Українська журналістика дорослішає
До редакції «Дня» вчора надійшло чимало привітань з Днем журналіста. Дякуємо нашим партнерам, друзям і читачам за теплі слова. Вашу підтримку ми відчуваємо щодня.
Але...
Можна погодитися із Сергієм Лещенком («УП») в тому, що День журналіста — дивне свято. Адже якби йшлося справді про професійне свято, то цього дня мали б відбуватися, наприклад, конференції, присвячені історії української журналістики, яку мало хто в цій країні знає і багато хто навіть не здогадується про її існування, круглі столи щодо тем, які сьогодні хвилюють суспільство, мали б говорити про тих, хто зробив помітний внесок у справу. А таких було немало — ще від часів Івана Франка. Аж ні. Українські журналісти поділилися на два табори: одні —протестують проти утисків свободи слова, організовують телемарафон, домагаються реакції влади, інші — відпочивають і грають у боулінг разом із чиновниками. І ті, й інші — з відчуттям «професійної гідності».
Втім, українська журналістика дорослішає. Вона часто здатна дати достойний опір чиновницьким нападам, вона торкається гострих тем, зрештою, розвивається українська блогосфера. Нижче ви прочитаєте інтерв’ю з відомим блогером Миколою Сухомлином. На його захист від цензури стала активна фейсбуківська спільнота. Ще одна історія. Донецький журналіст Віталій Сизов відмовився від грамоти голови Донецької обласної державної адміністрації Анатолія Близнюка.
Як написав журналіст у статті «Непонятное награждение от губернатора», «одну з грамот повинні були вручити і мені, але я не зможу її прийняти з рук чиновників, більшість з яких продовжують бачити в пресі «обслуговуючий персонал». Можна було б навести багато прикладів такої поведінки деяких чиновників, але достатньо обмежитися висловлюваннями вищого керівництва регіону, щоб зрозуміти зручну для деяких представників місцевої влади модель стосунків зі ЗМІ», — пише пан Сизов і наводить список цитат, які, на його думку, ображають гідність журналістів.
Як приклад, цитата пана Близнюка: «Коли головний редактор «Жизни» написав скандал, я його покликав. Ну, я, правда, йому сказав так, що, по-моєму, у нього досі руки трусяться. І нехай трусяться». Слова високопоставленого чиновника лунають в країні непохованого журналіста Гії Гонгадзе, в країні, де було по-звірячому вбито Ігоря Александрова. В цій країні навіть журналісти поділилися на тих, хто на боці жертв, і тих, хто на боці вбивць.
Ну і, звичайно, дуже показовий випадок — це вже розтиражована усіма ЗМІ зустріч журналістів біля володінь Віктора Януковича в Межигір’ї, як ви вже, напевно, знаєте, не з Президентом, а з його прес-секретарем Даркою Чепак. Наш автор Юрій Луканов, який був на місці подій, розповів, як після дев’ятої години ранку п’ять машин не великій швидкості промчалися повз журналістів. Зупинилася шоста машина, з якої вийшла сяюча прес-секретар президента Дарка Чепак. Вона вийшла з квітами і хотіла привітати журналістів, але ті відмовилися квіти брати. Далі з багажника її автомобіля дістали торт, на якому було виписано привітання з Днем журналіста. Але і його колеги не куштували. Тож залишилися ці дарунки на порозі будинку охорони. Трагікомічна ситуація, в першу чергу, для прес-секретаря. Ще зовсім недавно Дарка була по цю сторону барикад — в журналістській «тусовці». І карколомні сюжети, що сталися в її житті, — теж до певної міри — свідчення світоглядної кризи української журналістики.
Українська журналістика наростила оперативність, гостроту, різноплановість. Але є стійке відчуття, що чогось бракує. Напевно, позиції. Не тієї, яка відстежує утиски свободи слова (хоча, безперечно, це також важливо). Не вистачає журналістської солідарності в принципових речах. Не вистачає якісної журналістики — яка задає вектор, порядок денний. Формування позиції, а відтак, темпераментної інтелектуальної журналістики, неможливе без відчуття журналістської ідентичності. Ким ти є? Для якої країни працюєш? Якою ти її бачиш?
В українській публіцистиці не заведено говорити про попередників. Ясна річ, в історії нашої журналістики є скомпрометовані імена. Але є імена з «високої полиці». Очевидно, інакше відбувалося б позиціонування української журналістики загалом, якби журналіст визнав би себе спадкоємцем кращих традицій українських мас-медіа.
«Справа в тому, що в Україні представники будь-якої професії переживають важкий, прагматичний, до певної міри навіть цинічний час, — говорить Ігор Сюндюков, журналіст «Дня», ведучий рубрик «Історія і Я» та «Україна Incognita», лауреат Премії ім. Джеймса Мейса в галузі публіцистики «Громадянська позиція». — Ми ж не тільки журналісти, лікарі, вчителі, ми — живі люди, яким треба якось триматися в соціумі, годувати сім’ї. Це не може не впливати на кожного з нас. Але все ж таки, той же лікар, який заробляє на життя, не має права забувати, що його завдання, попри все, — рятувати людські життя. Завдання юриста — не дати покарати безневинну людину і зробити все, щоб злочинець не втік від відповідальності. В нашій професії є великі попередники, зокрема, якщо говорити про «День», — Джеймс Мейс, Клара Гудзик, Анатолій Казанський, які своєю роботою надали українській журналістиці високої місії — відкривати людям очі. Українське суспільство переходить через пустелю, там багато піску, який засліплює. Наше завдання — не просто розчистити очі, розповісти правду, а повернути людям надію. Історичні сюжети, яким ми в «Дні» приділяємо велику увагу, в тому числі спрямовані на те, щоб показати, як люди в минулому змінювали обличчя суспільства, навіть ціною власного життя».
Як завжди, ми чекаємо на реакцію наших читачів. Які враження, відчуття у вас з’явилися після відзначення в Україні Дня журналістики?
