Василь ШЕВЧУК: «Ми не повинні бути «временщиками»

— Днями Президент затвердив рішення РНБО про стан безпеки водних ресурсів і якості питної води. Коли, на вашу думку, реально досягнути видимих результатів?

— Рішення РНБО здаються мені реалістичними і правильними. Все залежить від того, чи вистачить нам витримки і поваги до їхнього втілення. Те, що ми цілком здатні зупинити процес деградації водних ресурсів, — це факт. Але не швидко. Як можна відновити якість води в сільських колодязях, яку десятиріччями забруднювали пестициди і хімічні добрива? Хоч нині їх вже й не використовують у такій кількості, але все це живе в грунтах. На сьогодні основне завдання — припинити фінансову експлуатацію водних ресурсів. За забір води з річок платять близько 300 млн. гривень, а на охорону і відтворювання водних ресурсів повертається всього лише 10% від цих грошей. Усвідомлюючи всю складність економічної ситуації, я не думаю, що вирішувати інші проблеми можна за рахунок експлуатації водних ресурсів. Ми — одні з найменше забезпечених водними ресурсами європейських країн. І через декілька років уже можемо реально відчути нестачу якісної води. На сьогодні фінансові ресурси — стримуючий чинник розвитку. Але це дуже легко владнати. Якщо не вистачає внутрішніх інвестицій, можна залучити зовнішні, запустити інноваційні механізми, емісійні інновації... Але водні ресурси ми ніде не візьмемо, і тому ми повинні зберегти свої, щоб вони не стали лімітуючим фактором розвитку. Щоправда, це завдання навряд чи на найближчий час. Наприклад, у нас є Сіверський Донець — ріка, яку тричі забирають і тричі використовують. Забирають однієї якості, а пройшовши через житлово-комунальний сектор і промисловість, скидаються вже зовсім іншої. Як її покращити, не змінивши технологій використання води і не побудувавши надійні очисні споруди, на які немає грошей? З одного боку, водоймища треба менше забруднювати, а з другого, — дати їм можливість самоочиститися. Сьогодні ми плануємо впроваджувати некапіталомісткі технології, щоб почати відновлювати водні об’єкти. Це так зване біоплато — підбирають сорти вищої водної рослинності, яка в змозі переробляти забруднення та його поглинати. Ці програми можуть бути реалізовані протягом кількох років.

— Відомо, що, з одного боку, в Україні дефіцит водних ресурсів, а з другого, — кількість систематично підтоплюваних регіонів збільшується. Яка ймовірність повені в Закарпатті цього року і наскільки ми підготовлені до ліквідації наслідків?

— Нині проводять спостереження за Закарпаттям з використанням космічних технологій. У нас є центр Менеджменту Землі і ресурсів, та моніторинг не припиняють ні на хвилину. Таким чином, ми можемо контролювати запаси наявного снігу, вирубку лісів, зсуви. І зважаючи на результати космічних зйомок, на сьогодні загрози паводка немає. Якщо, зрозуміло, рiзко не випаде дуже велика кількість опадів. Але на цей випадок ми ставимо автоматизовані станції (вже є 14 датських і йдуть підготовчі роботи для установки ще чотирьох американських). Вони в автоматичному режимі попереджають про підняття рівня води у ріках з тим, щоб за кілька діб попередити населення. Зрозуміло, що повені були і будуть. Головне — щоб не було катастрофічних наслідків, щоб не велася забудова в руслах рік, щоб ці русла було розчищено від лісорубних залишків, щоб до рік не змивали гумус, щоб було побудовано перехоплюючі дамби. До речі, до війни їх було 50, нині — жодної. Ми ставитимемо питання про створення систем, що не дозволяють воді стікати з гір до низин. Адже необхідно, щоб вона розосереджувалася, а не концентрувалася в одному місці, завдаючи великого збитку.

— Коли у Верховній Раді був тематичний день уряду, депутати говорили про те, що кошти, які виділяють із резервного фонду Кабміну на закарпатські проблеми, використовуються неефективно. Їхній аргумент — грошей багато, а нічого так і не змінюється. Як ви можете це прокоментувати?

— Міністерство цим не займається, і до нас гроші з резервного фонду не надходили. А коли ми фінансували природоохоронні заходи, пов’язані з Закарпаттям у 1998 та 2001 році, жодних претензій не було. Всі гроші використали ефективно та за призначенням.

— Коли розгорівся скандал навколо будівництва судноплавного каналу через Дунайський біосферний заповідник, багато екологів говорили, що в історії настає черговий період розгрому заповідників. Зі схожими проблемами нині зіткнулися Донецький і Нікітський заповідники. На ваш погляд, це збіг обставин чи тенденція?

