Великий рибний бізнес,

...У період нересту риба в окрузі Люб’язького озера, у селах над Прип’яттю і Стоходом іде по гривні (!) за кілограм. Виловлюють стільки, що не в силі переробити й продати, не здужають з’їсти і свині... Цієї весни інспектори місцевого ландшафтного парку у нерест не дали ловити нікому! Руйнували саморобні загати, виймали сітки, а за електровудки подавали до суду. Великий рибний бізнес, однією зі столиць якого є села Хоцунь та Сваловичі, відреагував восени: депутати місцевої ради, висловлюючи настрої села, не дали згоди на входження території до Національного парку. Й унікальна первісна природа досі не захищена цим статусом...

«ГОЛОВИХО, НЕ ПІДПИСУЙ!»

Хоцунь та Сваловичі споконвіку жили з річки, лісу та лугу. Йдеш сільськими вулицями, і аж не віриться, що навесні, коли Стохід iз Прип’яттю розливаються і утворюють iз Люб’язьким озером (яке за п’ять кілометрів) суцільне море, навіть від хати до хлівчика можна добратися лише човном. Це єдині села в районі (а може, на Волині й в Україні), де жоден господар не взяв у натурі ні майнового, ні земельного паю. Господарюють на колишніх колгоспних сотках (дехто і на гектарі), сплачуючи сільській раді за оренду.

— Та й які там гроші? Принесе жінка двi гривні в рахунок оренди — видам квитанцію... — зітхає хоцунська сільська голова Руслана Савчук.

Молода і вродлива жінка у свої 33 вже шостий рік «головихою». Починала в колгоспі бухгалтером, й тримали тоді в ньому 180 корів (нині 30), овець, гусей, курей... Нині ж iз п’яти робочих днів тижня чотири Руслана провела в Любешові, все щось випрошуючи для села.

— Дайте мені такого Панасюка (голова сільгосппідприємства. — Авт. ) як у Седлищах. Він місцевій раді лише за землю перерахував 18 тисяч гривень! А при шести тисячах власного доходу в рік не розгуляєшся...

— У нас за Прип’яттю — сінокоси. Люди думають, що з утворенням Національного парку не дозволять сіно робити, рибу ловити... У цьому році екологи трохи почали ганяти. Якраз перед сесією хлопці з рибою і попалися... Село зашуміло: якщо тепер сітки забирають, то що буде потім?! Взагалі то я сподівалася, що люди за Національний парк проголосують, але прийшла на сесію — бачу, всі настроєні проти. Домовилися з екологами, що запросимо їх на наступну сесію. Може, люди вислухають, погодяться, особливо, якщо пообіцяють робочі місця, — роздумує Руслана.

— Це ж нас хочуть німцеві продати! Чи якому французові... І на річку, на якій виріс, не вийдеш, — таким бачить майбутнє села з утворенням Національного парку один iз «запеклих» рибалок, маючи на увазі, що влітку в окрузі побувала експедиція з Франкфуртського зоологічного товариства. І проводжає нас iз головихою з двору зі словами: «Андрониківно, нічого не підписуй!»

ТУТ ПАМ’ЯТАЮТЬ ДИНОЗАВРІВ...

Минулого літа в урочищі Сваловичівські дачі ботаніки-науковці з Києва знайшли 13 «червонокнижних» рослин. Це лише за один день... На берегах Люб’язького озера, у заплавах Прип’яті біля Хоцуня й Свалович росте, наприклад, щитолисник звичайний, шейхцерія болотна, вовчі ягоди пахучі — реліктові рослини, які пам’ятають ще динозаврів. А зозулині черевички справжні, які вважають найкрасивішою орхідеєю України?.. Верба лапландська і верба чорнична (льодовикові релікти флори), меч-трава болотна, яку мало кому довелося побачити, два види росички (за нею народні цілителі Зубицькі приїждали з Києва на Волинь), смілка литовська, занесена до Європейського червоного списку рідкісних рослин, ціла галерея казково гарних орхідей...

