Чого варта пасивність влади у вирішальний момент

Однією з перших «реформ» влади стало видалення з підручників історії згадки про бій під Крутами. Нині режим іде далі — замінює в підручниках і тестах героїв, які захищали український народ, на іноземних холуїв та попихачів або, в кращому разі, поплентачів. Що ж такого бачить нинішній режим в українських героях?

Нині історики мають консенсусне уявлення про події під станцією Крути біля міста Ніжина наприкінці січня 1918 року.

29 січня 1918 року з Києва назустріч російським більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив загін, до складу якого входив добровольчий Студентський курінь. Він складався зі студентів Університету ім. Святого Володимира (нині це Київський національний університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського народного університету, а також із гімназистів київських гімназій. Ці юнаки походили переважно з відомих і шанованих у Києві родин, проте майже не мали бойової підготовки. Перемога під Крутами давала шанси відбити станцію Бахмач, зруйнувати колії та почекати підтягнення до Києва військових частин із регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ. Студентський курінь становив до 300 юнаків, а всі українські сили під Крутами не налічували шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін більшовицьких військ під керівництвом полковника Муравйова кількістю близько шести тисяч вояків, який підтримувала вогнем артилерія із бронепотягів. У захисників Крут була одна гармата.

Бій під Крутами відбувався з ранку до вечора 29 січня 1918 року. Вогнем кулеметів та рушниць студенти і школярі відбили кілька більшовицьких атак. Увечері, коли закінчилися патрони, командир правого крила дав наказ відступати. Однак ліве крило (Студентський курінь) не зорієнтувалося чи не почуло наказу й фактично у темряві пішло в наступ та вийшло прямо на позиції більшовиків. Як наслідок, більша частина студентів загинула, а близько 30 потрапили в полон. Студентів убивали під Крутами — спочатку розстрілювали, а потім різали й кололи багнетами і ножами. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого полоненого, котрий босоніж утік до села. Селянську хату, яка дала йому притулок, більшовики спалили.

Як свідчили селяни, котрі бачили страту, молодий хлопець, якого потім ідентифікували як учня сьомого класу гімназії Григорія Пипського, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», його підхопили й інші. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців. Втрати більшовиків оцінюють за непрямими даними. Відомо, що до Києва із шести тисяч передового загону більшовиків дійшло чотири тисячі, хоч по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших значних сутичок не було.

Бій під Крутами дещо сприяв українським військам придушити Січневий заколот у Києві, який у січні 1918 року в розпал більшовицького наступу на Київ почали більшовицькі агенти. Центром бунту став київський завод «Арсенал». Більшовики захопили майже весь центр столиці, але в жорстоких боях були вибиті зі своїх позицій і капітулювали перед українськими частинами.

♦ ВИСНОВОК ПЕРШИЙ: чим закінчується програш і чого варта пасивність у вирішальний момент. Більшовики обстрілювали Київ із лівого берега Дніпра, влучивши, зокрема, в кілька церков столиці. Після запеклих боїв у столиці та відступу українських військ у Києві розпочався червоний терор. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій, уродженець Дебальцева (Донеччина) поет Володимир Сосюра. Людей хапали просто на вулицях чи в домівках і розстрілювали просто за те, що вони розмовляли українською мовою або мали охайний («непролетарський») вигляд. Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито, за різними оцінками, від 10 до 30 тисяч городян (населення міста на той час не перевищувало 300 тисяч). Якби передовий загін Муравйова був знищений, а залізниця розібрана, похід більшовиків на Київ міг би провалитися. Але вони довго запрягали.

♦ ДРУГИЙ ВИСНОВОК — ілюстрація, до яких руйнівних наслідків призводить зрада.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві та по дорозі до столиці, трапилися через безглузду й подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

Після оголошення більшовицького ультиматуму Українській Центральній Раді вона виявилася не готовою ані організаційно, ані психологічно до відбиття агресії радянської Росії. У країні мародерствували банди російських солдатів, які втікали з фронту Першої світової війни через територію України й чинили злочини проти цивільних громадян. Наступ більшовицьких військ відбувався за умов підривної діяльності більшовицької партії, навіть не забороненої Центральною Радою. Ніхто не перешкоджав діям відмінної системи революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік населення й навіть загони української армії. Російські війська захоплювали одне безборонне місто за іншим, користуючись тим, що українська влада необачно демобілізувала свої війська. Політики Центральної Ради, які діяли під соціалістичними гаслами, популярними на той час, 1917 року послідовно перешкоджали спробам тверезомислячих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, у Центральній Раді за оборону відповідали люди, котрі були тісно пов’язані з Москвою, зокрема як її агенти. Через це всі спроби організації та самоорганізації українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Також було розформовано низку українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати і проти білих, і проти червоних. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично це була зрада.

♦ ТРЕТІЙ ВИСНОВОК — у вирішальні часи місце не «півтонам» поміркованості або, тим паче, некомпетентності й розгубленості.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, далекою від реальної політики чи, тим більше, воєнної справи. Він сам зізнавався, що почав розуміти зміст російської політики щодо України одразу після того, як під час шаленого артилерійського обстрілу Києва, який з лівого берега Дніпра в січні 1918 року вели більшовики, було зруйновано його власний будинок.

