«Бліц-стрибок 1995-го»

Далекий уже 1995 рік був для України дуже важливим і знаковим. 9 листопада у Страсбурзі (Франція), де розташована штаб-квартира Ради Європи, відбулася офіційна церемонія вступу України до цієї організації. Про своє бажання вступити до РЄ Україна заявила ще 14 липня 1992 року. Після цього співробітництво між нашою державою та РЄ на урядовому і парламентському рівнях значно активізувалося. Адже головною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, й ефективно співпрацювати з іншими державами заради досягнення цілей РЄ.

Ще до набуття членства в РЄ Україна стала стороною кількох конвенцій цієї організації. Уже 16 вересня 1992 року Верховній Раді України було надано статус «спеціально запрошеного гостя» в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Далі за дорученням Комітету міністрів РЄ Парламентська асамблея мала підготувати висновок стосовно ступеня готовності України до вступу в РЄ. Відповідно Європейська комісія «За демократію через право» провела правову експертизу проектів окремих статей нової Конституції України, проектів Сімейного та Адміністративного кодексів, проекту Закону про місцеві ради народних депутатів. 15 вересня 1995 року в Києві було відкрито Центр інформації та документації РЄ. Із цієї нагоди в Україні перебував генеральний секретар РЄ Даніель Таршис.

І ось 26 вересня 1995 року, під час вересневої частини сесії, ПАРЄ ухвалила позитивний висновок щодо заявки України на вступ до Ради Європи. В Асамблеї нашій країні надано 12 місць. Завершальною стадією процедури вступу України до РЄ стало засідання Комітету міністрів РЄ, на якому одностайно було ухвалено резолюцію про запрошення України стати 37-м членом організації й приєднатися до її Статуту. 31 жовтня 1995 року Верховна Рада ухвалила Закон України про приєднання до Статуту РЄ.

9 листопада 1995 року, під час урочистої церемонії на площі перед Палацом Європи, було піднесено Державний прапор України. У церемонії взяли участь генсек РЄ Даніель Таршис і члени української делегації на чолі з прем’єр-міністром Євгеном Марчуком. Звертаючись до учасників церемонії, Марчук заявив, що «прийняття України до Ради Європи свідчить про визнання прогресивних перетворень, які здійснила наша держава за порівняльно короткий термін, про підтримку з боку Європейського співтовариства демократичних процесів, які відбуваються в нашій країні, а також про те значення, яке приділяє Європа політичним та економічним реформам у незалежній Україні» (interfax.com.ua).

Тодішній прем’єр-міністр наголосив, що прийняття України в РЄ символізує «повернення України до європейської сім’ї народів, частиною якої ми завжди себе вважали... Країна, яка розташована в географічному центрі континенту і яка водночас століттями була штучно ізольована від європейських справ, нарешті, посяде належне місце в європейському домі. Членство України в РЄ — це гарантія безпеки і суверенітету України, її подальшого просування шляхом ринкових реформ і демократичних перетворень», — наголосив Євген Марчук.

Зверніть увагу на слова про «повернення України до європейської сім’ї народів». Це було сказано 1995 року. І тепер пригадайте, скільки разів повторюватиме потім цю фразу навіть уже нинішнє керівництво останніми роками... Це свідчить про те, що шанс повернути собі належне місце в європейському домі Україна мала ще в 1990-х рр. Проте тодішнє керівництво на чолі з Леонідом Кучмою не дуже переймалося європейською та євроатлантичною інтеграцією України і холодно ставилося до таких прогресивних кроків, як вступ до Ради Європи. Не на запис доводилося чути від політиків того часу, що Кучма не дуже хотів, щоб Україна вступала до РЄ, бо це зайвий моніторинг і перевірка стану прав людини в нашій країні. Але погодився, бо йому це було потрібно здебільшого для того, щоб створити певну ширму, граючись у так звану багатовекторність, заради побудови всередині країни кланово-олігархічної системи, де Кучма виступав третейським суддею, таким чином, утримуючу владу і збагачуючись. Власне, «система Кучми» жива й донині, бо, як виявилося, взяті на себе зобов’язання під час вступу до Ради Європи Україна досі не виконала: ні за часів Кучми, ні за часів Ющенка, ні за часів Януковича, ні за часів уже Порошенка.

Як Україна вступала до Ради Європи та в чому проблема невиконання своїх зобов’язань?

