Україна: довга пам’ять

Ще 1946 року Джордж Оруелл із гіркотою писав про «туман брехні й дезинформації, навколо такої теми, як голод в Україні...». Цей туман не розсіявся й сьогодні — навіть після падіння комунізму.

Цього року виповнюється 75 років жорстокому голоду на Україні, відомому як Голодомор. Мільйони селян пали жертвами насильної сталінської колективізації. Влада України споруджує до цієї дати серію національних пам’ятників; Росія виступає проти.

Пам’ять про Голодомор нерозривно пов’язана з політикою. Президент України Віктор Ющенко шукає підтримки країн Заходу у визнанні Голодомору актом геноциду. Росія ж люто виступає проти цієї кампанії, вважаючи її чисто політичним ходом із націоналістичним забарвленням.

Звичайно, в однієї з найбільших гуманітарних катастроф минулого століття повинна бути своя історична категорія. Однак те, як сьогодні відзначається ця подія, може призвести до різкого загострення відносин між Україною та Росією, а також посилити недовіру Кремля до Заходу.

У цьому випадку провина лежить на плечах російського режиму, чия поведінка стає все дивнішою. Голод був не лише в Україні, але й в інших регіонах Радянського Союзу, це вірно. Однак якщо результат голоду був однаковий для всіх, то мета кампанії Сталіна була явною і жорстокою: зруйнувати зв’язок селян із землею і вбити в українському селянинові почуття своєї національної приналежності.

Ніхто не пролив на цей історичний епізод стільки світла, скільки історик Роберт Конквест у своїй книзі «Урожай горя» (The Harvest of Sorrows), де він розповідає, як влада безжалісно використала голод як політичний інструмент руйнування нації. Українські кордони були закриті; українських селян виганяли з російських сіл і залишали вмирати від голоду. Слово «геноцид» було вигадане вже після війни і часто дійсно політизоване — але щодо знищення Сталіним українського селянства воно навряд чи може вважатися перебільшенням.

І це не Україна розмахує націоналістичним порядком денним. Це Росія при Володимирі Путіні та Димитрії Медведєві (так у тексті. — Прим. перек. ) постійно займає у відносинах із колишніми республіками Радянського Союзу непримиренні та обструкціоністські позиції. Замовчення національної суті Голодомору — це продовження лінії Росії, початої ще 2004 року зі втручання в українські вибори та продовженою 2006-го економічною блокадою Грузії.

Останнім часом західні демократії реагують на це дуже м’яко, з’являючись не стільки в ролі пильного вартового, скільки в ролі килимка для ніг. Лише нещодавно, в квітні, Росія продавила недопущення Грузії та України до першого етапу вступу до НАТО. Визнання явно національного характеру голоду — це питання історичної правди. Ми виграли холодну війну, в тому числі й для того, щоб усі держави визнавали факти та власні помилки.

Боротьба між Заходом та Сходом не була ні випадковою, ні помилковою: вона була неминучим результатом сталінської дипломатії як у період об’єднання із Заходом під час війни, так і після неї. Це була не просто конкуренція за вплив — це була суперечка ідеологій, суперечка між силою держави та свободою особистості.

І якщо сьогодні ми стримаємо своє ставлення до злочинів Сталіна в інтересах полегшення відносин із нинішніми мешканцями Кремля — це буде зрадою і тієї боротьби, і взагалі всієї історії. Відносини між країнами стають то гіршими, то кращими; але жертви історії повинні залишитися в ній назавжди.