Як змінюється Україна?

Мотря ОНИЩУК-МОРОЗОВА, старший керівник програм «Корпоративне управління», відділ Центральної та Східної Європи, Міжнародна фінансова корпорація:

— З 1990-х я майже щороку приїжджала з Канади в Україну на кілька місяців працювати тут над цікавими проектами. А з 2001 року живу й працюю в Києві постійно. Пригадую, тоді, на початку 90-х, на вулицях українських міст, містечок, селищ бачила сумних, сірих, понурих, агресивних перехожих. Відчувалася депресія. У крамницях у очі кидалася мінеральна вода й морська капуста. Пам’ятаю, коли попросила українською мовою продати вхідний квиток у Києво- Печерську лавру, то жінка-касир відповіла, що не розуміє мене. Зараз зовсім інші настрої в суспільстві. Люди стали впевненішими, вільнішими, привітнішими, усміхаються одне одному. У суботу-неділю парами, родинами виходять пройтися, посидіти за кавою просто неба. Тепер наш сервіс значно кращий, ніж у Росії, де я часто буваю у відрядженнях. Як заговорю українською мовою, навзаєм намагаються відповісти теж українською. Молоді люди виростають прагматичними, практичними й думають про те, як отримати добру освіту, шукають добре місце роботи або змоги стажуватися за кордоном, вміють гарно відпочивати. Шкода, що їм нема що слухати — обмаль якісної української музики. Репертуар багатьох радіостанцій дуже вбогий — одна й та ж примітивна російська попса, окрім поодиноких FM-радіо, що у визначені години ставлять джаз, блюз, класичну музику. Я маю багатший вибір на московських радіо. І це парадоксально. Також відчувається, що й далі існує тиск на ЗМІ й люди, як і колись, не зовсім вірять телебаченню та пресі. Й справді, часто новини звучать як реклама чи піар-кампанія, за винятком вістей на кількох каналах.

Приємно, що в Україні розвивається малий та середній приватний сектор. Бізнесменів, здібних та енергійних, цікавлять серйозні західні інвестиції. І вони своїм знаннями, вміннями намагаються наблизитися до найкращих успішних зразків ведення бізнесу.

На жаль, Україна має не найкращий імідж у світі. Наприклад, нещодавно з Канади приїхали батьки моєї колеги. Вони були приємно вражені, що Київ — гарне європейське місто, а кияни — гречні, зі смаком одягнені люди. Бо уявляли собі бідну, напівбожевільну державу. І це, хоч як це прикро звучить, уявлення пересічних іноземців, які чують про фальсифікацію виборів, справу Гонгадзе, тиск на ЗМІ... Україна не вміє й не хоче працювати над власним іміджем. Росія, приміром, за останні роки професійно працювала над ним і, може, навіть більше покращила його, аніж саме життя. У нас часто позитив нівелюється напруженою політичною ситуацією. Перемога Руслани, безумовно, доклалася до поліпшення нашого позитивного іміджу у світі. Але таких індивідуальних спортивних чи культурних перемог замало. Культура та спорт відіграють значиму роль, однак це мусить відбуватися паралельно з політичними та економічними реформами. Не думаю, що сама культура може щось змінити. Деякі африканські країни мають дуже цікаві надбання, традиції, проте це не змінює їхній образ — бідних нерозвинутих держав.

Вважаю, в Україні потрібно розвивати туризм, забезпечувати сервіс, щоб люди могли сюди приїжджати й знайомитися з державою. Знаю, що Київ — чи не єдина столиця колишнього Союзу, яка не має жодного готелю мережі міжнародних стандартів, таких, як «Гілтон» або «Меріот». А вони вже є всюди: у Тбілісі, Баку, Ташкенті...

