Своя Африка є в Україні

Африку «відкрив» нині покійний луганський журналіст Петро Шевченко. Від когось він дізнався про існування села в Білокуракінському районі з такою чудернацькою для України назвою й дуже хотів туди поїхати. Навіть назву майбутньої статті придумав — «Африка вже відсіялася». Але цей свій проект здійснити не встиг. 

У березні 1997 року його не стало. Власний кореспондент газети «Киевские Ведомости» Петро Миколайович Шевченко загинув у Києві за дивних обставин. Ми, його друзі й колеги, вирішили неодмінно побувати в Африці й зробити те, що не встиг здійснити наш товариш.

Історія назви села так досі й не ясна. Старожили розказують те, що чули від своїх батьків і прадідів. У місцевого краєзнавця, редактора Білокуракінської районної газети Миколи Коваля своя версія. Й сьогодні її взято за основу, оскільки підтверджено архівними документами, знайденими в бібліотеці Академії наук України. А звучить ця історія так.

Власник хутора дворянин Самойленко поїхав до Воронежа на ярмарок купити собі коня. Всякого добра на тому ярмарку було, але скакуна собі поміщик уподобав тільки на аукціоні, та й той програв. Забрав собі коня поміщик з Олександрівки й поїхав на ньому додому. Засмутився Самойленко, але виду не подав. «А здивую я народ чесний», — вирішив він. І чи то з пустощів, чи то з відчаю, взяв і купив... верблюда. Привів його до села, а люди й питають: «Що за диво таке заморське пан у Воронежі купив? Та й навіщо?» «А щоб здивувати вас», — відповідає поміщик. «Так тут же тобі не Африка», — дивувалися хуторяни. «Раз є верблюд — значить, тепер у нас буде й Африка, а я буду паном Африканом».

Відтоді хутір Самойлівку й почали називати Африкою, а хуторян — африканами. Отримав таке прізвисько й пан. Під цією назвою село згадується і в списках поселень Харківської губернії 1864 року. На той час хутір мав 9 дворів, 12 чоловіків і 10 жінок.

Старожили запевняють, що, за розповідями їхніх батьків, хуторяни свого пана бачили вкрай рідко. Пан Африкан жив у Харкові, до свого села навідувався нечасто, доручивши всі справи прикажчику. Той, видно, правив добре. У селі й горілчаний завод працював, потім шкіряний тут відкрили. Майже півтора століття минуло, а історичні пам’ятки минулого живуть і донині, підтверджуючи, наскільки цікава й багата історія села, яких міцних і вродливих людей породила природа цього краю.

Виявляється, Африка стала батьківщиною зародження на Луганщині стаханівського руху в землеробстві. Першим, хто підтримав Пашу Ангеліну, а потім і викликав її на змагання, був Іван Острогляд зі своєю комсомольсько-молодіжною бригадою. Вони були одними з тих, кому за визначні трудові досягнення вперше 1936-го було вручено ордени Леніна. Ім’ям Острогляда, до речі, названо й залізничну станцію біля Африки.

Один із орденоносців «другого покоління» живий і донині. Василю Миколайовичу Грінченку сьогодні далеко за сімдесят. Його ім’я стало відомим на початку 60-х. У той час він працював у колгоспі «Перемога» механізатором і йому довелося брати участь у впровадженні нового — квадратно-гніздового — методу у вирощуванні кукурудзи, яку активно культивував у СРСР Микита Хрущов. 1965 року за вирощений високий урожай Василя Грінченка нагородили медаллю «За трудову доблесть», через п’ять років він одержав свій перший орден Леніна, а ще через рік — другий. У країні тоді боролися за отримання кукурудзи по 50 центнерів з гектара, а його бригада давала всі 60.

Ось тільки похвастатися своїми нагородами Василь Миколайович і радий би, та не може. Майже десять років тому обікрали землероба. Якось восени постукали в двері, а коли господар хотів пустити гостя до хати, той бризнув йому в обличчя з газового балончика, а потім ні внука, ні бабусю не пожалів. Поки всі лежали непритомними, забрав нагороди — і тільки його й бачили. Міліція досі шукає злочинця. Звісно, засмучується через таку втрату Василь Миколайович, але на людях тримається бадьоро: мовляв, головне, щоб здоров’я було. Хоч і по багато їм років з дружиною (Грінченко вважає себе найстарішим із чоловіків, котрі залишилися в Африці), але, слава Богу, з підсобним господарством справляються самі. Без господарства в селі — ніяк не проживеш. Та й вугілля ж за щось купувати на зиму треба. Добре хоч паливо обходиться недорого, тому що 75 відсотків вартості вугілля оплачує держава.

