Європа мала би активніше підтримувати вільну пресу в Україні

Топ-теми, що супроводжують нинішню владу протягом кількамісячного перебування біля керма, — це згортання свободи слова та деструктивна гуманітарна політика.

Цими днями зі своїми заявами-листами про утиски свободи слова до громадськості звернулися журналісти-телевізійники з «1+1» та СТБ, а також представники українських та міжнародних громадських організацій та журналістських спільнот («Репортери без кордонів» своє занепокоєння висловили вже втретє за останній час). Топ-менеджмент та власники телеканалів у відповідь на ці закиди, звісно ж, заперечно хитають головою і собі звинувачують журналістів — у симпатіях до певних політичних сил, які після виборів залишилися «поза бортом». Що ж до влади, яка, по суті, перебуває в самому епіцентрі конфлікту, то вона до ситуації ставиться доволі прохолодно, і за кожної публічної нагоди обіцяє захищати свободу слова, оберігати незалежність преси та з дня на день запровадити суспільне мовлення. Показово, що після зустрічі журналістів ТСН (які напередодні заявили про цензуру на «1+1») із заступником голови Адміністрації Президента, Ганна Герман заявила: «Я не змогла з’ясувати, хто є джерелом цензури. Це якась самоцензура».

Хто ж є джерелом цензури і якої саме, продовжуватимуть з’ясовувати сьогодні, 12 травня. Журналістів ТСН попросили розповісти про конкретні підцензурні випадки на «1+1» під час спеціального засідання Комітету з питань свободи слова Верховної Ради, повідомляє «Українська правда».

Тим часом протестні відкриті листи з’являються не лише в медійному середовищі.

Активні представники громадськості занепокоєні ситуацією в гуманітарній сфері в цілому. Вони стверджують, що «із часу проголошення 1991 року незалежності загроза розмивання, а то і втрати Україною державності ще ніколи не була такою очевидною, як тепер». «Ні — антиукраїнській гуманітарній політиці!» — звернення до української громадськості під таким гаслом оприлюднив 6 травня ряд культурних та громадських діячів, письменників, публіцистів, серед яких Володимир В’ятрович, Богдан Горинь, Ігор Лосєв, Левко Лук’яненко, Павло Мовчан, Василь Овсієнко, Дмитро Павличко, Володимир Панченко, Михайло Слабошпицький, Степан Хмара, Юрій Щербак, Юрій Шаповал та інші. Серед підписантів також Юлія Тимошенко.

Оголошуючи про створення «Руху опору русифікації, корупції та нищенню української ідентичності», автори звернення закликають приєднуватися до нього всіх небайдужих, мислячих громадян: учителів і викладачів, студентську молодь, батьків, чиї діти навчаються у школах та вищих навчальних закладах. Водночас «Рух опору» висуває дві конкретні вимоги: усунення з посад В. Семиноженка та Д. Табачника, а також відмова від «антиукраїнського гуманітарного курсу, який розколює нашу країну, загрожує її існуванню як незалежної держави та вилучає з європейського цивілізаційного простору».

Окрім того, у листі йдеться про те, що «русифікація України, яку намагаються виправдати фальшивими гаслами захисту прав російськомовних громадян або неправомірними посиланнями на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, є способом нищення української нації як ключового системоутворюючого фактора української державності», а «неповага до державної мови та ігнорування її статусу штучно і цілеспрямовано залишає російськомовну частину нашого суспільства віддаленою від української мови, історії та культури».

Чи стануть ці та подальші відкриті листи та заяви небайдужої до долі країни спільноти засобом коригування політики нинішньої влади в інформаційній та гуманітарній сферах? Про це «День» запитав представницю Харківської правозахисної групи Галину КОЙНАШ, яка вважає, що великою мірою це залежить від Європи, що мала б активніше підтримувати вільну українську пресу.

— Великою мірою це залежить від міжнародних структур, серед іншого від Євросоюзу. Я намагаюся тиснути на них, але поки що без успіху, — зізнається пані Галина. — Як на мене, головна проблема полягає в тому, що всі все готові терпіти. Добре, що деякі журналісти вже висловили свій протест, але правозахисні організації мовчать. Так само, як і єврочиновники. Як на мене, це мовчання пов’язане з тим, що реакції не було тоді, коли ситуацію можна було змінити. Я маю на увазі те, що Європа мала натиснути на Конституційний суд України. Але вона цього не зробила, і українська влада зрозуміла, що в неї розв’язані руки. Частково це пов’язано з так званою втомою від України. Але не тільки. Передусім — це наслідок Страсбургу, коли Віктор Янукович, говорячи про Голодомор, сигналізував про бажання догодити Росії.

Таке становище в інформаційному полі було б нонсенсом у, припустімо, Англії. Там інший менталітет, але такий менталітет розвивається під час протестів, коли громада протестує навіть тоді, коли це вже не має сенсу. Зараз потрібно піднімати питання про суспільне мовлення. Влада, ясна річ, обмежиться прекрасними словами, і тоді вже все залежатиме від того, чи вдовольнимося ми цими прекрасними словами. Що стосується Європи, то, схоже, саме ці прекрасні слова в Євросоюзі й хочуть почути, не вникаючи в те, чи буде їх втілено в життя, чи ні. І це страшно.

Я жила в Москві в 2001—2002 роках. Я пам’ятаю, як інформаційне середовище змінювалося із дня на день. І тепер я бачу, як подібні процеси відбуваються тут. Утім, між ситуаціями зі ЗМІ в Росії та в Україні є суттєва різниця: якщо в першому випадку впливає верхівка, влада, то в другому джерелом впливу є власники каналів. Про що взагалі можна говорити, якщо Хорошковський — голова СБУ — є одночасно головним власником «Інтера»?

Утім, зараз влада боїться афішувати бажання згорнути свободу слова. І на цьому треба зіграти. Головне — аби журналісти не боялися висловлювати свою позицію, свій протест. Проте, на жаль, багато хто з них уже зручно влаштувався у тій системі відносин, яку вибудовує влада.