Той, хто визначав вектори української історії

Цей похід, під час якого козаки виявили чудові бойові якості й здобули низку перемог, відбувався влітку й восени 1618 р. Здавалося, в умовах нинішньої російсько-української війни годилося б згадати про ці події. Але, на жаль, гуманітарна політика, зокрема «політика пам’яті», являє собою одну зі слабких сторін українського керівництва. Тому на цю історичну подію в нас не особливо звертають увагу...

Загалом же Петру Конашевичу-Сагайдачному як персонажу історичному таланило. Таланило не лише на полі бою. Під його керівництвом чи з його активною участю було здобуто кілька важливих звитяг. Він зумів взяти Кафу — одне з найбільших міст Європи XVII ст., яке до того ж було добре укріплене.

Мав він шанси захопити навіть Москву. Влітку й восени 1618 р. українські козаки під його командуванням здійснили рейд землями Московії, яка перебувала в стані війни з Річчю Посполитою. Тодішній польський королевич Владислав планував стати московським правителем, усунувши царя Олексія Михайловича. 11 жовтня 1618 р. українські козаки та війська Речі Посполитої на чолі з литовським гетьманом Яном Каролем Ходкевичем штурмували Москву. Збереглася навіть легенда про те, що Сагайдачний вирішив зжалитися над православними московітами й не взяв «Білокам’яної». Насправді, ситуація виглядала дещо по-іншому. Ходкевич припустився низки помилок під час штурму. Це й не дало змоги об’єднаним польсько-українським військам захопити Москву. Польська сторона пішла на перемир’я з московітами. А якби Москва опинилася в руках польського й козацького військ, що було цілком реальним?.. Але це вже питання альтернативної історії.

Завдяки українським козакам, яких очолив Сагайдачний, була виграна військами Речі Посполитої грандіозна Хотинська битва 1621 р., що мала цивілізаційне значення.

Крім військових подвигів, Сагайдачний прославився й тим, що завдяки його підтримці була відновлена православна ієрархія на українських та білоруських теренах у 1620—1621 рр.

Сагайдачний ніби опинявся в «точках біфуркації», коли існував вибір історичного розвитку. І від діянь цієї особистості частково залежало, яким буде цей вибір.

Наприкінці 1610-х рр., коли він узяв Кафу й продемонстрував силу козацького флоту, з’явився план створити козацьку державу в Трапезунді. І через це місто організувати транзитну торгівлю східними товарами нинішніми українськими землями. Якби цей план вдалося реалізувати, Україна могла би стати важливим простором економічного розвитку Європи, відігравати в торгівлі приблизно таку роль, яку відігравали Англія та Голландія. Проте, на жаль, цей проект так і не було втілено. Не скажемо, що це сталося з вини Сагайдачного. Однак він мав причетність до цього проекту. Щоправда, у нього не було ресурсів для його втілення. А інші зацікавлені сторони не виявили наполегливості.

Ще одна «точка біфуркації» — Хотинська битва 1621 р. Сагайдачний міг би не брати участі в цій битві й усунутися від мобілізації українського козацтва для військ Речі Посполитої. Тоді військові сили цієї держави були би значно слабшими. Не виключено, що тоді Річ Посполита зазнала б поразки від турків-османів. Яким у такому разі був би перебіг подій? Певно, Османська імперія взяла б під контроль українські землі, можливо, частково й польські. І визначала би політичні й суспільні процеси на східно- і центральноєвропейських теренах, фактично включивши їх до складу свого «османського світу». Але таке припущення — альтернативна історія. Сталося так, як сталося. І так сталося за дієвої участі Сагайдачного.

Можна також вважати «точкою біфуркації» відновлення за активної підтримки Сагайдачного православної ієрархії в 1620—1621 рр. Якби не це відновлення, залишки православ’я на українських та білоруських землях через невеликий проміжок часу могли би взагалі зникнути. Тут мала шанс утвердитися унія і, відповідно, релігійне життя стало б більш наближеним до католицизму. Зрештою, певна частина населення, особливо представники елітарних верств, прийняли б католицизм. Власне, такі процеси в XVII—XVIII ст. відбувалися на теренах Правобережної України й Білорусії. Відновлення ж православної ієрархії в 1620—1621 рр. ніби сприяло збереженню «старої Русі». Але фактично воно вело до творення ранньомодерної етнокультурної спільноти, яка в епоху націоналізму «відмовилася» від старого етноніму «Русь» і взяла новий етнонім — «українці».

Тобто можна твердити, що Сагайдачний стояв біля витоків новочасної української нації. А його діяння певним чином вплинули на те, якою має бути ця етнічна спільнота. У цьому сенсі значимість Сагайдачного зіставна з постаттю Богдана Хмельницького. Щоправда, останнього сучасні українці оцінили значно вище. І все ж Сагайдачний залишається видатним персонажем в історичній пам’яті українців.

