Бізнес-цензура: 310 мільйонів «за репутацію»
У понеділок російська газета «КоммерсантЪ» вийшла з білими сторінками. Лише на першій і сьомій шпальтах було двічі опубліковане (причому на першій — догори ногами) спростування інформації зі статті, за яку газеті довелося заплатити 310 з половиною мільйонів рублів (приблизно 11 мільйонів доларів). Такі гроші слід було заплатити на виконання рішення 9-го апеляційного арбітражного суду Москви як відшкодування збитків і компенсації репутаційних збитків, завданих «Альфа-банку» статтею «Банківська криза вийшла на вулицю». Стаття була опублікована у виданні «КоммерсантЪ» 7 липня 2004 року, й у ній, зокрема, йшлося про труднощі, з якими на той час зіткнулися вкладники банку. Останнiй визнав оприлюднені відомості такими, що порочать його ділову репутацію.
Сума, в яку були оцінені збитки репутації «Альфа-банку», звісно, вражає. Але не тільки її розмір дозволив російським журналістам і експертам побачити в ситуації щось більше, ніж просто судовий розгляд, викликаний поширенням «недобросовiсних і недостовірних публікацій». Як відзначає, наприклад, російський «Ежедневный журнал» (www.ej.ru), «КоммерсантЪ» — безперечно, найкраща газета країни, певною мірою символ нового часу. Вона належить опальному олігарху Борису Березовському. «КоммерсантЪ» сьогодні цілком можна вважати опозиційним ЗМІ. Гоніння на «КоммерсантЪ» відбувається в той час, коли влада наполегливо та послідовно зачищає інформаційне поле, викорінюючи будь-які прояви інакомислення. Словом, є вагомі підстави підозрювати, що атака на газету інспірована Кремлем».
У зв’язку з цією ситуацією згадується, як ще в недалекому минулому в Україні чиновники нерідко вдавалися до практики подачі позовів до ЗМІ про захист своїх честі та гідності. Причому честь і гідність оцінювалися в немислимі суми. Законодавче урегулювання цієї проблеми — окрема тема. Але внаслідок широкої суспільної дискусії багато погодилися з тим, що чиновник або політик як особа публічна повинні миритися й із недоліками цієї самої публічності — в тому числі з пильною увагою до своєї діяльності зі сторони ЗМІ. А ось коли йдеться про ділову репутацію — тут усе дещо складніше. Навряд чи хтось буде оскаржувати право банку або будь-якої іншої солідної компанії захищати її, в тому числі й у суді. Але чи не станеться так, що згодом на зміну політичній цензурі прийде своєрідна цензура ринку (з політичною «домішкою»)? Прокоментувати ситуацію з виданням «КоммерсантЪ» із цього погляду «День» запропонував медіа-експертам.
Михайло ВЕЙСБЕРГ, Центр «Видавець&Редактор»: «Кожен iз учасників ринку має право на захист своїх інтересів, і це нормально. Інша річ, що в нашій перехідній ситуації дуже легко перетворити «цензуру ринку» на псевдоринкову цензуру — ринкову лише на вигляд, а не за суттю. Тому дуже важливо, щоб суспільство виявляло та викривало спроби за цією псевдоринковою конструкцією зводити політичні або якісь інші рахунки. І я не виключаю, що у випадку з газетою «КоммерсантЪ» це частково присутнє, що банку вигідно показати владі певну лояльність і «наїхати» на газету, яка, навпаки, демонструє нелояльність.
