Воїн світла
Усі дні, поки Коельо був у Львові, він не переставав дивувати львів’ян. Спочатку, звісно, тим, що все-таки приїхав. До останнього моменту жителі міста в це слабко вірили. Останні п’ять років Пауло Коельо був почесним гостем «Світового Економічного Форуму», де читав лекції. Він — спеціальний радник програми ЮНЕСКО «Духовна конвергенція та міжкультурний діалог». Після його візиту до Ірану в червні 2000 року міністр з питань культури та ісламу аятолла Мохаджерані вперше дозволив публікацію творів закордонного письменника. У червні 2001 року Пауло Коельо брав участь у Расселовському трибуналі з Прав людини в Берліні, на якому були розглянуті питання необгрунтованого запроторення в психіатричні заклади. Крім того, він входив до комісії «Свобода думки» при Берлінському університеті. А ще — книжки, кожна з яких стає бестселером. Тому коли він з’явився в Оперному театрі, хтось навіть голосно присвиснув від подиву, — ось так запросто побачити живу літературну легенду!
З 1988 року, коли вийшов знаменитий «Алхімік», його романи перекладені 52 мовами, входять до розряду культових і на сьогодні уже продано більш як 35 мільйонів книжок у 140 країнах світу.
Пауло Коельо приїхав на Львівський форум книговидавців стараннями київського видавництва «Софія», яке представляє його інтереси на території Росії та України, воно ж узяло на себе всі витрати для його приїзду та перебування в Україні. Пізніше журналістам він коментував свій приїзд так: «Коли мене запрошували на Форум, то просили негайної відповіді. Казали: треба сказати «так» чи «ні», «так» чи «ні». Я сказав: ні, треба сказати — так. Насамперед мені хотілося познайомитися з вашою країною. Звісно, я отримую дуже багато запрошень, але я стараюся вибирати ті місця, які мене дійсно цікавлять. І зараз я дуже радий, що я з вами (хоч у мене було ще три запрошення — в Росію, Тулузу й Барселону), радий бути тут, на Форумі, пережити разом з письменниками, видавцями України, хвилюючі хвилини. Я дуже шкодую про те, що незнайомий з українською літературою, через недостатню кількість перекладів ваших книг. Але, хтозна, можливо, незабаром щось зміниться і я з нею ознайомлюся. Учора в мене була можливість пройтися містом пішки, подивитися пам’ятники Шевченку й Федорову, і я пересвідчився, що у вашому місті дійсно люблять книжки й літературу».
«Я побував на відкритті, отримав нагороду, яку мені присудили, й вирішив, що мені треба негайно оглянути місто. Я вже подивився чудовий театр, чудових людей і чудову виставу. А потім сказав: мені треба познайомитися з народом, це те, що дійсно є рушієм мого життя. Сенс успіху для мене в тому, щоб відчинилися двері й дедалі більше людей дізналися про Пауло. Ось, наприклад, приїхати до Львова, походити вулицями, поговорити з людьми — те, що я робив учора, й те, що мене зачіпає до глибини душі. Мій видавець хотів повести мене в ресторан вищого розряду, але я навмисно пішов до простого, скромного ресторанчика за містом. І коли туди прийшов, на мій подив, мене впізнали, мені було дуже приємно, й ми спілкувалися з людьми, які були там. Я співав, а вони танцювали…»
У тому ресторані приймають президентів. У Брюховицькій «Колибі» подають найкращу в місті медовуху, дуже смачні вареники зі шкварками, голубці й кулешу. Інтер’єр — цілком народний. Музиканти — великі професіонали й можуть грати все, що захоче клієнт. Але мало того, до «Колиби» приїхав Віктор Морозов, перекладач «Алхіміка» українською (а заразом і «Гаррі Поттера»), до того ж відомий український музикант. Він акомпанував, а Коельо співав народні бразильські пісні. Потім вони співали під гітару вдвох і довели всю публіку мало не до екстазу. На завершення — всі танцювали українські народні танці.
Містом письменник ходив у подарованій йому дружиною видавця вишитій сорочці, купленій тут-таки, на стихійному ринку «Вернісаж».