У болоті за Хоцунем водиться жаба (ропуха очеретяна), якої більше ніде у Європі вже нема. Лише тут — єдине місце гніздування в Україні синиці білої. Рідкісні, очевидно, зникаючі види фауни (від шуліки рудого до казарки червоноголової, з чотирьох особин якої три були здобуті мисливцями біля Люб’язького озера) представлені тут такою «бригадою», що людині, яка дивиться на природу не лише через приціл рушниці чи оцінює луки за якістю сіна, руки трусяться... Два види хребетних iз Міжнародної Червоної книги, сiм видів — з Європейського Червоного списку, 25 видів хребетних iз Червоної книги України...

Моє провокативне питання, а яка з усього цього користь, моментом «заводить» Юрія Павловича Оласюка, директора ландшафтного парку «Прип’ять — Стохід» (він є основою для парку Національного)...

— Господарської цінності щитолисник, можливо, й не має! Але він цікавий вченим, бо дозволяє їм вивчати розвиток рослинного світу. Те, що зникає, треба зберігати для наступних поколінь! Представник франкфуртського зоологічного товариства, коли побував влітку біля Хоцуня, признався: багато вчених і не підозрюють, що така природа могла зберегтися до наших днів. Вважали, що вона давно знищена. Тільки вдуматися: чверть світової популяції очеретянки прудкої — на території маленького Любешівського району...

«ЛЮДИНА — НЕ ВОВК. МАЄ ДУМАТИ!»

Один iз колишніх працівників рибінспекції розказував, як під час рейду у нерест кілька років тому затримали на Любешівщині старезного діда з мішком щук...

— Нащо вам, дідусю, стільки риби?

— Свиней годувати, — щиро пояснив старий поліщук.

— Поїхали — хата стара, од вітру хилиться, двері добре не закриваються... Ну як оштрафуєш? Пожурили, роз’яснили... А він звик жити як жили предки!

— І що: замість озера залишимо калюжу?! У нерест страх що робиться. Лящ віднереститися не може, щуку виловлюють зранку до ночі: як не остами на фару (коли рибу засліплюють автомобільними ліхтарями й наколюють на спеціальну піку. — Авт. ), то загонять сітками... Ловлять стільки, що свині не переїдять. Так хіба тільки вовк чинить: вскочив у кошару й усіх овець порізав... Людина не вовк — думати мусить, — браконьєрська тема Оласюка добре пече...

За півтора року, відколи (створений на папері ще у 96-му) ландшафтний парк отримав фінансування від німецьких зоологів (ось хто дбає про унікальну українську природу!), його інспектори розчистили від саморобних загат русла Прип’яті (20 кілометрів) і Стоходу (кілометрів 17). Й на цій невеликій відстані було 174 загати!

— Не боїтеся, що вночі підстрелять?

— Вовка боятися — у ліс не ходити. У штаті парку хлопці неслабенькі. Загати у нас будували завжди, ще «за царя Гороха». Ось часто згадують, як було «за Польщі», який був порядок... А «при Україні», значить, порядку не треба, бо все повинні розграбувати й розікрасти? Та «за Польщі» у дзвони в церкві не дозволяли дзвонити, доки лящ не віднереститься! Кожен господар мав на весну розкидати загату, бо приходив поліцай і не питав, чи є у хаті що їсти... Річка мала бути чиста, по ній ішли плоти! Не в тому гріх, щоб зробити загату і зловити рибу. Але вона стоїть цілий рік, збирає воду, річка замулюється, інтенсивно заростає й просто пропаде. Якщо з одного такого гатка за зиму господар виловлює до шести тонн різної риби — то де риба візьметься?! Дідам — вистачило, батькам — вистачило, нам — вистачило... А дітям просто не буде. Якщо не розуміють, що загаджують річку, котра їх годує, значить, треба шукати інші шляхи — і ми їх знайшли.

«ЗА ДЯДЬКОМ НЕ БІГАЄМО...»

Знаючі люди кажуть, що на Любешівщині лише три дні на рік вільні від полювання й рибальства: це перші дні великих церковних свят. На Різдво, Пасху й Трійцю...

— Рибальство — традиційний промисел у районі. А спробуйте — хоча кругом вода! — легально купити риби... За Союзу принаймні сто чоловік мали квитки рибальські й здавали улов у магазин. Сільські ради плачуть: нема грошей в бюджеті — і ніхто навіть не пробує узаконити рибальство! Тільки один чоловік на весь район таки добився, має в Люб’язі бригаду й хоч не оглядається, як ловить... — ділиться наболілим Олащук. — У Хоцуні всього кілька агітаторів проти Національного парку, але це люди розумні, грамотні, хитрі... Мені один iз них сказав віч-на- віч: «Я — злодій в законі! Рибу ловив, ловлю і ловити буду!» Хоча немало людей й повідомляли інформацію про браконьєрів...