«ДЛЯ НАС ЦЕ БУЛА ВЕЛИКА РАДІСТЬ. АЛЕ НЕ ДЛЯ ВСІХ»

Євген МАРЧУК, прем’єр-міністр України (1995—1996 рр.):

— Я тоді якраз став прем’єр-міністром і дуже добре пам’ятаю, скільки зусиль довелося докласти, щоб дійти до згаданої завершальної процедури. Заявку на членство в Раді Європи Україна подала ще 1992 року. Але після цього особливих зусиль у цьому плані не докладалося. Зрозуміло, щось робилося, однак послідовних та великих зусиль не було, бо, на жаль, не всі прагнули цього членства. Коли ж я став прем’єр-міністром, ми з тодішнім міністром юстиції Сергієм Головатим досить активно розпочали роботу в цьому напрямку. Головатий брав досить конструктивну участь у цьому.

Нагадаю, для того щоб розпочався процес вступу до РЄ, треба було, щоб Парламентська асамблея РЄ ухвалила позитивний висновок щодо самої заявки України на членство. І от наприкінці вересня 1995 року ПАРЄ таки ухвалила цей позитивний висновок. Відверто скажу, для нас це була велика радість. Але, повторюся, не для всіх, бо приєднання України до Ради Європи означало взяти на себе величезні зобов’язання. Цей позитивний висновок базувався не на абстрактних речах, а на тій роботі, яку Україна почала проводити. Були публічні плани, видавались постанови уряду. Переважна більшість із тих, хто розуміється в цьому, знали про серйозні зобов’язання щодо реформування судової системи та дотримання прав людини і верховенство права. Верховна Рада ухвалила Закон «Про приєднання України до Статуту Ради Європи. РЄ», у свою чергу, ухвалила резолюції про запрошення України до вступу й визначила дату урочистої церемонії — 9 листопада. Дату визначали вони. Нас приймали одночасно з Македонією.

Після того Україна зобов’язалася реалізувати велику програму з наближення до європейських стандартів через законодавство. Це те, що називається соціально-правова держава, якою мала стати Україна, де права людини мають неухильно дотримуватись. Ми ж бачимо, як у нас досі важко триває реформування судової системи. Сьогодні ми вже звикли до того, що існує Рада Європи і ми є її членом. РЄ захистила своїми рішеннями й ідентифікувала РФ як агресора. Зараз це здається як щось само по собі зрозуміле, але до того було проведено колосальну роботу. І базовим елементом цієї роботи була тема прав людини. На практиці з цим питанням ми маємо багато проблем, починаючи з соціальних прав людини. Соціальний аспект дуже важливий — страхування, освіта, медицина тощо, завершуючи свободою слова. Того ж Георгія Гонгадзе вбили не за те, що він, скажімо, комусь заборгував гроші, а за те, що прагнув реалізувати себе як журналіст. Таким чином, нам ще доведеться багато чого зробити, тим більше, що Україна перебуває у специфічній війні з Росією.

«УКРАЇНА ПОВІЛЬНО РУХАЄТЬСЯ НА ШЛЯХУ ВИКОНАННЯ СВОЇХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ПЕРЕД РЄ»

Сергій ГОЛОВАТИЙ, міністр юстиції України (1995—1997, 2005—2006 рр.):

— 9 листопада 1995-го року було хвилюючим днем. Більшість, зокрема й  політичний клас, не дуже розумів, що таке взагалі Рада Європи. Але найголовніше полягало в тому, що ми вже були не в Радянському Союзі. І Рада Європи вабила тим, що асоціювалась із Заходом. Хоча не думаю, що на той час, коли ми брали на себе зобов’язання, всі усвідомлювали про що йдеться. Серед них були речі усвідомлені і неусвідомлені. Наприклад, якщо брати мовну хартію, то на той час навряд хтось міг збагнути як це позначиться на нашій держави, бо в результаті це призвело до ухвалення закону Ківалова — Колесніченка, а зрештою й російської агресії.

Головне, що на той час було дуже пам’ятним і значущим — це те, що Україна стала членом Ради Європи попереду Росії. Це був важливий знак, який став першою відчутною перемогою у співіснуванні України та РФ. Нагадаю, що 1995-й рік був ювілейний роком перемоги в Другій світовій війні (50 років). До травня 1995-го існував політичний консенсус у самі Раді Європи, що РФ приймуть до цієї організації. України взагалі не було на порядку денному. Але трапилася подія, яка зняла з порядку денного Росію — в січні 1995-го Єльцин почав першу чеченську війну. Європа на той час різко негативно сприйняла цю агресію. Жертви, катування і руйнування в Чечні викреслили РФ із планів Ради Європи. Але й Україна не була готова, тому що аксіоматичним для вступу до РЄ (клубу політичних ліберальних демократій), є наявність нової посттоталітарної Конституції. В РФ така конституція була ще з 1993-го року. В Україні, на жаль, на той час була ще радянська Конституція з заміною УРСР на слово Україна і внесенням до неї інституту президентства.

