Він народився в сім’ї українських емігрантів у канадському місті Гранд Фоксі. По смерті матері батько перебрався до Сан-Франциско, одружився вдруге. Відтак шестирічний хлопчик турбувався про себе сам, заробляючи продажем газет. Чотирнадцятирічним він залишив батьківський дім, а в 15 розпочалися його кіноуніверситети...

У доступних київських бібліотечних зібраннях можна відшукати до 5 різних англомовних книжок Едварда Дмитрика, — нехай то навіть підручник із режисури, все одно, по суті, біографія. Що, зрештою, може бути цікавішим і повчальнішим? Утім, ми, здається, не дуже потребуємо чийогось досвіду. Через те, певно, близько року лежить в одному з українських видавництв готовий до друку переклад однієї із Дмитрикових книжок, названої «Українець із Голлівуда». (Через ту саму причину, очевидно, щось не пригадується жодної подібної книжки українського кінорежисера. Тим часом переходить із рук у руки рукопис «Парадигми кіно» Юрія Іллєнка).

Отож від 15 років Дмитрик у Голлівуді, на студії «Парамаунт» — кур'єром. Згодом наймався асистентом на різних етапах фільмовиробництва, працював кіномеханіком, монтажером. Між 1930 — 1939 роками був редактором фільмів. 1935-го поставив першу свою картину («Яструб»), та офіційно в режисурі — від 1939 року. Отож-бо йшов до цього, певне, цілком свідомо, принаймні послідовно, цілих 16 років!

Кортить почути ще хоч одну подібну українську біографію — за силою прагнення фільмувати. Намарно. У новочасній Україні маємо щось абсолютно протилежне. Наприклад, за дебют режисер отримує державну премію і примхливо самоусувається з кінопроцесу.

Загалом Дмитрик зафільмував 52 повнометражні картини; останню — 1976 року («Він мій брат»). Він був творцем великого американського кінематографа, того, який ми, власне, частенько лаємо і до пуття не знаємо; того, який не нав'язували десь там — за океаном — для обов'язкових усенародних культпоходів, а того, який творив і підтримував націю після її «Народження...» у Гріффіта.

Це прозвучить досить банально, але Дмитрик просто знімав художньо добротні кінострічки, які, зокрема, неодноразово номінувалися на «Оскара» й одержували його («Зламаний спис», 1954).

Дмитрик — і серед класиків «чорного» фільму («Вбивство, моя мила», 1944, «Перехресний вогонь», 1947), він знімав трилери й соціальні драми, був майстром вестерну й альпійського фільму. У його картинах грали Гемфрі Богарт, Роберт Раян, Керк Дуглас, Марлон Брандо, Генрі Фонда, Грегорі Пек, Спенсер Трейсі, Бріджит Бардо, Шон Коннері, Роберт Вагнер, Елізабет Тейлор та інші кінозірки.

Але він не увійшов жодною своєю картиною до «радянської хрестоматії світового кінематографа», яка дозовано крапала на «хлорований екран» ідеологічно вистояні фільми повоєнного репертуару. Річ у тім, що 1947-го Дмитрика викликали перед очі комісії з розслідування антиамериканської діяльності (за причетність до компартії), засудили на півроку позбавлення волі, після чого він змушений був виїхати до Англії, де зняв наступні три стрічки. До США повернувся 1951 року і дав «очисні» свідчення у другому турі громадських слухань.

Певне, дуже хотів фільмувати.

Попри відомі об'єктивні (економічні) причини, здається (може, суб'єктивно), що українські режисери у своїй більшості не вельми прагнуть цього. Залишається тішитися тим, що їх, зате, не доймають докори сумління...

Кілька років дирекція Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» листувалася з Едвардом Дмитриком, готуючи ретроспективу його фільмів. Через похилий вік майстер не зміг минулої осені навідатися до Києва, але порекомендував сім найкращих, на його погляд, своїх стрічок і надіслав зворушливе відеозвернення до учасників та гостей фестивалю, в якому назвав себе «єдиним українцем у Голлівуді». Старий майстер прагнув контакту зі своїми далекими земляками.

Хоч як прикро й гірко, але не подіяло: ні це, ні елементарний професійний інтерес, ні схвильовані свідчення посла США в Україні, що епічні «Молоді леви» (стрічка, знята Е. Дмитриком 1958 року, за романом Ірвіна Шоу, з молодим Марлоном Брандо у трагічній ролі німецького офіцера) — це фільм, який вплинув на формування цілого покоління, його покоління... У залі на сеансах збиралося максимум три десятки глядачів. Казали, Дмитрик програв у ситуації багатого фестивального вибору.

Так, із пріоритетами в нас давно біда.

Фестиваль «Молодість» минулого року започаткував Почесний приз за видатний внесок у світове кіномистецтво і присудив його Едвардові Дмитрику; це були диплом і православна ікона. 23 січня 1998 року він факсував до Києва дуже схвильованого листа, в якому, зокрема, йшлося: «Без жодних сумнівів, це найвища точка моєї професійної кар'єри. Природно, я неймовірно вдячний, і якби з моїм серцем було краще, що малоймовірно, адже я надто старий для його пересадки, то перше місто, куди б я полетів, був би Київ...»

Оригінальна назва перекладеної, але досі не видрукуваної в Україні Дмитрикової біографічної книжки насправді така: «Це пекло — життя, але не таке вже й погане існування».