Благодатні все-таки землі Африки, зовсім не співзвучні з її назвою. Уже в чому, в чому, а в почутті гумору панові Самойленку не відмовиш. Цей куток — немов богом вибраний: в інших місцях нинішнього літа навіть трава повигоряла від сонця, а тут все зелене та здорове стоїть. Можливо, тому, що село розміщене у заплаві річки, а можливо, й з іншої причини. Ніхто не знає.

І як можна зараховувати його до числа неперспективних, якщо тут живі вулиці й двори, йде приватне будівництво. І хоч немає в ньому молоді, проте старезністю тут не пахне. Навіть найстаріша жителька села 82-річна Марія Іванівна Колесник ніяк не виглядає на свої роки. Пересувається, правда, з палицею (ноги хворі), але сміється не за віком дзвінко й очі у неї зовсім не вицвіли від старості, і пам’ять, реакція такі, що будь-хто молодший позаздрить. Слухати її — одне задоволення. І про те, як після революції їхня сім’я жила, і як молодою була та заміж виходила, і як село «під німцями стояло», і як дві голодовки пережила.

Бабця Марія підтвердила, що Африка раніше великим селом була: до 400 дворів нараховувала. А в сім’ях по 4-5 дітей народжувалося. Ну а нині корінних жителів чоловік 40 залишилося. Та й ті вважаються непрацездатними.

Африку, як не дивно, погубила дорога. Побудували б її, скажімо, років 25—30 тому — і село залишилося б таким же населеним, як і раніше. Причому перспектива в Африки проглядалася хороша. Почали будувати нову вулицю на 50 будинків. З газом, водопроводом — як у місті заведено, плануючи оселити тут молодь. Довга, широка вулиця повинна була з’єднати Африку з головною садибою колгоспу «Перемога» — селом Нещеретовим, що всього за три кілометри. Для сільського жителя Африка — найблагодатніше місце: і пасовища для худоби є хороші, й річка, й землі родючі, й навіть залізниця під боком. А ось не вкриті були ці три кілометри асфальтом — молодь не стала місити грязюку, поїхала до міста. Перебудова, що почалася, «з’їла» гроші на будівництво будинків і водопроводу. Так село й потрапило до неперспективних.

Хоча як знати, що далі буде. Останнім часом до Африки почали приїжджати городяни з Луганська, Стаханова та інших місць. Будують будинки, тримають домашнє господарство. Видно, приїхали надовго. Правда, мало ще таких, але є.

— Було б житло, — каже голова Білокуракінської райдержадміністрації Володимир Деряга, — ми б допомогли влаштуватися й тим шахтарям, котрі незабаром залишаться без роботи внаслідок реструктуризації вугільної промисловості. Землі у нас на всіх вистачить. І житло могли б побудувати, якби частину грошей, які уряд виділяє на соціальну сферу для закриття шахт, передали нам. Гадаю, на наших 80 тисячах гектарів ріллі робота всім знайдеться.

Звичайно, знайдеться. Володимир Тимофійович Прядкін, наприклад, приїхав до Африки з міста. Купив тут хатину й зайнявся сільським господарством. Хатину, до речі, купив історичну — колишній панський будинок Африкана. Будівлі далеко за сто років, а вона не піддається часу. Клуб, що будували за радянської влади, уже давно завалився...

Все-таки добре в Африці! Залишитися б тут хоча б на вечір, завалитися під стіг сіна, обікластися стиглими грушами і, вдихаючи їхній солодкий аромат, змішаний з пряним запахом скошеної трави, дивитися на африканський захід і слухати розповіді бабусі Марії. Або вкотре вислухати африканський класичний анекдот.

Прийшла одного разу на прийом до молодого районного лікаря бабуся, а лікар її й питає: «Звідки ви, бабусю, приїхали?» «З Африки», — просто відповідає пацієнтка. Здивувався лікар: «А на чому ви звідти добиралися до нас?» «Як на чому, — у свою чергу здивувалася бабуся, — на «мусі» (дизель-поїзд так у народі називається). Лікар дивно подивився на божу кульбабу й порадив: «То вам, бабусю, треба не до мене, а до психіатра». А бабуся всього-на-всього сказала просту селянську-африканську правду.

Такий ось народ у Африці живе. І жартувати вміє, й від роботи не ухиляється, і життя любить. А щодо неперспективності... Вже якщо справа тільки в одній дорозі, то асфальт до села вже проклали.

№178 18.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»