— І куди веде Великий Рибний Шлях з Хоцуня?

— На Луцьк, Ковель, Камінь-Каширський... Маємо клани рибної мафії. Ми за простими дядьками не бігаємо. У дядька нема кілометрових сіток, електровудок — атомної бомби для риби... Що це таке — один факт. Вилучено 12 кілограмів риби — 362 особини, а скільки браконьєр ще не встиг зібрати, скільки кілограм малька осталося в річці гинути?!

Крім Хоцуня і Свалович до Національного парку має відійти і село Люб’язь. Люди спочатку теж iз острогою поставилися до новації й доручили директору місцевої школи Василю Іллічу Куху вивчити проблему. На сесію запросили й екологів, «закидали» їх питаннями... З 15 депутатів лише двоє — утрималися, решта проголосували «за»...

— Статус Національного парку, який мав би прийти на зміну ландшафтному, нічого не змінює і не заважає господарській діяльності селян. Що робили люди — те й робитимуть. І недобра вигадка — човнами заборонять плавати, сінокоси відберуть, — яку розпускають у Хоцуні, звичайна провокація. Під заповідну зону відійдуть тільки ділянки, цікаві для науки, для досліджень первозданної природи. То й сьогодні тут не косять і не орють! Забороняється одне: будівництво шкідливих об’єктів і всяке будівництво в охоронній зоні, — офіційна думка дирекції ландшафтного парку.

КРАЙ НЕЛЯКАНИХ ПОЛІЩУКІВ

У селі Сваловичі 65 жителів — і 65 виборців. Населення суціль старе, дітки лише у лісника, який тут квартирує. Є вже й кілька бомжуватих осіб, які нюхом чують появу чужої людини й починають отиратися поруч: раптом наллють?.. Древні дерев’яні будинки суціль під очеретянами дахами аж чорні від часу... Ні школи, ні клубу, ні магазину (вони закриті), ні церкви (її й не було)...

— Страшно й заїхати, а люди — живуть, — зітхає «головиха» з Хоцуня Руслана Савчук.

Кілька з покинутих хат у Сваловичах цього року придбали «дачники» з райцентру. Забудова й перебудова можлива згідно законодавства лише в рамках вже існуючої. Торік і цьогорік були спроби придбати ділянки на березі Прип’яті, та керівництво ландшафтного парку при підтримці Любешівської райдержадміністрації цього не допустило. Статус Національного парку тішить душу місцевої влади й можливістю через екологічний туризм вивести Любешівщину з тупика. Промисловості, можна сказати, нема. А на Заході немало багатих людей, які б виклали круглу суму за екзотику, чисте повітря і чисту воду. Вода у Прип’яті біля Свалович — найчистіша, може, і в Україні.

— Робили аналізи по 25-ти інгредієнтах про граничну концентрацію шкідливих речовин. По найжорсткіших нормах, перевищень яких не було взагалі! — каже Юрій Оласюк.

Нерозбалувані цивілізацією люди ще зберегли гостинність до чужих. Наприклад, у цих краях і досі (хоч взимку буває у день, наприклад, до ста заїжджих мисливців...) не беруть грошей за постій. Дивуються: «Люди ж просто відпочивають! Ми з ними чимось поділимося, вони, як мають чим, з нами...». Цим вже почали зловживати... За день до нашої поїздки у Сваловичах побував чоловік «схожий на цигана». Зайшов у хату, де живуть старенькі дід і баба. «Є риба сушена?» Бабуся щиро й «за безплатно» віддала усі запаси. Гриби тут «не продають, а дають». Хоча треба сказати, що дехто й з місцевого люду (особливо у Люб’язі, бо він на трасі) вже гне добру ціну за ту ж саму рибу...

— Наразі сесія Хоцунської сільської ради не дала згоди на створення Національного парку. Що ж, час покаже, хто з нас був правий, — каже Юрій Оласюк.