Загинула... в епіцентрі

«Я гадав, що хоча б до річниці загибелі Стаса Маркелова та Насті Бабурової вийде якийсь фільм чи сюжет. Але цього дня не було жодної згадки в російському телеефірі про цю подію. Взагалі жодної! Більше того, в цього дня пройшов мітинг понад тисячі людей на Петрівці, а потім на Чистих Прудах — жоден телеканал не показав, що там відбувалося, як цей мітинг розганяли, як застосовували газ і палиці. А потім ще й казали, що нічого такого не було. Я там знімав. І ці кадри ви теж побачите у фільмі, — так пояснив відомий російсько-український режисер Валерій Балаян той факт, що світова прем’єра (так заявлено організаторами) його фільму «Любіть мене, будь ласка!» відбувається саме в Києві в рамках VII Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA». — В Росії поки що немає перспективи показати цю стрічку і навряд чи найближчим часом вона з’явиться».

«Любіть мене, будь ласка!» — це фраза з листа російської журналістки українського походження Насті Бабурової батькам, у Севастополь, який вона написала за кілька днів до своєї загибелі від рук кілера-нациста. Читачі «Дня» вже знайомі з історією Насті, з її батьками і друзями з матеріалу Миколи Семени зі схожим заголовком «Прошу вас, любіть мене, будь ласка!» (№24, 13 лютого 2009 р.). Вбивство Насті та Стаса, як і десятків інших правозахисників та журналістів в Росії, — черговий виток (хай вибачать рідні загиблих за сухість фрази) у розвитку однієї з найстрашніших проблем, з якими у ХХІ столітті доведеться боротися не тільки Росії...

До Синьої зали Дому кіно, де відбувався прем’єрний показ фільму Валерія Балаяна, людей прийшло більше, ніж очікувалося. В переповненому приміщенні були однодумці Насті (правозахисники, учасники руху «Антифа»), чимало з яких були знайомі зі Стасом Маркеловим, журналісти й просто зацікавлені. Спеціально на показ із Севастополя приїхали батьки Насті — Лариса Іванівна та Едуард Федорович Бабурови. Прийшли й ті, хто поглядів журналістки не поділяв. Хто знає, які наміри були в останніх... Можливо, просто цікавилися. Можливо, хотіли висловитися. А може, застосувати інші, окрім словесних, аргументи. Та до кінця зустрічі вони залишатися не стали і швидко пішли.

Трохи про саму стрічку. Перед показом Валерій Балаян кілька разів перепросив за низьку технічну якість фільму, якому всього лише три дні «від народження» і який зроблено фактично за «кошти бюджету родини» режисера та виключно його власними силами. Проте сюжет настільки емоційний, що навряд чи під час перегляду хтось із глядачів звернув увагу на технічні недоліки. Побудовано фільм на контрасті. З одного боку — рідні, близькі, колеги Насті Бабурової та Стаса Маркелова, їхня правозахисна діяльність та мітинги їхніх однодумців; розповідь про вбивство, похорони. З другого — російські праворадикальні організації (неофашисти), інтерв’ю з ними, їхні пропагандистські ролики та їхня... практична діяльність (побиття представників нац- і сексменшин). Від усього цього стає моторошно. Втім, зрозуміло, що мета режисера — не тільки налякати. Вустами своїх героїв він говорить про те, що процвітання неофашистів у Росії дозволяє система влади. Герої фільму повторюють: мітингам праворадикальних сил правоохоронні органи не перешкоджають, тоді як демонстрації правозахисників, лівих та ліворадикальних рухів обов’язково розганяються силовими методами.

Загалом відносини російського правозахисного руху з владою — окрема малоприховувана лінія у фільмі. Красномовний факт: до переїзду Насті до Москви її кумиром був Володимир Путін. Через його захоплення самбо Настя сама стала самбісткою. Проте вже через півроку роботи в столиці Росії її ставлення до російської влади кардинально змінюється. «Вона приїхала дуже наївною», — констатує у фільмі подруга Насті Марина.

Ініціатива Валерія Балаяна ще має бути достойно оцінена. І через його самовіддану та відважну роботу, і через вагу проблеми, яку він піднімає. Так, фільм не дає відповіді на запитання, як бути чи як із цим боротися. Проте наштовхує на роздуми і примушує хоч трохи заглибитися в проблему.

В ефірі «5 каналу» минулої п’ятниці Оксана Пахльовська говорила про російські проблеми. За її словами, РФ — держава, що силою утримує великі й дуже різні соціокультурні утворення, які не комунікують між собою. Відтак ці частини приречені на взаємну боротьбу. Не треба ходити далеко в минуле. Приклад — учорашні вибухи в московському метро. Рано чи пізно в «російській» Росії (не у владі, а в суспільстві) повинна була назріти відповідь на насилля з боку «кавказців» (яке, власне, є теж відповіддю на окупацію — та хто ж так глибоко думає?). Так і зародився феномен російського неофашизму, підігрітий зовнішньою політикою експансії (яка, на жаль, не відповідає глобалізаційним викликам часу) та внутрішньою системою влади сили.

