«...Це далеко не «дивацтво» периферійного губернатора»
Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень виходять з того, що однією з імовірних причин, які мотивують не лише недобросусідство, а й агресивність російської сторони в питанні належності острова Коса Тузла, є намагання Москви за будь-якої ціни унеможливити процес євроатлантичної інтеграції України. Ця проблема є конче важливою в стратегічному вимірі. Відомо, що згідно iз регламентними документами НАТО вимоги у політичній сфері до країн, що прагнуть вступити до Альянсу, стосуються поряд з іншими і питань урегульованості зовнішніх територіальних суперечок. У цій ситуації штучно сфабрикована проблема щодо належності українського острова, найiмовiрнiше, буде «розігріватися» російською стороною впродовж тривалого часу — багатьох років. Уряд України має враховувати можливість і такого сценарію перебігу подій.
У зв’язку з цим привертають увагу останні публікації, в яких російськими авторами робляться спроби аргументувати надзвичайно небезпечну тезу, за якої Росія в своєму територіальному вимірі є наступницею не Радянського Союзу, а Російської імперії в її кордонах 1917 року. Нова Росія, пише з приводу цього в журналі «Международная жизнь» (№6, 2003 г.) російський науковець С.Кортунов, є не наступницею, а всього лише продовжувачем того міжнародного суб’єкта, яким був Радянський Союз, за якого «територія історичної Росії була піддана небаченому перекроюванню на користь національних республік», що «утворилися з російських багатонаціональних губерній». Йдеться, цинічно підкреслює автор, не лише про білорусів та казахів, а й українців, які «завжди були складовою російського суперетносу». Звідси робиться висновок про фактичну необгрунтованість та історичну несправедливість зменшення території Росії під час розпаду СРСР. Проблемою «відторгнення від Росії значних історично та стратегічно важливих територій» опікуються й К.Затулін та О.Севастьянов. До цих земель відомі російські політики відносять «не лише Крим або Косу Тузла, але й колишні землі Війська Донського, Донбасу та інші, заселені значною мірою, якщо не переважно, росіянами». «Погодившись де-юре із втратою значною частиною своїх державоутворюючих земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює неповноцінність як держави».
Привертає увагу й те, що в зазначеній публікації, яка з’явилася на шпальтах «Независимой газеты» ще у 2001 р., Коса Тузла відноситься російськими політиками до «стратегічно важливих територій». Виходячи з цього, можна зробити висновок, що нинішня «проблема» Тузли — це далеко не «дивацтво» периферійного губернатора. Ми не маємо права черговий раз ввести себе в оману. Давайте скажемо собі й усьому світові, що ми цього не допустимо. Власне, це й зробив Президент України Л.Кучма в своєму недавньому інтерв’ю газеті «Известия». Оцінка відповідних подій є цілком однозначною: за всіма ознаками йдеться про скоординовану багатоаспектну провокацію Москви, яка повною мірою вписується не лише в чубайсівську концепцію так званого ліберального імперіалізму, з постулатами якої одна з провідних російських партій вирушає на парламентські вибори, а й в офіційну стратегію Кремля щодо відтворення Великої Росії, під гаслами якої проводитимуться президентські вибори. Російський політикум не робить секрету з того, що в цій стратегії Україні відведено функцію «критичної маси».
І останнє зауваження стосується проблеми обраного часу тузлинської провокації. За моїми оцінками, початок відповідної акції потрібно розглядати у контексті Ялтинського саміту «Україна — Європейський Союз», який чітко й однозначно підтвердив незмінність євроінтеграційної, зокрема і євроатлантичної, стратегії нашої держави. Я не думаю, що випадковістю є те, що будівництво дамби в Керченській протоці розпочалося за тиждень після закінчення роботи саміту.