Віталій АНТОНОВ, президент Універсальної інвестиційної групи, голова ради ВАТ «Концерн Галнафтогаз», почесний консул Литовської Республіки у Львові:

— Нам випав жереб — жити в епоху змін. Судячи з усього, змін до кращого. Багатьом речам повернулись властиві їм функції та «імена»: відновлена в правах приватна власність, економіка стала економікою, товар став товаром, гроші стали грішми. Право стало правом, якого треба вміти дотримуватись і обстоювати. Свобода стала свободою, яку треба вміти сприймати й зберігати. Звичайно, постало багато інших питань і проблем. Але безпроблемним життя є тільки «там, де нас нема». І це, судячи з усього, усвідомлюють щоразу більше громадян України.

Україна поступово займає своє властиве місце в політико-економічному просторі. Звичайно, не так динамічно, як би того хотілося, але таки займає.

Щоразу більше людей у суспільстві керується такими природними поняттями, як доцільність, потрібність, корисність. Ідеології, на щастя, перестають домінувати.

За останніх кілька років в Україні помітно зросла корпоративна культура й культура бізнесу, культура міжособистісних стосунків узагалі. Конкуренція набирає цивілізованіших форм. Починають більше цінувати внутрішнього інвестора й цим самим зменшують прірву між багатими й бідними. Бо насправді саме власний інвестор, незалежно від суми інвестицій, здатен вивести країну з економічної та соціальної кризи та створити врешті-решт те, що ми називаємо громадянським суспільством.

Ірена СТЕЦУРА, головний редактор журналу «Kyiv Cult»:

— У 1993 році, коли переїхала в Україну з Нью-Йорка на сталий побут, я опинилася в пострадянській країні з усіма притаманними їй радянськими ознаками. Так тоді мені здавалося, хоч жодного разу не побувала в Радянському Союзі. Обличчя людей похнюплені — страждальні. З того часу голови піднеслися, з'явилися усмішки, зацікавлення до життя. Вже немає цього тупого погляду в землю, породженого почуттям безнадії. Люди середнього віку починають розуміти, що багато що від них самих залежить. А молодь — це взагалі зовсім інше покоління, повне енергії, устремлінь, амбіцій, вимог і віри в себе. Очевидно, їм складно знайти роботу, але вони не здаються. Дуже швидко засвоїли західні методи пошуків навчання чи праці.

Взагалі українці дуже талановиті, і коли йдеться про те, щоб надолужити 50 років розвитку якоїсь побутової ділянки — вони не йдуть поступово, крок за кроком, а відразу опановують усе найновіше та найсучасніше. Я пишаюся нашими людьми. (Коли подумати, що на початку 90-х продавці в магазинах рахували на рахівницях, — і враз, за дуже короткий термін часу, ці прості жінки без проблем перейшли на комп'ютери. Очевидно, що в Америці це так скоро й легко не відбувалося). Починають організовувати комітети, громадські організації — щоб впливати на державні чи місцеві рішення, які стосуються якості їхнього життя. А це вже початок розуміння й вияву демократичного духу.

Не можна оминути й наш парламент. Перші кілька років перебування в Україні мені робилося страшно й ніяково, коли слухала наших депутатів по телебаченню. Вони говорили так незв'язно, майже нічого не знали й щойно вчилися. Але це зрозуміло. Зате сьогодні — вони вже всюди були, все бачили й дуже скоро всього, що треба, навчилися. На них приємно дивитися й цікаво слухати. Одначе для повної європеїзації ці панове, що ще дотепер не говорять українською мовою, повинні приходити з перекладачами — й це повинно стати законом.

А поза тим зміни очевидні. Київ — чудове місто з пристойними чудовими магазинами, ресторанами. Українські продукти красиво запаковані. Реклама друкована чи по ТБ — гарна та вдала. Люди одягаються зі смаком (коли я приїхала, жінки виглядали почасти вульгарно — а тепер не відрізниш іноземця від українця).

Коли подумати про те, що з приходом ринкових відносин населення мало зробити поворот на 180 градусів — ми з цим впоралися фантастично.