Вітер, який колише верес
Інколи все ще натрапляєш на міркування щодо первісних вад нашої незалежності. Вправляючись у схрещуванні історичних фактів з умовним способом, персони різного рівня освіченості виводять: ось що було б, якби... Нарікають на занадто легкий спосіб здобуття омріяної волі: мовляв, упала в руки нам як дарунок пізньорадянських бюрократів; не була виборена зі зброєю в руках; ми самі не знали, як найкраще тим скарбом розпорядитися, тож і держава у нас тепер схожа не на розвинений капіталізм, а на напіврозвалений «совок».
Популярні також порівняння з різними європейськими країнами, що у ХХ столітті виборювали незалежність, зокрема з Ірландією. Справді, паралелі просяться самі собою: небезпечна географічна близькість до поневолювачів, багатовікова історія «возз’єднання», жорстокі методи володарювання (знаменитий Кромвель «відзначився» 1649 року справжньою різаниною), майже цілковите винищення мови (гельської), навіть називали теж «окраїною» (the pale). Все знайоме; і тут же хтось неодмінно підкреслить — а от ірландці молодці, як піднялися у 1919-му, так і впоралися з клятим Джоном Булем до 1921-го, в той час як наші в ті ж таки роки... І тут знову починаються оті «би».
Позаяк суперечки мають радше художньо-політичний, а не науковий характер, використаю чисто мистецький аргумент: ірландсько-британський фільм «Вітер, який колише верес». Режисер стрічки — британець Кен Лоуч, майстер гострополітичного і соціального кіна, ніколи не належав до числа моїх улюблених постановників, тож Золота пальмова гілка Канн, присуджена фільмові 2006 року, викликала в мене певний скептицизм. Після перегляду «Вересу» я із присудом журі мусив, хай і не цілком, але погодитися.
Походження Лоуча у цьому разі не має жодного значення — в його стрічках рідній країні так перепадає на горіхи, що куди там активістам Шинн Фейн. Йдеться ж у фільмі про двох братів — бійців Ірландської республіканської армії, яких грають чудові актори Сілліан Мерфі та Педрейк Ділені. Вони завзято беруться до справи боротьби з імперією. На звірства британських окупантів Лоуч плівки не шкодує. І на жорстокість республіканців — так само. Власне, те, що починається як типова реалістична драма, ближче до фіналу перетворюється на трагічну притчу. Війна показана як нескінченна спіраль насильства, з якої нема виходу, яка втягує всіх і вже не відпускає. Адже, щойно було укладено мирну угоду 1921 року, частина бійців ІРА її відкинула як кабальну і принизливу для молодої держави і спрямувала зброю проти колабораціоністського, на їхню думку, уряду. І ось уже ірландці вбивають ірландців, і знову ці нальоти армії на підозрілі оселі, й знову страти за вироками воєнних судів, але вже брат Демієн іде проти брата Тедді. Як тут не згадати: «Гірше ляха рідні діти її розпинають»? Обидва добре розуміють усю безглуздість війни, але вдіяти нічого не можуть, — бо не вони керують війною, а вона ними. Бо коли хтось починає стріляти, навіть із найшляхетнішими намірами, то вже потім годі з’ясовувати, на чиєму боці правда і хто винен, і зупинися неможливо. І, до речі, наша (невигадана) історія у той-таки період 1919—1921 років це аж надто яскраво підтверджує.
Отже, то таки справді неоціненний подарунок долі — наша вегетаріанська незалежність, той мирний вітер, який колише наш верес.