Чи не найголовнішою вадою політики Центральної Ради виявилось те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки і протидії більшовицькій пропаганді, яка роз’їдала суспільство та військові частини. У самому Києві діяли агенти і провокатори, які майже відверто готували заколот.

Тому коли російське радянське військо в складі близько 30 тисяч вояків рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати віддані їй частини. Зв’язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів та організувати розформовані війська не було жодної змоги. Влада мала під своєю орудою дуже невеликі військові сили.

За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!» Однак такого закріпачення не було у тих бійців, котрі воювали під Крутами. Воно залишалося тільки у безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смертельну загрозу самому існуванню українського народу.

♦ ЧЕТВЕРТИЙ ВИСНОВОК — по-своєму логічний та особливо повчальний для нинішньої влади.

У злочинах проти України брали участь і окремі українці й вихідці з України, в тому числі Юрій Коцюбинський, син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, Затонський та ін. Вони слугували «українським» фасадом більшовицької агресії Муравйова, приховуючи її іноземну окупаційну сутність. Під час репресій в СРСР у 1930-х роках практично всіх цих діячів було страчено, що загалом мало би стати уроком для всіх зрадників свого народу. Як сказав колись Юлій Цезар: «Я люблю результати зради, але не люблю зрадників».

♦ Нарешті, ВИСНОВОК П’ЯТИЙ. Чому нинішня влада нині воює з українською пам’яттю?

Відповідь на це чому дає вікова мудрість.

«Не знати історії означає завжди бути дитиною» (Цицерон). «Народ, який допустив кремацію своєї історії, не може бути політичним, бо він позбавляється майбутнього, втрачає всі орієнтири» (історик В. Бутенко). «Люди, які не мають гордості від шляхетних звершень своїх віддалених предків, ніколи не досягнуть чогось вартого, щоб їх з гордістю згадували віддалені нащадки» (Т. Маколей).

Натомість безпам’ятство — чи не головна причина історичних бід і невдач. Людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею та кров’ю його предків, щоби можна було не повторювати власних і чужих помилок.

А самим українцям пропонують штучно позбавити себе в майбутньому героїв. Адже учень, вихований на таких засадах, ставши дорослим громадянином своєї країни, лише безвільно відступатиме перед зовнішнім тиском.

Цим у свідомість українців закладають ціннісну установку — що можна обійтися без власної держави, а політичні й економічні поступки на користь сусідів заради чиїхось меркантильних інтересів цілком вписуються у «багатовимірну правду».

Що відбувається насправді? Насправді три роки тому відбулося і триває досі передавання владою гуманітарної політики України в руки Росії. «Правильний» герой для таких, як Табачник і Колесніченко, — лише той герой, якого затвердив Кремль. А той, хто захищає український народ — апріорі «фашист», бо він має великий «гріх» — любов до своєї країни і народу.

Є ще й такий момент. Гегель якось сказав цікаву фразу: «Жодна людина не може бути героєм для лакея. Не тому, що вона не герой, а тому, що лакей — тільки лакей». Як кажуть воєнні психологи, за ставленням до героїзму можна безпомилково визначати, на що здатна людина — і чи здатна вона на щось.

Владі, заснованій на приватному збагаченні, від природи вороже поняття героїзму. Люди, які на 99% становлять нинішню верхівку (залишимо 1% для дива) навряд чи зрозуміють, як можна ризикувати за якусь нематеріальну, а отже, ефемерну для них річ. Як можна віддавати найдорожче «задля країни», якщо смачніше в неї брати.

Влада панічно боїться героїчного прикладу. Саме тому в гуманітарній сфері влада проявляє найбільший поспіх. Масоване видання «виправлених» підручників для дітей має на меті максимально зацементувати національні комплекси меншовартості, які руйнуються кожним новим поколінням українців.

Тепер із молоді, за старими імперськими лекалами, намагатимуться зробити покручів, котрі зневажають власну країну та її шлях до свободи, прищепити віруси байдужості, корупції та зради. З такими пріоритетами можна виховати споживача телевізійної блекоти і товарів масового вжитку, але аж ніяк не людину, яка здатна заступитися за свій народ і його майбутнє.

По суті, це не що інше, як продовження політики культурного геноциду українців та фіксація результатів фізичного геноциду.

Люди, виховані на героїчному, становлять природну загрозу для клептоманського режиму. Саме тому нині з українських підручників і тестів забирають героїв.

ДО РЕЧІ

Сьогодні о 19.00 у Київському будинку учителя відбудеться вечір пам’яті, присвячений 95-й річниці бою під Крутами. На вечорі виступатимуть письменник, громадський діяч, почесний президент Українського відділення міжнародного Пен-клубу Євген Сверстюк; директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків; кандидат історичних наук Василь Деревінський. Під час заходу звучатиме поезія у виконанні лауреата Премії ім. В. Стуса Лесі Матвійчук, виступлять ансамбль старовинної музики «Хорея козацька», бандурист Данило Мельник та скрипаль Віра Бондар. Відвідувачі вечора зможуть передплатити «День» від редакції та придбати книжки з серії «Бібліотека газети «День».