Звідки «кланова олігархія» по-українськи?

Учора Президент Віктор Янукович (правда, досить стримано) привітав із днем народження екс-главу нашої держави Леоніда Кучму. Чи заслужив Леонід Данилович на більше побажань і емоцій від чинного Президента, хтозна... Але те, що запитань у Віктора Федоровича до Леоніда Даниловича має бути вдосталь, це однозначно. Адже саме Кучму сьогодні називають батьком кланової системи. А один із шансів Януковича на другий президентський термін — стати її руйнатором. Нинішній владі, аби лишитись біля керма, доводиться розплутувати клубок економічних та політичних негараздів, який зав’язуватись почав саме за часів Кучми. Рейдерство, тіньові схеми приватизації державного майна, політичне кумівство, монополізація влади та капіталу — поняття, з якими українці познайомилися наприкінці 90-х.

До редакції газети «День» надійшов лист-реакція від Андрія Гайдая на матеріал «Ідеологічна криза західного капіталізму». У ньому автор зауважує: ця стаття примушує замислитися над нинішньою моделлю розвитку України та її наслідками для подальшого економічного становлення. Ця тема набуває особливої актуальності, зважаючи на те, що в країні вже почалася друга хвиля приватизації.

Тож чи була Україна приречена йти шляхом «дикого капіталізму»? Які основні помилки було допущено в 90-х роках, коли відбувався перерозподіл державної власності? Чи зробила нинішня українська влада відповідні висновки, щоб не припуститися згаданих помилок під час нового етапу економічних і соціально-політичних реформ? Про це й інше «День» запитав у експертів та учасників трансформаційних процесів 90-х років.

Стаття професора Колумбійського університету та лауреата Нобелівської премії Джозефа Стігліца «Ідеологічна криза західного капіталізму» мимоволі змушує замислитися над специфікою національної соціально-економічної моделі.

Український капіталізм зароджувався в умовах ослаблення економічного регулювання з боку держави й безконтрольної приватизації — цілком природного явища за нерозвиненого громадянського суспільства. Це призвело, у свою чергу, до стрімкого збагачення вузької групи наближених до влади людей, які перетворилися на олігархів, й такого ж стрімкого зубожіння основної маси населення країни.

Катастрофічні наслідки непідконтрольності бізнесу суспільству та державі добре ілюструє ситуація, що склалася ще з початку 1990-х років у гірничо-металургійному комплексі (ГМК) України. Експерти зазначають, що ця галузь завжди була головним бюджетним донором країни, забезпечувала надходження до України валюти й створювала робочі місця в найнаселеніших регіонах. Тим часом, підприємства вітчизняного ГМК мають низку серйозних проблем, що накопичувалися десятиліттями. Головна з них — оснащеність застарілим устаткуванням з високим степенем зношеності.

— Прокатне виробництво в Україні модернізується вкрай повільними темпами. Наші стани використовують довоєнне устаткування, що не дозволяє забезпечити конкурентоспроможність української металопродукції в глобальних масштабах через недостатньо високу якість прокату, — розповів кореспондентові «Дня» працівник інституту «УкрНДІСпецсталь», кандидат технічних наук Яків Спектор.

— Експлуатуючи сталеплавильні печі та прокатні стани давно застарілих конструкцій, українські металурги дуже відстали навіть від своїх китайських колег, не кажучи вже про європейських. Витрати газу, електроенергії, вогнетривів та іншої виробничої сировини в нас значно вищі, ніж у закордонного ГМК. А це позначається на собівартості продукції. У жодного вітчизняного метзаводу сьогодні немає реальних переваг перед іноземними конкурентами, — вважає інший фахівець у галузі металургії, працівник запорізького заводу «Дніпроспецсталь» Станіслав Белик.

За його словами, українська металургія дуже скоро буде приречена на вимирання, якщо, звісно, не буде знайдено інвестора, зацікавленого в її якісному розвитку й процвітанні.

Інший негативний чинник у роботі галузі — енерговитратність. Скажімо, один з флагманів національної металургії — комбінат «Запоріжсталь», щогодини витрачає близько 70-80 тисяч кубометрів природного газу для підтримки стабільної роботи устаткування й дотримання технології. Це дуже висока цифра, особливо зважаючи на те, що газ — імпортний енергоресурс і його запаси в Україні обмежені. Порятунком для підприємства могло б стати будівництво киснево-конверторного цеху, що повністю ліквідує газову проблему, але керівництво комбінату в черговий раз заморозило реалізацію цього проекту, коли почалася фінансова криза.

Але ж купуючи в 1990-х роках державні компанії (швидше за все, за дуже заниженими цінами), їхні нові власники брали на себе й зобов’язання модернізації виробничих потужностей. Велика частина цих зобов’язань так і залишилася нереалізованими планами, як, утім, і клятвені обіцянки вітчизняних нуворишів виконувати розпорядження затверджених Кабміном програм галузевого розвитку. З аналогічною проблемою зіткнувся й створений Президентом Януковичем Комітет економічних реформ. До його рекомендацій керівники й власники металургійних заводів прислухатися теж не бажають.

Та й чи здатна взагалі олігархічна держава, якою є Україна, змусити великий бізнес виконувати закони й зважати передусім на інтереси пересічних громадян, а не на корпоративні комерційні вигоди? Швидше за все, ні! Це під силу лише країнам з розвиненим громадянським суспільством, високим ступенем самоорганізації населення та демократичними інститутами влади. Україна до таких поки не належить.

А тим часом, від олігархічного свавілля страждають передусім прості люди. За даними профспілки працівників ГМК, за останні 10 років з металургійних заводів лише Запорізької області було звільнено 18 тисяч осіб, причому близько 7 тисяч скоротили за роки останньої економічної кризи. На їхній заробітній платі «збіднілі» власники сталеливарних гігантів вирішили просто заощадити.