Уроки Чорновола
Людина, ім’я якої стало символом останніх років, сповнених протиріч і драматичних подій, — В’ячеслав Чорновіл.
Газета «Україна і світ», Торонто, Канада, березень, 1993
Два роки тому трагічно обірвався життєвий шлях В’ячеслава Чорновола. Нам не дано передбачити, яким шляхом пішла б вітчизняна політика, якби ця людина була сьогодні серед нас. Однак те, що в країні сьогодні жоден політик не має того морального авторитета, який мав В’ячеслав Чорновіл, є доконаним фактом. Вести мову про політиків, які пішли із життя, певною мірою, легше. Вони вже нічого не скажуть, нічим не заперечать висновків, зроблених після їхніх вчинків. Кожен може по-своєму трактувати постать В’ячеслава Чорновола, робити з нього або ікону святого великомученика, або портрет борця, що так і не здолав свого ворога. А може, все було зовсім не так, і сучасні послідовники беззаперечного лідера боротьби за незалежність бачать лише те, що їм хочеться бачити? Автор не претендує на остаточність і незаперечність своїх суджень про людину, яку добре знав, з якою працював пліч-о-пліч не один рік. Є лише бажання нагадати про головні, на мою думку, риси характеру Чорновола, про мотиви, що рухали його на боротьбу, якою було все його життя.
Долi людей, метою життя яких була незалежна Українська держава і які стали свідками і навіть учасниками здійснення мети, за яку ризикували життям i свободою, склалися по-різному. Мати сміливість сказати правду серед мовчазного наляканого натовпу — чудова властивість характеру. Не зігнутися перед усесильною системою і залишитися вірним своїм переконанням можуть тільки сильні люди, які заслуговують на повагу. Покоління «шістдесятників», до яких належав В’ячеслав Чорновіл, не могло знати в ті далекі вже роки, що тюрми і табори — це далеко не останнє випробування, котре слід пройти, аби здобути омріяну Україну.
Незабаром буде десять років, як існує незалежна Україна. У тому, що ця Україна не стала і ще довго не стане тою вільною, багатою і демократичною державою, яку ми бачили 1991-го, заведено звинувачувати не тих, що цю країну розікрали і довели до зубожіння, а тих, що так і не змогли цьому завадити. Розглядаючи роль В’ячеслава Чорновола в новітній історії України, ми не можемо уникнути закидів на адресу Руху, які звучали як за життя В’ячеслава Максимовича, так і нині.
Чи не головним із них є той, згідно з яким трансформація Народного руху із широкого об’єднання демократичних сил у політичну партію призвела нібито до розпорошення сил націонал- демократичного табору, до послаблення їхніх позицій у суспільстві. Згадаймо, що на дискусію із цього питання пішло чимало сили, енергії, а головне — часу, який було втрачено якраз тоді, коли ще можна було зберегти Рух як всенародну, всеукраїнську партію національного відродження, демократії і ринкових реформ. Чи мав рацію Чорновіл, відстоюючи необхідність перетворення Руху саме на політичну партію?
Перекиньмо місток із тих далеких уже часів у сучасність, коли на радикальні і не завжди зважені дії ідуть організації, які не є політичними партіями, але до яких увійшли достатньо відомі політики із давно визначеною політичною приналежністю. Вони не поспішають виходити зі своїх партій або йти у «форуми» та «комітети» цілими партіями. Позиція таких політиків зрозуміла: в разі успіху ділитиму його плоди, в разі невдачі повернусь туди, звідки прийшов, а що буде з тими «форумами», мене не цікавить. Саме таку роль готували свого часу для Руху ті його фундатори, які понастворювали під себе політичних партій і водночас не хотіли втрачати авторитет, здобутий із Рухом. То хто ж тоді насправді об’єднував, а хто працював на розкол і знищення Руху?
У підсумку після всіх випробувань Рух, заснований В’ячеславом Чорноволом, залишається до сьогодні найвпливовішою і найавторитетнішою партією національно-демократичного спрямування. Цей вплив і авторитет вдалося зберегти саме завдяки принциповості Чорновола, і в результаті Рух не повторив шляху «народних фронтів» інших республік колишнього Союзу, котрі назавжди зникли з політичного горизонту, залишивши по собі тільки спогади про колишнє єднання всіх націонал-демократів. В Україні ж вдалося зберегти й організаційно вибудувати партію, яка зібрала в собі багаторічний досвід і традиції політичної боротьби. Тільки навколо цієї партії, навколо Руху можливе об’єднання справжніх націонал- демократів, і це об’єднання триває постійно. Воно матеріалізується в залучення до Руху енергійної молоді, в повернення колишніх активістів, які розчарувалися в партіях поза Рухом, у створення навколо Руху політичного блоку партій.
За життя В’ячеслава Чорновола чимало його колег були незадоволені як його радикальністю, так і його поміркованістю. На початку діяльності Руху В’ячеслав Максимович не влаштовував багатьох тим, що відкрито говорив речі, про які говорити не насмілювалися.