Під час дискусії після показу була спроба (від «Газети 2000» — яка дивина!) зняти звинувачення з російської влади. Мовляв, неофашизм нині — «світова мода». Зовсім нещодавно у тій же таки Синій залі Дому кіно, навів приклад журналіст, було представлено фільм шведської режисерки Ханни Скьольд «Ці противні старигани» про те, як молода дівчина-неонацистка перевиховується, доглядаючи за старими немічними людьми. На таке порівняння Валерій Балаян влучно відповів, що він не може собі уявити, як герої його стрічки — бритоголові качки — доглядають за бабусями. Та й, судячи з фільму про російський неофашизм, навряд чи такий стиль життя відповідає його ідеології. Правильніше для них, за словами одного з оповідачів, підлити отруту в горілку безхатченку...

Ще одна спроба від «Газети 2000» — прирівняти українських націоналістів до російських неофашистів. Для мене особисто різниця очевидна, думаю, для багатьох читачів «Дня» — теж. Хто не розуміє, раджу порівняти два сайти — «Бандерівець» (згаданий журналістом «Газети 2000») і Славянского союза.

Втім, у цій темі є кілька важливих аспектів. По-перше, мода на неофашизм справді розповсюджується. Не тільки в Росії, а й у тій же благополучній Швеції чи, скажімо, Чехії. Україна як все ще буферна зона тут в особливій небезпеці. «В України безвізовий режим і з Європою, і Росією. Саме Україна стає місцем, де тихо і безперешкодно контактують російські та європейські неонацисти. І думаю, СБУ про це знає», — зазначив Валерій Балаян.

Друге. Українські ЗМІ, ні українське суспільство загалом не готові протистояти такому лиху? За словами Едуарда Бабурова, серед українських ЗМІ тільки газета «День» відгукнулася на трагедію не лише для їхньої родини, але й для всієї країни! Наприкінці зустрічі в Домі кіно хтось із присутніх запропонував об’єднати зусилля, щоб все-таки проштовхнути стрічку Балаяна на українські телеекрани, мовляв, суспільство надто мало знає про цю проблему...

По-третє. Всі присутні на показі беззаперечно визнавали, що масштаби проблеми неонацизму в Росії та Україні — не порівнювані. Проте кілька росіян — учасників дискусії повторювали, що проблема неофашизму не може бути суто російською. «Не думайте, будь ласка, що це тільки російська проблема», — застеріг Валерій Балаян. Хтось з росіян сказав, що, звичайно, можна сидіти і тихо радіти, що в Україні «нациків» менше, а можна вже зараз протидіяти цьому лиху.

Скажу від себе. Я справді радію з того, що у нас «нациків» менше. Значно менше! (В Росії нараховується 144 фашистські угрупування). Так, я не заперечую факт їхнього існування в Україні і знаю про факти вбивства темношкірих іноземців. Цьому, безперечно, має бути протидія і кримінальна відповідальність. Проте щось мені підказує, що навіть сама природа походження неонацизму в Україні та Росії — різна. (Зараз не беру до уваги тих, хто наслідує своїх російських колег, а такі є). Спроба розіграти неофашистську карту в Україні була — після вбивства Максима Чайки в Одесі. Не вийшло. Зараз завдання — не допустити політизації цього питання на майбутнє. Слово за СБУ. А різницю між українським та російським неофашизмом ще доведеться з’ясувати.

Тепер про Настю. Її девізом були слова «Мое Отечество — все человечество». Вона так і жила. І казала, що не хотіла би жити ні в Москві, ні в Києві — а в нормальній спокійній європейській країні. Але боролася вона в самому епіцентрі. Герої стрічки кажуть, що вбивство Бабурової і Маркелова відкинуло країну назад, а в Кремлі, напевно, зітхнули з полегшенням. Батько Насті зауважує, що після цього вбивства процес поширення праворадикального руху в Росії вже став некерованим.

Зовсім поруч із цією ситуацією живемо ми. З відчиненими дверима — без демаркованих кордонів і без інформаційної стіни безпеки. Чомусь пригадався випадок з однієї з київських конференцій річної давності. Автор «Дня», російський ліберал Ігор Чубайс говорив, що «Україна — остання соломинка для Росії, що тоне». Слова Юрія Афанасьєва у відповідь: «Не слухайте їх. Тікайте геть від Москви!».