Інший нюанс — суми позовів. З одного боку, ринок припускає, що може бути заявлена будь-яка сума. Але ж зрозуміло, що не може газета завдати настільки великих збитків, яких нібито завдав «КоммерсантЪ». Якби газети заподіювали таких збитків, то не знаю, наскільки впливовими та багатими повинні були б бути ті, хто ці газети редагує та видає. Насправді, завищення сум позовів використовується як таке собі калатало, що б’є по головах газетярів. І тому в низці країн передбачене законодавче обмеження суми позову. У кількох законодавствах є обмеження більш ринкового характеру, — наприклад, хочеш подати позов на сто мільйонів, заплати при цьому 5% від суми позову як судовий збір, тобто для початку ризикни, скажімо, п’ятьма мільйонами. І це має працювати. Ну, а найголовніше, що в суспільстві, яке має ринковий статус, позиція фірми на ринку вельми залежить від суспільної оцінки. І ось у цьому випадку, на мій погляд, «Альфа- банк» завдав більших збитків своїй діловій репутації, отак покаравши «КоммерсантЪ», ніж після публікації в самому виданні «КоммерсантЪ». Я думаю, що ділова спільнота дасть цій ситуації відповідну оцінку. Мені здається, боязнь втратити репутацію в суспільстві з ринковою економікою може бути серйозним механізмом захисту для ЗМІ в подібних ситуаціях. У цьому випадку в Росії це не спрацювало, але має спрацьовувати. Я дуже розраховую, що перехід до ринкового мислення в масштабах усього пострадянського співтовариства дасть зрозуміти тим, хто подає на ЗМІ позови на величезні суми, що вони таким чином втрачають свій рейтинг у очах клієнтів, у очах суспільства.
Як ЗМІ можуть себе убезпечити від подібних ситуацій? По- перше, вони повинні обговорювати цю тему, винести її на суд громадськості, даючи читачам зрозуміти: ми працюємо для вас, наше завдання — розповісти вам про конфліктні, скандальні та слизькі моменти (за що, власне, ЗМІ цінять і купують), але частина членів нашого громадянського суспільства та нашої держави нам у цьому може стати на заваді. Зрештою, в нормальному суспільстві просто непристойно закривати рота газетам. А по-друге, на мій погляд, вистачить одного-двох- трьох внутрішньоредакційних занять, пов’язаних із небезпекою таких позовів, щоб журналісти напрацювали певну групу фраз, штампів тощо, що дозволяють уникати юридичних нападок. Відомо, скажімо, що загальноприйнята норма — оцінні думки журналістів не судяться, в суді, як правило, оспорюють факти. І справді, «КоммерсантЪ» досить витончений у тому, щоб, з одного боку, сказати правду, а з іншого — «не підставлятися». І саме тому я маю певні підозри в тому, що в ситуації з цим судовим розглядом, після якого газеті довелося заплатити таку величезну суму, щось не так...»
Зі слів голови правління Незалежної асоціації телерадіомовників, члена Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення Тетяни ЛЕБЕДЄВОЇ, в Україні було досить багато випадків, коли до ЗМІ пред’являли позови на досить великі суми, які могли якщо не знищити ЗМІ, то поставити на коліна. Здебільшого ці випадки були пов’язані з виборами, але не виключена й можливість того, що руками бізнес-структур, пов’язаних із тими чи іншими політиками, можуть виконуватися політичні замовлення. Як відзначає Тетяна Лебедєва, такі речі абсолютно недопустимі; є дух закону та буква закону, і під час розгляду таких позовів суд повинен добре розуміти, що ЗМІ не можна закривати за бажанням якогось чиновника або бізнес- структури, розглядаючи як відшкодування моральних збитків суми, що призведуть до закриття ЗМІ (хоча можна карати ЗМІ, якщо він не виконує професіонально своїх обов’язків або справді порушує закон). Утім, варіант обмеження суми позовів, який свого часу розглядав парламентський комітет із питань свободи слова й інформації, на думку Тетяни Лебедєвої, також не є оптимальним у наших умовах, оскільки «відкриває дорогу для використання ЗМІ в несумлінній конкурентній боротьбі. Припустімо, йшлося про те, щоб обмежити суму позову про захист честі та гідності 2,5 тисячами гривень. Але тоді можна, наприклад, прийти до газети та сказати — ось, я тобі даю п’ять тисяч, будь ласка, ганьби мого ділового конкурента. Разом — 2,5 тисячі на штраф, 2,5 тисячі — газеті, тобто прибутковість цього «проекту» — 100%. Таким чином, ми розв’язуємо руки тим, хто використовує мас-медіа як інструмент тиску в якихось ділових і політичних спорах. Є різні варіанти підходу до цієї проблеми. Оптимальний поки що, напевно, не знайдений, але шукати його треба, оскільки це справді дуже небезпечна тенденція та дуже небезпечний інструмент».
