«Нетолерантність в Україні є основою політичного капіталу»

Останнім часом політичні експерти заговорили про «радикалізацію настроїв суспільства». Її фіксували соціологічні опитування, а в інтернетівських «коментах», коли йдеться про чинну владу, блогери нині взагалі не добирають висловів. Події 9 травня у Львові продемонстрували, що знаходяться охочі вести власну гру на цих настроях.

Тим більшої уваги заслуговують зусилля наукової спільноти з пошуків відповідей на питання, як досягти суспільного порозуміння. Минулого тижня в Житомирському державному університеті імені Івана Франка пройшла Міжнародна науково-теоретична конференція «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності». У ході конференції коло обговорюваних проблем закономірно вийшло за межі заявленого напрямку. Наприклад, проректор з наукової роботи Міжрегіональної академії управління персоналом, доктор політичних наук Микола Головатий детально зупинився на обѓрунтуванні тези, згідно з якою основою державотворення в Україні може стати ідеологія українського солідаризму, що саме вона як вища цінність та вища норма суспільного життя може забезпечити соціальну єдність і соціальну гармонію. Відзначаючи, що міжнаціональна толерантність означає готовність певних етнічних груп приймати особливості цінностей інших народів, завідувач кафедри філософії Бурятського державного університету (Росія), доктор філософських наук Іван Осинський наголошував, що етнічна толерантність є неодмінною умовою виживання суспільства. Разом із тим професор кафедри філософії ЖДУ ім. І. Франка, доктор філософських наук Микола Козловець (постійний експерт «Дня») переконаний: для розуміння того, що відбувається із суспільством, людиною та її культурою нині конче необхідні нові інтелектуальні практики, які можливі, передусім, за умов наукової мужності, особистісної свободи та інтелектуального прориву. Не погодитися з цим складно, питання в іншому: чи багато нині знайдеться вишівських суспільствознавців, хто дозволив би собі виявити мужність і свободу у своїх наукових пошуках?

Голова оргкомітету конференції, ректор ЖДУ ім. І. Франка, професор Петро Саух висловив своє бачення, зауваживши, що єдиним імперативом толерантності може бути принцип: «Сам живеш, давай жити іншому!». І далі: «Маєш власну думку — вмій вислухати думку іншого. Бо ми живемо у світі символів, і за словом, яке ми висловлюємо, йде зміст. Сказавши в певний момент, що СРСР — це імперія зла, ви вже з якоюсь частиною людей не знайдете порозуміння. Або назвавши УПА бандою, зграєю бандитів, ви також із певною частиною людей не знайдете спільної мови. І треба бути толерантним за умов нетолерантності».

Продовжуючи ці думки, він зауважив «Дню»: «Проблема толерантності не нова. Насилля, нетерпимість — це альфа та омега життя, існування людини, організації суспільства. Боротьба людини за своє існування веде до протистояння, нетерпимості, насилля, радикалізму, і це споконвіку панувало в суспільстві, у світі. Але наприкінці ХХ і на початку ХХІ століття ми повною мірою усвідомили, до чого це веде і чим це може закінчитися. Тому вихід один — у вихованні культури толерантності. А стосовно конференції, то я не чекав і не чекаю, що ми знайдемо відповіді на всі ці питання. Але те, що ми пробуджуємо громадську думку, привертаємо увагу, що далі так жити не можна, — вже багато чого означає. І якщо ці методики, ці технології впроваджувати в навчальний процес через педагогіку толерантності, наприклад, то це даватиме свій ефект».

