«Неизбежность странного мира»

«Так називалася книга чудового радянського письменника і популяризатора науки Данила Даніна про таємниці мікросвіту...», — починає свою статтю в «Дні» №119 від 7 липня 2000 р. фізик Михайло Погребинський. Я, Волеслав Гейченко, теж фізик (теоретик, тобто радше математик), теж читав книжку Даніна, але я сумніваюсь, чи правильно перекладено її назву в україномовному «Дні». Буквальне розуміння «неизбежности» як «невідворотності» притаманне представникам «точних» наук, хоча, на мою думку, в даному випадку «неизбежность» слід по-українськи передати як «необхідність»...

Зрозуміло, що навіть «україномовний», але «російськодумаючий» читач «необхідність» зрозуміє як «необходимость» і, звичайно, здивується: «А чому саме так потрібно перекласти назву книжки Даніна?»

А тому, що Данін популяризував так звану квантову механіку як останнє й остаточне (не «остаточное», а «окончательное») слово фізичної науки, після якого фізикам нічого не залишається, як розв’язувати конкретні прикладні задачі й прославляти творців квантової механіки — Бора, Паулі, Фермі, Дірака, Шрендингера, Ландау... — несть їм числа, що на філософському принципі доповнюваності Бора заробляли собі гучні звання й прославлялися «піарщиками» від науки як «еліта» науки.

Ні, не подумайте, що мені хочеться «розвінчати» великих. Кожний із названих учених зробив свій внесок у галузь науки, двері до якої відчинив геніальний Макс Планк. Проте мені хотілося б нагадати деякі речі з історії цього питання.

ДРАМА НЕ УЯВЛЕНЬ, А ЇХНІХ НОСІЇВ

Про книжку Даніна свого часу багато згадували як про талановите відображення «драми ідей». Проте «драми ідей» немає ні в науці, ні в житті, а те, що називають «драмою ідей», насправді є драмою людей, що відстоюють певні ідеї. Так у повсякденному житті й політиці, так і в науці. І тільки складність наукових ідей не дає можливості розглянути за «вченими» людей, що від інших суб’єктів політики й права відрізняються лише своєю професійною діяльністю.

В історії науки маємо й страту Лавуазьє в часи Великої французької революції (як лихваря, а коли його адвокати апелювали до судді, посилаючись на заслуги Лавуазьє перед наукою, суддя відповів: «Республіці не потрібні вчені»). Ближче до наших часів можна згадати самогубства Больцмана й Ернфеста, бойкот де Бройля, остракізм, оголошений після Другої світової війни Гайзенбергу. Можна пригадати також трагедії Оппенгеймера, що його вважають творцем перших американських атомних бомб, та Андрія Сахарова.

Суспільство — не кристал, де можна використовувати для розрахунку його станів архімедівську арифметику й евклідівську геометрію, що базуються на аристотелівській логіці з її несумісністю істинного й хибного в одному й тому ж місці одночасно. Проте оскільки ідея «істинна» чи «хибна», приписана не окремому індивіду, а суспільству, перетворюється на «ідеологію», то виникає позірна «несумісність ідей», яка веде до протиставлення різних організацій суспільства. Таке напруження можна зняти або поступово (реформи), або вибухом (революція).

«ЖЕРТВИ СИМЕТРІЇ»

Сліпа віра в науку у ХХ столітті саме й призвела до «драми ідей» в науці, що й відображено в книжці Даніна. Та в той же час, коли з’явилася книжка Даніна, російськомовний поет Б. Слуцький писав: «Что-то физики в почете, что-то лирики в загоне». До таких «фізиків» зарахували Маркса й Леніна, які спробували «науково» пояснити суспільні явища, спираючись на філософію Гегеля, метою якого було обгрунтування пруської монархії як найраціональнішої організації суспільства. Для цього Маркс перетворив «тріаду» А. Сміта КиГиК’ (крамигрошіикрам’), вирвану з ланцюга КиГиК’иГ’, на тріаду ГиКиГ’, зарахувавши в К не тільки природні ресурси, а й частину суспільства, найманих робітників, зайнятих фізичною працею.

Що з цього вийшло — ми бачили. Я хотів би тільки звернути увагу на засновника нинішньої соціал-демократії, «жертву симетрії», Ф. Енгельса, фабриканта, капіталіста і, як тепер кажуть, спонсора Маркса, продуцента «ідей», за опублікування й розповсюдження яких Енгельс платив Марксу грубі гроші, що дозволяли останньому утримувати не лише численну сім’ю, а й хатню робітницю.

(У дужках зауважимо, що хатні робітниці комуністичної еліти в СРСР одержували зарплату як працівники управління справами уряду).

А «жертвою симетрії» Енгельс став за часів Хрущовської «відлиги», коли квадру «Маркс — Енгельс — Ленін — Сталін» звели до пари «Маркс — Ленін». Точнісінько, як при «демократичних виборах», розрахованих максимум на собачий інтелект, який розуміє: «один — два — три», а далі — «багато». Дайте двадцять кандидатів. За «рівних» умов на кожного «в середньому» 5 відсотків виборців, що з’явилися на дільниці. У другому турі балотуються ті, хто набрав відповідно 10 і 9 відсотків, вважайте «всенароднообраним» того, хто одержить більше, й ви одержите модель пострадянської демократії (див. «День» №№25 і 35, лютий 2000 р. В. Гейченко, «Спроба аналізу понять «демократія» й «еліта», або про ідіотів і демагогів).