Згодом його, навпаки, критикували за те, що він недостатньо рішуче виступає проти дій влади, проти конкретних її носіїв. Чи було це недоліком, чи було перевагою? Щоб зрозуміти мотиви поведінки лідера Руху в різний час і в різних обставинах, не треба бути знавцем навколовладних інтриг або суперінформованим працівником спецслужб. У В’ячеслава Чорновола завжди було мірило, за яким він звіряв усі свої вчинки та дії. Цим мірилом була незалежна Українська держава, вистраждана ним у комуністичних катівнях. Усе, що робив він сам, усе, що робили довкола нього, Чорновіл міряв лише одним — благом України. Коли заради блага України слід було йти під неправедний суд, він робив це, не вагаючись. Коли для тiєї ж мети слід було співпрацювати з колишніми ідейними супротивниками, це теж робилося спокійно і виважено.
Діяльність В’ячеслава Чорновола на посаді першого демократично обраного обласного голови Львівщини нині оцінюється по-різному. Безперечно, що мали місце й помилки. Однак набутий досвід, розуміння того, що будувати Україну нам доведеться з тими людьми, які є, що овації на мітингах і реальна робота — то різні й не завжди сумісні речі, — все це збагатило Чорновола-політика. Він не зійшов із політичної авансцени на другий або третій план, як ряд його забутих нині опонентів. Він не пішов на змову із владою, не дозволив експлуатувати високе ім’я Руху у вузьких інтересах окремих політичних чи бізнесових груп.
Невблаганний час усе далі відсуває дату, після якої з нами немає В’ячеслава Чорновола. Той самий час із тою ж невблаганністю дає оцінку всім тим, що хотіли перетворити Рух на джерело здобуття особистого успіху. Спроба створити паралельну партію, ще один Рух викликала нерозуміння людей, була відкинута переважною кількістю рухівців у всіх регіонах країни. Дедалі більше рухівців, які критикували окремі дії Чорновола, намагалися усунути його від лідерства, усвідомлюють свою помилку. Ми всі реально бачимо, що насправді Рух є один — це той самий Рух, який став потужною партією завдяки В’ячеславу Чорноволу. І хоч би скільки було печаток і свідоцтв про реєстрацію, Рух залишається єдиним. Тому що об’єднати може тільки ідея. Ідея вільної, демократичної України.
Сьогодні, як і напередодні загибелі Чорновола, наближається час вибору. Ми знову маємо визначитися, чи ми об’єднаємося навколо нашої ідеї, чи знову сперечатимемося за лідерство, щоб потім допомагати здійснювати нашу ідею тим, для кого незалежна Україна значить не те, що для нас. Згадаймо, що такого потужного кандидата на посаду Президента від націонал-демократів, яким був Чорновіл 1991-го, ми не мали потім ніколи. Разом із ним ми пройшли гірким шляхом помилок і розчарувань, здобувши разом із цим неоціненний досвід. Настав час нового об’єднання навколо нашої ідеї, ідеї великого будівництва Української держави, про яку Чорновіл казав: «Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції, сила закону, а не закон сили, добробуту народу, а не всенародні злидні, суспільна злагода, а не затята ворожнеча, демократія, а не диктатура. Хоч би які випробування нас чекали, в цей вирішальний для долі України час Народний рух, як завжди, на боці держави і демократії». Саме в цих словах В’ячеслава Чорновола є суть тактики і стратегії Народного руху України.
Згадуючи вражаючу скромність і невибагливість В’ячеслава Чорновола в побуті, дехто гадає, що він був непрактичним, бо не мав того чи іншого. Такі люди нездатні зрозуміти того, що він мав найдорожче — Україну, долю якої ні на мить не відділяв од власної долі. Так само, як і Україна, один із найвідданіших її синів мав набагато менше того, на що насправді заслуговував. Однак рано чи пізно світ оцінить усю велич постаті В’ячеслава Чорновола. Коли це буде? Приблизно тоді ж, коли світ оцінить велич України, а в те, що це таки станеться, не можна не вірити. У це вірив Чорновіл, у це віримо й ми. Нам легше, ми ще можемо працювати. Від В’ячеслава Максимовича з нами залишилися його переконаність і віра в те, що ми таки здобудемо омріяну віками Україну. Він не дожив до цього часу, залишивши нам своє життя як урок боротьби, як урок праці на благо України, залишивши нам свої мрії, свої роздуми, свої заповіти:
«Хто ми — опозиція чи партія влади? Комусь кортить бачити Рух і надалі виключно мітинговою силою, яка лише політикує на майданах... Проте велика політика робиться на майданах лише в період руйнування старої системи. Ми вдавалися до цих заходів, оскільки не можна побудувати нове, не зруйнувавши старе. Нині — час будівничих, пора інтелектуальної праці, мислення державницькими категоріями. Ми не авантюристи, ми не будемо йти в якусь крайню опозицію, щоб валити Українську державу».