КОМЕНТАРI

Валентин ВАНДИШЕВ, завідувач кафедри філософії Сумського державного університету, доктор філософських наук:

— Боротися з радикалізмом дуже важко, в будь-яку хвилину можна придумати цілу низку аргументів і контраргументів із різних питань. На конференції ми говорили про дві душі українського народу. Так-от, ми не можемо засуджувати ні одну, ні другу сторону — розумні люди, в яких є почуття толерантності, повинні зайняти позицію: вояки, які у Другій світовій війні (чи Великій Вітчизняній) проливали кров з обох боків, нехай помиряться. Воїн Радянської армії та воїн Української повстанської армії, яким нині за 80 років, сіли б поруч, випили по 50 грамів, згадали своїх друзів, поринули б у спогади далеких років і десь на 90% таки зрозуміли б один одного. А втім, чому чубляться онуки? Ви не маєте права судити своїх дідів і батьків. Це нечесно. Але українські реалії такі.

Проте цієї радикалізації ніхто не погасить, бо за цим стоять і політичні, і фінансові інтереси, за цим стоїть бізнес. І скандал завжди цікавий. Я регулярно буваю в європейських країнах — за останні роки ціни на харчі майже не зростали. У нас — навпаки. Так для того, щоб українці не звертали на це уваги, потрібно давати якісь сенсації. Телевізійні шоу, наприклад — я якось запитав Андрія Куликова: чому ви спеціально збираєте людей, які є антагоністами? Нас, науковців, можновладці можуть запрошувати висловлюватися (у парламенті регулярно проходять спеціальні слухання), і люди кажуть правильні речі, а потім виявляється, що після того, як вони вислухали про біди народу, йдуть разом в елітні клуби, п’ють шампанське за 15 тис. грн., розважаються, і їм начхати на той народ. Але ж потрібно грати свої ролі. Ці люди, на жаль, нічого не змінять і не зроблять. Нас не слухають, а звертаються тоді, коли йдеться про те, щоб їм отримати науковий ступінь, бо хочуть бути і кандидатами, і докторами наук. Їм дуже приємно мати ступені з економічних, філософських наук — це робиться відверто, зухвало, але ніхто не прагне стати, приміром, доктором фізико-математичних наук. Тенденція до радикалізації буде посилюватися, бо суспільство рухається в напрямі деградації, що лежить у серці людини — всі тексти Святого Письма провіщають поганий кінець. І термін до цього не дуже великий. Треба в наш час, коли процеси стрімко рухаються, щоб поводирі ці речі враховували — не може бути такого розриву між реаліями деградації і благими намірами. І треба бути мужніми, щоб цю деградацію прийняти.

Микола ЗАЙЦЕВ, завідувач кафедри культурології та філософії Національного університету «Острозька академія», доктор філософських наук:

— На мою думку, суспільство, де посилюються радикальні настрої, незалежно від того, праві чи ліві, уже відмежовує себе від толерантності. А за її відсутності воно ставить собі межу для виконання завдань, які декларує його влада. Вона зможе реалізувати якісь стратегічні плани лише тоді, коли навколо їх виконання буде мобілізовано більшість суспільства. А без толерантності це неможливо. І радикалізм, який підриває коріння толерантності й дедалі посилюватиметься, працює проти суспільства. Бо люди, які вважають, що їхні радикальні настрої, виступи працюють на державу, просто не усвідомлюють того, що руйнують підвалини цієї держави та суспільства.

Сергій КИСЕЛЬОВ, доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», кандидат філософських наук:

— Науковці повинні пояснювати й показувати, що насправді відбувається в суспільстві. Але реально до їхньої думки не дуже дослуховуються. Нетолерантність в Україні є основою політичного капіталу майже в 90% випадків. Тому, якщо можна заробити собі такий капітал, ніхто не буде від нього відмовлятися. Науковці мають пояснювати, а громадськість може зробити так — якщо людина прийшла до влади і не виправдала того, чого від неї очікували, вдруге її не слід обирати. Це дуже просто, це європейський досвід. І цілком радикально, бо швидко буде результат. Але за тим, щоб вибір був адекватно зафіксованим, потрібно стежити, для цього існує громадянське суспільство, його організації. Якщо людина сама по собі, вона, певна річ, нічого не зробить. Чому в Сполучених Штатах Америки така розвинута демократія? Бо там справді є дуже потужні організації громадянського суспільства. Те, чого нам так не вистачає.