«Влада, яку не поважають, стає небезпечною»

11 серпня 1997 року — чорна сторінка в житті Одеси. Цього дня вісім років тому вбили редактора газети «Вечірня Одеса», публіциста і політика Бориса Федоровича Дерев’янка. Кулі найманого вбивці наздогнали його на шумній вулиці, якою він щодня ходив на роботу. За два кроки від редакції газети, якою він керував майже чверть століття. Серед багатолюдного натовпу людей, служінню яким він присвятив своє життя. Про Бориса Федоровича та його статті багато говорили за життя. Ще більше почали говорити після смерті. «…Дерев’янко був бійцем і професіоналом, — напише колишній «вечіркінець», колишній головний редактор «Московских новостей» Віктор Лошак. — Можливо, він виявився навіть надто бійцем — коли важливо виграти на фініші, він хотів перемагати ще й на кожному метрі дистанції».

Для України смерть Бориса Дерев’янка стала своєрідною віхою новітньої політичної історії, першою в довгій низці замовлених вбивств журналістів. Для Одеси постріл кілера 11 серпня став першим дзвінком до початку кривавої драми під назвою «Вибори-98». Усього через півроку після вбивства Дерев’янка найманий вбивця розстріляє на вулиці редактора іншої одеської газети — «Слово» — Леоніда Капелюшного. На щастя, він залишиться живим. Ще через місяць викрадуть і вб’ють голову адміністрації Київського району Одеси Ігоря Свободу та начальника юридичної служби міськвиконкому Сергія Варламова. (Тіло Сергія міліція виявила лише цього року — через сім років після того, як затримали безпосередніх виконавців «замовлення»). За цим підуть кілька невдалих замахів на Едуарда Гурвиця, який був тоді мером Одеси, та його команду. У ході одного з них, за задумом організаторів замаху, разом із міським Будинком прийомів і його гостями в повітря мала злетіти половина району Аркадії. На щастя, цього не сталося. Про того, хто насправді був режисером усіх цих подій, ні в місті, ні в країні не знав і не знає ніхто. До цього часу основні учасники одеського протистояння тих років — Едуард Гурвиць та Руслан Боделан одностайно обвинувачували один одного в смерті редактора «Вечірки».

Крапку в цій суперечці не змогло навіть поставити затримання правоохоронцями безпосереднього виконавця «замовлення» — Олександра Глека та його спільників. Усі четверо, за версією суду та слідства, були членами банди Мар’янчука, що діяла на території Одеси. 16 листопада 1998 року 42 річний житель Придністров’яОлександр Глек постав перед Одеським обласним судом. На слідстві Глек зізнався, що вбив журналіста за 20 тисяч доларів, але на суді він відмовився від цих свідчень. Проте безліч порушень, неузгоджень і відвертого підтасовування в ході слідчих дій примусили б сумніватися у результаті навіть найнедосвідченіших глядачів. Попри це (!!! — Ред. ), 19 березня 1999 року Одеський обласний суд оголосив Глеку обвинувальний вирок, присудивши вищу міру покарання. До цього моменту в Одесі всі були впевнені — міліція просто знайшла «цапа-відбувайла». Громадський обвинувач, журналіст «Вечірньої Одеси» Юрій Іванов, зокрема напише в касаційній скарзі: «Вважаю цей вирок по обвинуваченню О. Глека у вбивстві Б.Ф. Дерев’янка неправильним і належним до скасування за мотивами неповноти розслідування, суттєвих недоліків і грубих порушень Кримінально-процесуального кодексу України, допущених на етапі попереднього слідства, а також у зв’язку з невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи. Оцінивши всі зібрані у справі матеріали, а також аргументи суду, вважаю за необхідне заявити, що справу про вбивство Б.Ф. Дерев’янка належно не розслідували, надані докази не дають можливості зробити однозначний висновок про те, хто саме замовив, хто був посередником і хто саме виконав це вбивство. Докази вини О. Глека в цьому вбивстві були засновані лише на його зізнавальних свідченнях, від яких він під час суду відмовився, пояснюючи їх протизаконним застосуванням до нього методів морального та фізичного впливу. Багато «зізнавальних» свідчень Глека не відповідають фактичному стану речей». Зі слів Юрія Іванова, навіть висновок медексперта в кримінальній справі був підробленим. Від імені редакції він зажадав скасування рішення суду в частині обвинувачення Олександра Глека та зажадав віддати справу на додаткове розслідування. Суд скарги не задовольнив.

Минуло шість років. Після зміни влади в незалежній Україні Президент Віктор Ющенко клятвено пообіцяв широкій громадськості, що всі кримінальні справи про вбивство журналістів неодмінно розслідуватимуть з усією ретельністю і доведуть до кінця. Окрилений цією обіцянкою колектив редакції «Вечірньої Одеси» звернувся до Президента з проханням занести до цього списку й справу про вбивство Бориса Дерев’янка. Аналогічне прохання було спрямоване в Україну і від Американського комітету захисту прав журналістів. Що було далі, розповідає редактор «Вечірньої Одеси» Лариса Бурчо: «Після нашого звернення мені зателефонувала людина з Секретаріату Президента і почала пояснювати, що на блокнотних аркушах такі документи не подають. Що потрібне офіційне клопотання мера або губернатора області. Або щонайменше когось із депутатів Верховної Ради. Тобто знову починається чиновницька тяганина. Таке враження, що тільки ми зацікавлені у встановленні істини, а нікому більше це не потрібно. Кожен новий прокурор в Одеській області починає свою діяльність з обіцянок розібратися з цією справою. А віз, як кажуть, і нині там».

Борис Дерев’янко ніколи особливо не приятелював із владою (навіть за радянських часів), але навряд чи хтось міг би зарахувати його до лав опозиціонерів. Ті, хто його добре знав, говорили, що він радше був адвокатом людей, простих громадян перед обличчям влади. За це його любили одні та ненавиділи інші. У своєму блокноті Борис Федорович якось написав: «Представники влади завжди хочуть, щоб до них ставилися з повагою, але тільки влада тоталітарна, влада деспотична, влада абсолютизована жадає, щоб її обожнювали, оголошували святою, тобто безгрішною. Розумна влада добивається не поваги, а шанобливого до себе ставлення. Дорікати їй за це не можна. Влада, яку не поважають, може функціонувати, але — в ненормальному режимі. Вона стає небезпечною, якщо забуває, що повага — це кредит, який треба оплачувати… Треба пам’ятати, що влада не богом дається, а людьми. Люди ж мають право вимагати у створеної ними влади звіту, мають право критикувати й навіть змінювати. До людей при владі ставитися треба не як до святих, а як до звичайних працівників, яких суспільство найняло для виконання тих чи інших функцій. Не засвоїмо найпростішу істину — вічно будемо в рабстві. Змінюватимуться його «костюми», але суть залишиться: безправ’я».