— І те, й інше. Збіг обставин — в кожному конкретному випадку, а тенденція полягає в тому, що нам, ухваливши закони, не вдалося поставити їх на ноги і дати їм життя. Це і провокує багатьох на те, щоб захопити частину заповідних територій і розмістити там будинки. Сьогодні ми повинні підняти статус заповідних зон, адже вони в принципі зберігають природний каркас Землі. За роки незалежності нам вдалося майже вдвічі збільшити в Україні кількість заповідних територій. Але ми ще не навчилися дотримуватися законодавства.

А щодо безпосередньо Дунайського біосферного заповідника, то наявність каналу змогла б пожвавити порт Усть- Дунайський. Я особисто виступаю за те, щоб ми мали свій вихід через Дунай до Чорного моря. Але ми повинні обрати правильний шлях вирішення цієї проблеми, і він не полягає в тому, щоб обмінюватися взаємними обвинуваченнями. Міністерство екології проводитиме екологічну експертизу всіх наявних варіантів будівництва каналу. Але поки ще жоден до нас не надходив.

— Останнім часом почастішали розмови про стійкий розвиток — економіко-екологічну співпрацю. Наскільки він реальний в Україні?

— Реальний і тут, і в усьому світі. Ті проблеми, які ми нині обговорюємо, — якраз результат нестійкого розвитку, форсованого економічного на збиток екологічному і соціальному. Яскравий приклад: у СРСР Україні було відведено роль виробника для всіх вугілля, металу, зброї і продуктів харчування, що не відповідало її природоресурсному потенціалу. Як результат, нині ми маємо колосальні проблеми з навколишнім середовищем. Стійкий розвиток — не міф. Зараз ми закінчуємо розробку комплексної програми впровадження на національному рівні рішень Всесвітнього саміту зі стійкого розвитку в Йоганнесбурзі. Вже дуже багато робимо, і ще більше ми здатні зробити. Треба тільки дотримуватися певних принципів, один із яких — принцип справедливості по відношенню до природи. Ми не маємо права вирішувати сьогоднішні проблеми так, щоб гіршали умови життя для майбутніх поколінь. Я навіть думаю про розробку кодексу прав природи. Адже вони є, а отже, їх слід захищати.

— Як ви ставитеся до ідеї екологічного страхування?

— Позитивно. Я навіть створив структуру в Міністерстві, яка займається екологічним аудитом, експертизою і страхуванням. Тобто підприємство проходить аудит, і тільки після цього його сертифікують і можуть застрахувати. Воно відраховує страхові внески у компанії, а потім у разі екологічної аварії або наприкінці його життєвого циклу отримує гроші на ліквідацію катастрофи або виведення з експлуатації. На ці потреби повинні бути гроші, які заробило саме підприємство. Ми вже внесли у Верховну Раду відповідний законопроект, і він — один із небагатьох екологічних законів, який нам необхідно незабаром прийняти.

— Як ви вважаєте, чи можемо ми своїми силами (фінанси, обладнання тощо) вирішити проблему утилізації і переробки сміття?

— Так, цілком. У Харкові, наприклад, у рамках експерименту купують у населення сміття. Але тільки в тому випадку, якщо пластмаса буде окремо, папір окремо, лушпиння окремо... І розрахунки показують, що навіть це вигідно. Другий ешелон — це будуть поставлені сортувальні лінії в мікрорайонах, і третій — сортуватимуть на звалищах. Таким чином, практично всі відходи перероблятимуть. Хіба нам складно зробити так, як у Німеччині, де сміттєве звалище — це фактично завод з виробництва електроенергії і фабрика лісу. Там прокладають спеціальні пластикові труби, збирають біогаз та виводять на мініелектростанцію. Коли все це налагоджене, зверху саджають ліс. Усе це нескладно, просто не можна бути «временщиками».

— Які ваші очікування від майбутньої конференції міністрів екології у Києві?

— Організаційні проблеми майже вирішено. Залишилися лише змістовні. За ці роки ми втратили темп їхнього вирішення. Ми хочемо, щоб прийняли Карпатську конвенцію (зі стійкого розвитку Карпатського регіону), протокол про стратегічну екологічну оцінку, про відповідальність і відшкодування збитку за транскордонні промислові аварії. Намагатимемося відстояти наші національні інтереси. Всі ці роки Україну намагалися «втиснути» до загальної екологічної стратегії СНД. А мені здається, що ми повинні прагнути до Європи і розробляти стратегії з європейськими країнами. А крім цього, ті гроші, які Україна вкладає в організацію конференції (1 млн. 300 тис. євро) варто відстоювати, щоб їх записали на рахунок погашення нашого боргу в європейських екологічних конвенціях.