Тут йому теж пощастило. Сагайдачний став фольклорним персонажем. У третій частині «Енеїди» Івана Котляревського, де йдеться про те, які пісні співали троянці — власне, українські козаки, зустрічаємо такі слова:

Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход...

Варто відзначити, що Котляревський чудово знав українські звичаї, побут, фольклор наприкінці XVIII ст. І це знайшло відображення в його творі. Прикметно, що серед козацьких очільників він згадує лише Сагайдачного. Також про цього діяча як про популярного фольклорного персонажа говорить Микола Гоголь. У своїй повісті «Ніч напередодні Івана Купала» він, ніби представляючи фольклорний репертуар українців, писав таке: «Але ні дивні речі про старовину, про наїзди запорожців, про ляхів, про молодецькі діла Підкови, Півтора Кожуха і Сагайдачного не чіпали нас так, як оповіді про яку-небудь старовинну чудну справу...»

Щоправда, записані дещо пізніше фольклорні твори (переважно починаючи з 1820-х років) не говорять про особливу популярність цього діяча. Можливо, тоді вже пісні про Сагайдачного забулися й не були зафіксовані фольклористами. І все ж, є одна відносно відома пісня, в якій фігурує Сагайдачний. Це пісня, яка розпочинається словами: «Ой на горі та й женці жнуть...» Щоправда, в цій пісні Сагайдачний постає не в найкращому світлі й іменується «необачним», оскільки проміняв жінку на тютюн та люльку. Хоча його можна сприйняти і як «типового запорожця», що не переймається сімейним життям. До речі, саме таким постає головний герой відомої повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Він не особливо зважає на свою жінку, але тютюн та люлька для нього багато важать. Він навіть потрапив у полон до поляків, бо вирішив повернутися за люлькою. Однак дослідники дискутують, чи насправді Сагайдачний із наведеної пісні є Петром Конашевичем-Сагайдачним. Висловлювалися думки, що це могли бути інші козацькі провідники, які носили це ім’я.

І все ж, Сагайдачному поталанило у високій літературі, яка була орієнтована на елітарні, освічені верстви. При його похованні були проголошені й опубліковані жалобні вірші, складені під керівництвом ректора Київської братської школи Касіяна Саковича. Ці вірші якісно різнилися від подібних творів, поширених у тогочасній українській літературі. Їх можна вважати шедевром, своєрідною драмою, в якій розглядалася тема життя й смерті великої людини. І хоча цей твір після його публічного проголошення через певний час був забутий, але зберігся його надрукований текст. У ХІХ ст. його заново «відкрили» і він став популярною лектурою для дослідників. Твір неодноразово було передруковано. І зрозуміло, на нього часто посилалися науковці. Він навіть для них став основою для реконструкції біографії Сагайдачного.

Згадували про Сагайдачного в козацьких літописах, а також у відомій «Історії русів». Є про нього згадки й у польськомовних мемуарних текстах, де велася мова про Хотинську битву 1621 р. І це зрозуміло. Адже Сагайдачний був одним із головних героїв цієї битви. Не оминули його увагою й українські історики «доби націоналізму», вписавши цю постать в українській національний історичний наратив. З’явилася також низка художніх творів про Сагайдачного, деякі з них були доволі поширеними.

Пам’ять про Сагайдачного цінується і в сучасній Україні. Флагман Військово-Морських сил України, фрегат «Гетьман Сагайдачний» названий на честь цього полководця. Пам’ятник Сагайдачному був поставлений у Севастополі 2008 р. Це була одна з ознак української присутності в Криму, яка викликала незадоволення в російських шовіністів. Не дивно, після російської окупації півострова 2014 року цей монумент демонтували і передали до Харкова, де його встановили. Зате під час російсько-української війни, 2017 р., у районному центрі Донецької області Маншгуш полк «Азов» відкрив пам’ятник Сагайдачному. Тим самим бійці цієї військової формації хотіли засвідчити, що Приазов’я, яке хотіли захопити проросійські сепаратисти, є українською землею. Пам’ятники Сагайдачному свого часу були також відкриті у тих місцях, які пов’язані з діяльністю цього полководця — в Хотині (1991 р.) і в Києві на Подолі (2001 р.). Створений був також 1992 р. музей Сагайдачного в селі Кульчиці Самбірського району Львівської області. Поширена гіпотеза, що ніби саме там він народився. Іменем Сагайдачного названі Національна академія Сухопутних військ у Львові, Київський інститут водного транспорту, Запорізький інститут Міжрегіональної академії управління персоналом. Видано низку книжок про цього діяча. Тобто можемо сказати, що Сагайдачний — чільна особа в українському національному пантеоні. І він є також важливою постаттю в українсько-російському ідеологічному протистоянні.