Тоді існував конфлікт між Кучмою, як президентом, і Морозом, як головою Верховної Ради. В Кучми ще не було власної вертикалі, не було розподілу гілок влади, тому в парламенті була своя вертикаль. Відповідно до Верховної Ради було внесено законопроект про організацію державної влади і місцевого самоврядування, де з’явилась ідея держадміністрацій. Але «червона» Рада це відкинула, тому що вона контролювала місцеві ради і їй не потрібні були ніякі адміністрації від Кучми. Кучма не хотів ділитися владою. Тоді в грудні 1994-го року я висунув ідею для подолання цієї кризи через  Конституційний договір між президентом і парламентом на один рік перехідного періоду. Ми з відомим конституціоналістом Леонідом Юзьковим, який тоді очолював Конституційний суд, підготували текст Конституційного договору і відправили його до Венеціанської комісії.

Зрештою в червні Венеціанська комісія дала висновок, що такий Конституційний договір може розглядатись як міні-конституція на перехідний період, тому що в ній запроваджувався вперше в Україні розподіл влади. Вся виконавча влада за цим договором належала Кучмі як президенту. Окрім того, він отримав право видавати декрети чи укази з питань економічної реформи. Цей договір було укладено 6 червня 1995-го року. Але в ньому нічого не було сказано про права людини, що є ключовою засадою для європейського законодавства, тому і було визначено, що за рік має бути прийнято повноцінну Конституцію. Завдяки цьому ПАРЄ 26 вересня 1995-го року порекомендувала Україну до набуття членства в Раді Європи. Україна була унікальна в тому, що це єдина країна, яка вступала до Ради Європи не маючі нової демократичної Конституції. Вони побачили наш рух уперед, наш потенціал і на основі наявності лише Конституційного договору рекомендували прийняти Україну.

Те, що сьогодні Україна досі перебуває в стані моніторингу Ради Європи, означає, що країна рухається досить повільно на шляху виконання зобов’язань. І це при тому, що тоді в 1995-му ми зробили бліц-стрибок. Сьогодні ми в такому самому стані, як Росія, Грузія, Молдова, Азербайджан.., тобто ті країни, які досі не впорались із зобов’язаннями, визначеними висновками №190 від 26 вересня 1995 року. Міністерство юстиції — це головний інститут у системі влади, який відповідає за політику виконання наших зобов’язань. У свій час ми створили спеціальний міжвідомчий комітет: я збирав міністрів і їхніх заступників, щоб швидше просуватись у цьому питанні. Пізніше указом Ющенка також було створено Координаційну раду з питань виконання зобов’язань перед РЄ. Тобто проводилася послідовна робота. Останнім часом це питання залишається проблемним, і  не думаю, що сьогодні хтось централізовано його контролює.

«У ВІДНОСИНАХ ІЗ РЄ БУЛИ РІЗНІ СИТУАЦІЇ, АЛЕ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ ВІДБУЛИСЬ»

Дмитро КУЛЕБА, Постійний представник України при Раді Європи:

— Справді, під час вступу до Ради Європи кожна держава бере на себе відповідні зобов’язання щодо зміцнення демократії, верховенства права та захисту прав людини. В наших відносинах із Радою Європи були різні ситуації, але можна сказати, що фундаментальні перетворення в Україні відбулися в тісній взаємодії з цією інституцією й у відповідності до її стандартів. Безумовно, ще існують певні питання, але нам вдалося серйозно просунутися вперед. І Рада Європи це визнає. Має, зокрема, завершитися реформа прокуратури. Але не можна одного дня сказати, що ми виконали всі зобов’язання і починаємо нове життя. Держава — це живий організм. У ній постійно щось відбувається. Тому ми потребуємо періодичного залучення Ради Європи як експертного органу для того, щоб ухвалювати законодавство відповідне до європейських стандартів. Діалог із РЄ безперервний. І це не тому, що в нас є проблеми, а тому, що ми прагнемо, щоб наш вектор розвитку відповідав європейським стандартам.

Є два ключові питання над якими Рада Європи має системно працювати. Перше — це права українських політичних в’язнів, яких РФ тримає в окупованому Донбасі, Криму та у себе в РФ. Друге — це постійне вдосконалення внутрішніх українських механізмів захисту прав людини, які застосовуються на контрольованих українським урядом територіях. Якщо з другого питання у нас є ефективний діалог і результативне співробітництво з РЄ, то щодо першого питання є тотальне небажання Росії розглядати це питання. Також, на жаль, небажання займатися цією проблематикою є і в деяких органах Ради Європи. Росія живе в своєму всесвіті, в якому для них Україна є пеклом на землі. Тому коли РЄ відзначає позитивні зміни в Україні, російська дипломатія розповідає, що у нас немає успіхів. Але завдяки спільній роботі з нашими європейськими партнерами нам усе ж таки вдається ці перешкоди долати.