркіса. Не є особливим секретом, що запланований заздалегідь позачерговий конгрес мав би бути вінцем відбіркового циклу, на якому б наші футбольні керівники святкували перший вихід футбольної України до світового фіналу, а разом з тим і десятиріччя футболу незалежної України. Не склалося.
Тому цілком логічно виглядала спроба керівництва нашого футболу оперативно переключитися із святкового на робочий настрій і використати скликаний вже форум, аби поставити на ньому найбільш актуальні на сьогодні питання нашого футбольного життя. До того ж і критика з боку представників Донецького регіону вимагала відповіді.
Чи вдалося на конгресі ФФУ справді вирішити ті завдання, які перед цим декларувалися? Частково у старанно підготовленій та вибудованій промові Григорія Суркіса було сказано ніби про все, і всьому дано оцінки. Проте частину слів нашого футбольного керівника все одно доводилось прочитувати між рядків. В потоці віртуозних словесних зворотів загубилася єдина, і головна, як виглядає, незамаскована думка — в разі необхідності вибору між футболом і політикою Григорій Суркіс пообіцяв вибрати футбол. Він і так його вже давно вибрав. Тепер залишається звільнити від політичного забарвлення всі дії футбольної Федерації. Непросто це зробити тоді, коли ще чотири роки тому Григорій Суркіс наполегливо фарбував футбольний прапор кольорами окремої політичної сили. Тепер йому ж доводиться у не завжди доброзичливій атмосфері доводити, що прапор українського футболу має бути лише національним і більше ніяким. Не виключено, що робити це буде легше після того, як конгрес ФФУ 112-ма голосами проти 3-х висловив довіру президенту Федерації Суркісу на його ж настійливе прохання.