Не можна не згадати про ще один епізод перебування письменника у Львові. За лаштунками театру до Пауло Коельо підійшов чоловік і почав плутано, з неймовірним акцентом щось говорити, підглядаючи в аркуш. Він страшенно хвилювався й через це говорив довше нiж слiд. Пауло вже тягли до виходу, відраджуючи слухати. Але письменник не йшов. Потім чоловік намагався поцілувати руку Коельо, але він не дозволив і сам, взявши руку цієї невідомої йому, вперше побаченої людини, поцілував її. Журналісти з’ясували, що це був маріупольський видавець, великий шанувальник Коельо, який усю ніч у поїзді вчив цю промову…
«Цей чоловік, подолавши всі внутрішні бар’єри (бо ми не завжди наважуємося підійти до світової знаменитості й щось сказати…), все-таки підійшов до мене. Коли він почав читати, мені запропонували піти, але я дав йому можливість дочитати».
Я подумав: ось такий читач заслуговує на справжню увагу, і я сам поцілував його руку. Цим я хотів сказати: спасибі за підтримку. Моя робота, робота одинака оцінена й зрозуміла. І ви знаєте, учора перед тим як заснути я довго бачив перед собою бані церков і обличчя цього чоловіка»…
На прес-конференцію до готелю «Дністер» пробратися було складно, викладач одного з львівських вузів пройшла тому, що назвалася позаштатним кореспондентом «Дня». Вона також «насмілилася» й розказала про свої життєві перипетії. Журналісти шикали і переривали її, але письменник знову дослухав. Жінка попросила його благословення й підтримки. Коельо помовчав і сказав: «Благослови вас Боже! Бог вас і захистить… Я також переживав моменти, коли, здавалося, не зможу зробити наступного кроку. Але я долав такі хвилини тому, що ніколи не бачив себе жертвою. Завжди хотів побачити суть проблеми й рішення було в тому, щоб подолати проблему, адже можна було й втекти. Але я завжди старався бути воїном світла».
Пізніше жінка вибачилася за самозванство, але була невимовно щаслива…
Коельо в Україні був різним — веселим і трохи сумним, іронічним і філософствуючим. У нього питали:
— Кого ви вважаєте своїм вчителем? Чи не Голдінга?
— Я вважаю, що письменник складається з усіх тих книжок, які він прочитав. Звісно, твори Голдінга залишають великий слід у душі, але якщо мені треба було б виділити імена, я б назвав чотири — Генрі Міллер, Борхес, Вільям Блейк і Жоржі Амаду.
— Після тієї слави й грошей, що звалилися на вашу голову, чи не боїтеся ви перетворитися на машину успіху, адже люди чекають чергового вашого бестселера?
— Відповідь: ні. А щодо грошей, то я завжди робив те, що виходить iз мого серця, моєї душі. Звісно, спочатку я не міг уявити собі, що мої книжки будуть перекладені на таку кількість мов. І, напевно, з юнацтва я зрозумів, що має значення не стільки кількість грошей, скільки те, як ти їх використовуєш. Уявіть собі, коли я був молодим хіпі, я з двомастами доларами в кишені зміг приїхати зі Сполучених Штатів до Мексики.
Гроші по відношенню до письменника абстрактні. Знаєте, коли в мене не було грошей і я мріяв їх заробиити, то завжди думав, що, отримавши їх, використовуватиму для подорожей. Сьогодні я подорожую, не витрачаючи жодної копійки! Якщо ви зацікавлені в моїх грошах, де ви там? (Пауло шукає поглядом журналіста, який поставив запитання. — Авт. ), то скажу, що в Бразилії в мене є добродійний фонд, що опікується 400 дітьми і 100 людьми похилого віку.
Щодо ризику, який несе успіх, то він полягає в тому, що може ізолювати письменника. Але тоді, який сенс у роботі, якщо змушений жити ізольовано від усіх? Хоча все-таки книжка — це, напевно, творіння самотності, в якісь моменти ми залишаємося один на один із самими собою, намагаючись розкрити власну душу. І читач, як правило, розуміє, коли в книзі просто міститься якась формула, а коли письменник щирий, пише від душі. І читач може пробачити погано написану книжку, але ніколи — коли в книзі подається чергова формула. Тому коли я пишу, завжди намагаюся бути порядним щодо самого себе.