Так, але причому тут «Неизбежность странного мира», розрекламована М. Погребинським? А при тому, що шановний фізик політичну систему уявляє собі як задачу статистичної фізики, а, точніше, статистичної термодинаміки, основне завдання якої звести парні взаємодії двох частинок (притягання і зіткнення), з яких складаються фізичні тіла, до об’єму, тиску й температури, а ще краще — до одного-єдиного параметра, помірявши який ми зможемо «не ждать милостей от природы, взять их у нее — наша задача» (Мічурін).

У фізиці цю задачу було поставлено... Ейнштейном під назвою «єдина теорія поля». Драма ідей — це драма Ейнштейна й Бора, які не могли дійти згоди в питанні про «принцип причинності», що не завадило їм опинитися в одному таборі під час Другої світової війни й зайнятися створенням атомної бомби. В іншому таборі були Планк і Гайзенберг. До остаточного розриву між цими групами вчених призвела саме проблема «бомба чи реактор як джерело енергії для електростанції», на що був націлений Гайзенберг. Що ж до Планка, то його син брав участь у змові Штауфенберга, що закінчилася невдалим замахом на Гітлера. Сина нацисти стратили, а батькові з німецькою акуратністю надіслали рахунок витрат за страту й похорон. Можна уявити, що переживав батько, зусиллями якого став знаменитим той самий Ейнштейн, звернення якого до Рузвельта змусило останнього розщедритися на «Мангеттенський проект».

ПОЗАСИСТЕМНЕ ПИТАННЯ

Власне, до тих висновків, які я як фізик-теоретик викладаю тут, міг би дійти будь-який фізик. Уже 1945 р. один із радянських фізиків написав: «Секрет атомної бомби полягав у тому, що вона існує». Існує у двох виглядах, власне, бомби й Чорнобильського реактора. Різниця лише в тому, що в реакторі до часу кількість енергії, що ми її одержуємо за одиницю часу, регулювалася, а в бомбі після запуску механізму вибуху та ж енергія виділяється за частки секунди.

В якій іпостасі виступає М. Погребинський у своїй статті, в газеті не зазначено. Висновок, який він робить як політолог щодо бажаної політичної системи, звучить: «У такій системі кожному учаснику політичного процесу відведено свою роль, вихід за межі якої здатний викликати провал усієї вистави».

От мене й цікавить, чи можу я як фізик-теоретик вийти за цю свою роль і чи не викличе це «розвал усієї системи»? І друге питання: чи можу я, як фізик- теоретик, заявити, що так звані «точні науки» — це спроба пристосувати зовнішній світ до наших уявлень про нього за допомогою так званого принципу причинності, без якого не може існувати теорія відносності, але обходиться квантова механіка?

І нарешті, що небезпечніше для існуючої політичної системи, чи «вихід мене з моєї ролі», чи якнайдосконаліше її виконання, з якого випливає, що будь-яка «перестройка с ускорением» загрожує суспільним Чорнобилем?

Хто ж той режисер, що поставив цю «виставу»? А все той же, що виростив еліту з «Золотої книги еліти України», де міг би знайти собі місце й Щербицький, якби був ще живий. Ще й Шевченківську премію міг би заробити з рук нашої «гуманітарної еліти», один із представників якої на виборах до Верховної Ради зробив гаслом «своєї» партії: «Чому ми бідні? Бо дурні. А чому дурні? Бо — бідні». Тим самим він за правилами формальної логіки загнав весь український народ у зачароване коло, що зветься «здоровим глуздом». А провалившись на виборах, і досі шукає винних.

ПОМИЛКА СТРАШНІША ЗА ЗЛОЧИН

Єдиний висновок, що випливає з цієї статті, — кожний має виконувати «сродственну» (Сковорода) йому справу якнайкраще. У наш час при нестримній пропаганді «розвинутої демократії та ринкової економіки» атомізоване суспільство Землі на грані розпаду на окремі «атоми» (права людини — понад усе!). Найбільша небезпека йому загрожує від так званої «глобальної ринкової економіки», мірою ефективності якої стають «гроші», національна валюта. Фіктивна цінність, яка в наш час не прирівнюється до певної кількості золота, цінних паперів чи асигнацій та монет, а є просто записом певного числа в пам’яті комп’ютера. Того самого комп’ютера, якому передовіряється все, в той час як сам комп’ютер не створює нічого. Він може видати лише те, що в нього вкладено.

З Філіппін у Інтернет було запущено комп’ютерний вірус «I Love You», в результаті чого світова економіка зазнала втрат порядку $10—30 млрд. Так от, політики, економісти, фізики й техніки, задача: чи можете ви розрахувати, що становить більшу загрозу для існування людства як цілого — «кишенькова атомна бомба» в руках індивідуального терориста чи вірус, підготовлений таким же індивідуальним терористом комп’ютерного зв’язку?

І один, і другий «терористи» вважаються людьми, і права кожного з них оголошено пріоритетом, який захищається «демократією»...

Тому «прогресивною» можна вважати не ту політичну систему, яка надає «людині» безмежні права, й не ту, яка встановлює критерії таланту й геніальності, аби ці талант і геніальність служили збереженню самої системи, а ту, яка самовдосконалюється на основі спроб і помилок (жартома кажуть «наукового питання»). Справа лише в тому, щоб спроби не були авантюрними (на «авось»), а помилки політичними.

Бо недарма ж існує афоризм про політиків: «За що судять політика, він що, скоїв злочин? Ні, гірше, він зробив помилку».

На завершення ще афоризм геніального Планка: «Нові фізичні теорії не визнаються. Вони завойовують собі місце, коли вимирають їхні противники».