Європа віддає перевагу чесній грі
У міру продовження болісної боротьби України за демократію європейці ставлять запитання: чи зможе політика принципів колись перемогти політику сили? Чи наївно вірити в те, що світ — це щось більше, ніж гра з нульовим виходом? Чи здатна Європа проводити політику «чесної гри» в міжнародних справах, або ж вона повинна прийняти нову гру суперництва між великими державами — як щось неминуче — і ринутися в бій?
Багато європейців вважають себе поборниками «чесної гри» в усьому світі. Але думку Європи щодо її цілісності поділяють не всі.
Одним із прикладів є Росія, яка скептично ставиться до намірів ЄС, — це нещодавно проявилося у зв’язку з ситуацією в Україні. Це не повинно нас дивувати. Склад ЄС збільшився з 6 до 25 членів, і Болгарія, Румунія, Хорватія і Туреччина чекають своєї черги на вступ. Росія хоче знати, де ЄС має намір зупинитися. Чи планує він поглинути Україну, Білорусь і Кавказ? Більшість членів ЄС вважають ці питання відкритими і, швидше за все, нерозв’язними в найближчому майбутньому. Кремль, однак, бачить у такій невизначеності прийом, що приховує істинні наміри ЄС, хоча нещодавній саміт між Росією та ЄС надав можливість дещо прояснити ситуацію.
У певному розумінні критики ЄС мають слушність: можливо, Союз і намагається змінити світ за своїм образом і подобою. Зараз, укладаючи угоди з країнами, які не є членами Союзу, ЄС вносить у них жорсткі умови в таких сферах, як права людини, нерозповсюдження зброї, дозвіл на повернення до країни для іммігрантів і тероризм. Країнам на «приймальному кінці» ці умови можуть здаватися легкою формою політики з позиції сили, що відбиває намагання Європи поширити свої цінності на весь світ.
Справді, для ЄС деякі питання не підлягають обговоренню, оскільки є стовпами європейської моделі, якою ми намагаємося поділитися зі світом. До таких питань належать: демократія і влада закону, повага до прав людини й охорона навколишнього середовища, нерозповсюдження зброї масового знищення і кампанія проти тероризму. Країни, котрі не відповідають політичним стандартам Союзу, не можуть чекати економічної або іншої підтримки з його боку.
Але чи є ці стандарти справді обтяжливим зобов’язанням? Створюється враження, що принципи чесної гри дедалі більше поширюються за межами Європи. Взяти, приміром, Африку, де Африканський Союз дедалі частіше бере на себе провiдну роль у врегулюванні конфліктів на континенті та вивляє велику готовність до втручання з метою припинення агресії й гарантії «чесної гри» для африканських меншин.
І навіть якщо результати в Африці все ще не здаються вражаючими широкій громадськості, зміна в ставленні реальна. Замість того, щоб вести «гру великих держав» в Африці, ЄС може підтримати намагання африканських країн і поділитися з ними досвідом Союзу.
Віра Європи в «чесну гру» для всіх відбиває своєкорисливість Європи, принаймні, в деяких аспектах, оскільки баланс сил у світі змінюється. Взяти, приміром, підйом Китаю та Індії. За прогнозами інвестиційного банку «Голдман Сакс», розмір економіки Китаю в доларах США перевершить розмір економік Великої Британії та Німеччини до 2007 року. Індія обійде Францію до 2020 й Німеччину до 2023 року.
У міру зростання економік країн Азії зростають і їхні політичні амбіції. Азіатські країни хочуть відігравати вагомішу роль у світі, і в інтересах Європи допомогти їм у цьому, за умови, що вони також дотримуватимуться правил «чесної гри».
Поняття чесної гри має велике значення і всередині Союзу. Чим більшим стає ЄС, тим більше він потребує узгодженої та послідовної політики, і тим важче стає об’єднати всіх членів навколо однієї спільної позиції. Назвемо це «парадоксом розширення».
Три найбільшi члени ЄС — Велика Британія, Франція та Німеччина — мають схильність реагувати на цей парадокс налагодженням тіснішого трьохстороннього співробітництва. Звісно, немає нічого поганого в тому, що група країн-членів реагує швидше інших на деякі питання — нещодавня дипломатична ініціатива щодо ядерної програми Ірану є прикладом такої поведінки. Дійсно, слід очікувати, що в доступному для огляду майбутньому кожен член Союзу міцно триматиметься за своє право проводити незалежну зовнішню політику.
Однак для того, щоб європейське ціле було чимось більшим, ніж сума його частин, а також, щоб гарантувати справедливість до всіх членів Союзу, всі держави ЄС повинні діяти в рамках встановлених параметрів політики ЄС — так, як це було у випадку з Україною. Коли це відбувається, їхні зусилля зміцнюють легітимність і авторитет як країн-членів ЄС, так і самого Союзу.
У світі, де ведеться «чесна гра», зворотний бік встановлення правил — дотримання цих правил. Це може потребувати вживання примусових заходів, таких як економічні санкції та інші невоєнні засоби. У разі крайньої необхідності ЄС має бути готовий вдатися до воєнного захисту цінностей і принципів, які він вважає вартим захищати. Якщо Європа не готова взятися за зброю у разі необхідності, тоді її заклики до «чесної гри» здадуться решті світу простим позерством.
Але для того, щоб принципи чесної гри поширилися на весь світ, європейські ініціативи мають бути частиною ширших міжнародних зусиль за сприяння партнерів, які поділяють погляди європейців, таких як Сполучені Штати й багатосторонні організації. Роз’єднуюче трансатлантичне суперництво не пропонує ані етичної, ані політичної основи для освіченого європейського підходу. Навпаки, для встановлення «чесної гри» необхідна американська підтримка.
Бернард БОТ, міністр закордонних справ Нідерландів, країни, яка зараз головує в Європейському Союзі