— Чи могли б ви, й заради чого, відмовитися від літературної творчості?
— Ніщо б не примусило мене зробити це.
На щастя, журналісти не особливо порпалися в життєвих перипетіях письменника. Адже варто залізти в iнтернет, і вам усе розкажуть: і те, як тричі побував у «психушках» — так лікували його від потреби писати. І як кидали до в’язниці. І навіть кількість дружин — нині він живе iз четвертою.
Якось він зізнався журналу «Штерн», що більше не може бути настільки відвертим, бо дуже боляче це робити. Але, напевно, без цього болю Коельо не зміг би бути зрозумілим для всіх: «Мої герої — це мандрівники, які шукають пригод духу. Ймовірно, мільйони людей впізнають у них себе. Мої думки прості й зрозумілі: ми повинні прислухатися до дитини, яка все ще живе в нас. Ми можемо придушити її плач, але не можемо заглушити її голосу. Якщо не дивитися на світ захопленими очима дитини, життя перетворюється на суцільні старіння й вмирання».
— Як у вас поєднується колишній бунтар, рок-музикант, якого кидали до в’язниці, й теперішній успішний письменник? Чи не роздирають вас протиріччя?
— Я дійсно живу у своїх протиріччях. Людина, в якій немає протиріч, перестає жити своїм особливим життям. Наприклад, суперечність у моїй душі — бачити, що відбувається у Беслані й не намагатися знайти який-небудь вихід. Треба знайти вихід, зробивши так, щоб ніколи не повторилося те, що було у Беслані. Мені здається, що за останні 10 років нічого гіршого не сталося...
— Розкажіть, будь ласка, про нову книжку «Захір».
— Ця книжка вийде у квітні наступного року й буде про дуже відомого письменника, книжки якого перекладені 140 іноземними мовами. І його раптом кидає дружина, він у розпачі: як же так, я такий чудовий, багатий, успішний, а мене покинула дружина? А вона пройшла з ним весь попередній життєвий шлях, долала разом iз ним усі перешкоди. І він йде шляхом пошуку відповіді. У книзі, звісно, є біографічні риси, але моя дружина мене не кидала…
— Коли людина стає відомою, навколо неї починають крутитися так звані люди-паразити…
— Напевно, є такі люди, але є й проста формула уникнути їхнього товариства — продовжувати товаришувати з тими, з ким ти товаришував до того, як став відомим. Ті, хто були «до», мають повне право бути «після».
Цього року ми переглядали з одним журналістом у себе вдома всі запрошення, які я отримував протягом року. І от до червня я отримав 147 офіційних запрошень. Серед них, напевно, 40 були конференції й форуми, на яких можна було заробити гроші, багато грошей. Адже навколо кожного відомого письменника існує ціла індустрія конференцій, форумів, і все це — гроші. І я ніколи не приймаю таких запрошень. Я вважаю за краще приїхати так, як я приїхав до вас, і не їздити на форуми за гроші.
— Художник Владислав Єрко, чому саме його вибрали для ілюстрації до російського видання?
— Його ілюстрації — найкращі, причому по всьому світу. Я кажу це тут і казав у інших країнах. Але я не вибирав, вибирали мої видавці. Це було Боже благословення. Мої книжки друкуються в 165 країнах, але саме видавництво «Софія» підготувало альбом iз усіма ілюстраціями.
До речі, я піду на концерт Гребенщикова, який приїхав до Львова. Він був одним iз перших, хто говорив про мої книжки, а інтерес до них найкраще передається саме так, у спілкуванні.
Минулого року я зібрав у Франкфуртi всіх своїх видавців, підкреслюю, за всі сім років я їх не змінював. Хоча, коли стаєш знаменитим, з’являються навколо тебе інші видавці, які роблять неймовірні пропозиції. Але чи варто забувати про порядність? Не варто забувати про тих, з ким починав.
«Кожна людина має зберігати всередині себе священний вогонь безумства, а поводитися має, як нормальна людина». Хоч абсолютно всі повторювали інші слова, що стали вже майже «народними»: «Коли ти чогось бажаєш, весь Всесвіт допомагає тобі досягти цього». Що ж, його власне життя є майже ілюстрацією до сказаного ним же...
