ЗАПИТАННЯ «Дня»

Ніколи не думав над подібним запитанням. Історія — не Закон Божий, її треба просто знати, не поверхово і апологітично, а глибоко й критично. В ній багато величного й славного, що підносить український народ до світових цивілізаційних вершин. На жаль, є й таке, чим нам немає підстав пишатись і що ми воліли б не знати. Такий вибірковий підхід до вітчизняної історії мав місце в минулому і ще більшою мірою є в сьогоденні. Вважаю це нашою драматичною помилкою, яка заважає нашому критичному самоусвідомленню та прогресивному поступові.

Якщо все ж таки скористатись вашим образом, то як «Отче наш» ми повинні пам’ятати насамперед наші історичні невдачі, щоб не припуститися їх у майбутньому.

Сьогодні «День» відкриває нову сторінку «Історія і «Я», якою ми б хотіли внести свій внесок в популяризацію історичної науки.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, заступник директора Інституту історії НАН України:

— Чимало негараздів можна пояснити спотвореними уявленнями політиків про недавнє минуле. Люди часто пишаються тим, що не змінюють поглядів. Хоча змінилося навколишнє життя. Це добре, коли мова йде про індивідуальну точку зору. Але історія радянського суспільства, як вона викладалася в школах і вузах до кінця 80-х років, була пропагандистським продуктом, хоча й виготовленим високопрофесійно.

Без відмови від старих історичних міфів ми не зорієнтуємося в сучасних проблемах і не зможемо оцінити перспективи. Даремно перелічувати конкретні факти, які необхідно засвоїти, їх багато. Головне полягає в тому, щоб зрозуміти: радянська історія України була суцільно спотвореною.

Мушу додати, що у нових підручниках, посібниках і довідниках нерідко зустрічаються історичні міфи вже іншої політичної спрямованості. До того ж ці навчальні матеріали часто позбавлені професіоналізму. Тепер у нас демократія, видають все, що хочуть. Щоб не залишитися безробітними, колишні викладачі історії КПРС перейшли на викладання вітчизняної історії. У деяких це вийшло, тому що історію партії викладали, як правило, здібні люди. На жаль, тільки у деяких. Нам треба відмовитися від безлічі стереотипів, які виглядають аксіомами. Для прикладу назву тільки один.

Услід за російськими комуністами німецькі націоналісти почали експлуатувати популярний термін «соціалізм». Обурений Сталін 1934 року заборонив на партійному з’їзді називати гітлерівців націонал-соціалістами. В радянській пресі тогочасна Німеччина стала фашистською. Такою вона залишається й досі у нашій свідомості, хоч нацизм аніскільки не схожий на італійський фашизм.

Джеймс МЕЙС, професор історії та політології університету «Києво-Могилянська академія»:

— Історія — це набагато суб’єктивніша річ, ніж багато хто з істориків часом припускає. Історія — це не тільки те, що сталося. Це далеко не все, що сталося. Це те, що ми вирішуємо, те, що нам треба пам’ятати. Ми можемо писати нашу історію тільки коли визначимося, хто ж ми є. Поки що в Україні щодо цього немає ніякого консенсусу. Усе, що має ім’я, має історію. Очевидно, Україна також творитиме свою історію, але тільки тоді, коли самі українці усвідомлять, хто вони є.