Трагедія i трiумф столиці

Ще наприкінці серпня радянські війська після звільнення Лівобережної України на 750-кілометровому фронті вийшли до Дніпра. Проте ще понад два місяці на берегах ріки продовжувалися кровопролитні бої. Під вогнем артилерії та ударами авіації противника Червона армія намагалася закріпитися на правому березі, створюючи десятки плацдармів. Битва за Дніпро, крім зразків небувалого героїзму, показала й грубі прорахунки командування, яке бажало за будь-яку ціну (417 тисяч — офіційна кількість загиблих у Київській операції) захопити столицю України: німців буквально закидали тілами бійців, що захлиналися в холодній воді й відчайдушно боролися за щонайменший клаптик землі. Створені плацдарми виявилися неефективними, особливо ж Букринський, що на південь від Києва, де полягло декiлька десятків тисяч воїнів.

24 жовтня Ставка Верховного Головнокомандування затвердила директиву, за якою 3-я гвардійська танкова армія Павла Рибалка була передислокована в район Лютежа. Саме танковим дивізіям нашого земляка 5 листопада 1943 року вдалося остаточно зламати опір нацистів і вийти на північну околицю Святошина: Житомирська траса і напрямок до Василькова опинилися під контролем радянських військ. Німецькі частини протягом 5—6 листопада в паніці залишили місто.

Уявлення про те, в якому стані перебувало місто, дають щоденникові записи великого митця Олександра Довженка, що був у перших рядах визволителів Києва (рядки датовані 6-м листопада 1943 року): «Чим більше дивлюсь я на Київ, тим більше бачу, яку страшну трагедію пережив він. Населення в Києві практично нема. Є невеличка купка убогих, нужденних і злиденних людей. Нема дітей, нема дівчат, нема юнацтва. Тільки баби та каліки. Картина потрясаюча. Такого наш світ на протязі кількох століть, багатьох століть не знає. Адже Київ був мільйонним містом. Зараз на руїнах — тисяч п’ятдесят».

У Довженкових словах страшна правда. І саме ця правда вимагає визнати: як гостро б ми не засуджували сталінську тоталітарну систему — неможливо не бачити й іншого: якби Київ не був визволений у листопаді 1943-го, міста практично не існувало б. Були б лише згарища, руїни та десяток-другий тисяч нещасних людей. Тільки визволення Києва дозволило не лише врятувати столицю України, але й негайно розпочати її відбудову. Головне тут, що людям повернули надію: Києву бути назавжди.

Сухий перелік цифр вражає: за роки окупації зруйновано й спалено 940 кращих будинків лише в центрі міста (Хрещатик був висаджений у повітря радянськими мінерами ще 24 вересня — через п’ять днів після того, як місто зайняли нацисти), наприкінці листопада 1943 року населення Києва становило близько 180 тисяч (у 1939 р. — 940 тисяч), тобто менш ніж 1/5 довоєнної кількості.

Не вперше за свою більш ніж тисячолітню історію Київ відроджувався з руїн після навал дикунських орд: 1240 р. — війська Батия, ХХ століття — орди нацистів. Але життя взяло гору, творча воля до звершень на нашій землі завжди брала й братиме гору. 60-та річниця визволення нагадує нам, що в минулому столітті ця перемога життя вимагала немислимих, трагічних втрат і надлюдських зусиль.