Парамілітаристські формування: нова загроза номер один
В ході неоголошеної війни нового типу Україна, можливо, першою з воюючих країн у новому столітті зіткнулася з абсолютно новою загрозою — масштабною діяльністю парамілітаристських угрупувань у східних регіонах держави. Їх поява і розвиток схожі на сучасний вірус чуми — країна вже більше місяця живе у стані небезпеки переміщення цієї загрози до більш благополучних та стабільних регіонів.
Йдеться про зрощені групи озброєних бойовиків у сучасні, добре оснащені формування, що складаються з кадрових розвідників-диверсантів РФ (не більше 3-5% від усього складу), які прибули з-за кордону, озброєних найманців (до 20% складу) та «людей з українськими паспортами» (близько трьох чвертей учасників).
Всі учасники формувань мають різну мотивацію. Характерною особливістю війни цього типу є участь мінімальної кількості людей, що мають ідеологію і керуються певною стратегією й тактикою. Це — прямі посланці держави-агресора (Росії в даному випадку), що виконують функції організаторів і координаторів. Вони виконують диверсійні завдання, здебільшого щиро і віддано служачи господареві Кремля. Швидше за все, ці люди спираються саме на потужну ідеологічну платформу — створення імперії під керівництвом особи, яку вважають сильною. Створюючи силу держави (ілюзорність якої вони, природно, не усвідомлюють), вони таким чином відчувають себе представниками наддержави. Тобто уявляють себе людьми, що стоять ієрархічно вище за решту. В цьому незнищенна основа їхньої мотивації, яка природним чином посилюється делегованими повноваженнями «поширювати» зону влади Путіна, при цьому «легітимно» (тобто, прикриваючись його «дозволом») безкарно тиранити людей, застосовувати тортури й навіть позбавляти людей життя. Вони тішаться безмежною владою і живуть можливістю її здобуття. Гроші, звання й нагороди для них мають значення, проте знаходяться на другому плані діяльності. З цією категорією людей немає сенсу розмовляти — їх можна тільки знищувати.
Безглузді переконання й другої категорії учасників — найманців з іноземних, переважно, російських територій. Це люди, що заробляють на війні. Вони психологічно харчуються війною, упиваючись миттю реалізувати те, що в нормальному житті немислимо. Крайня міра мілітаризації, довічна асоціальність і небажання займатися реалізацією в мирному житті. Вони схожі на древніх кочівників, котрі здійснюють набіги. Як і перша категорія бойовиків, вони знають лише мову сили.
Нарешті, третя категорія бойовиків — українці. В переважній більшості мешканці східних регіонів. Значна частина з них пов’язана з кримінальним світом або є його невід’ємною частиною. Взятися за зброю їх змусив не лише терпкий присмак війни. Хоча для більшості з них реалізація в нормальному, мирному житті неможлива — через звичку жити на межі або поза законом. Для декого бажання підкріплене довгою практикою отримання легких грошей — в обмін на незаконну діяльність. Ось чому в їхніх лавах опинилася частина міліціонерів і представників спецпідрозділів МВС — вони практично були «на ставці» у представників криміналітету й великого бізнесу. Але саме ця частина бойовиків не особливо прагне до будь-якої перемоги — у них ідеології, їм, за великим рахунком, все одно, в якій державі жити. Серцевина їхньої мотивації — легкий заробіток. Мало того, багато хто з них звик жити, наприклад, контрабандою, і для повернення до мирного життя їм необхідна якась реалістична заміна.
Взагалі, слід визнати, що Донецька й Луганська області в сенсі індивідуальної реалізації є складними регіонами, і новій владі необхідно подумати про адекватні соціальні програми. В іншому разі внутрішній конфлікт за підтримки Кремля може затягнутися надовго.
Сама по собі поява і неконтрольоване переміщення озброєних формувань, що не належать до конкретної держави, нове і вкрай небезпечне для Європи явище. Воно складає основу війни нового типу, названої експертами «гібридною» і «постіндустріальною». Слід визнати, що Кремлю вдалося здійснити експорт цього виду війни (або тероризму державного масштабу) на територію України, а фактично, до Центральної та Східної Європи. Надзвичайний виклик у зв’язку з розмахом і поглибленням цього явища пов’язаний з цілою низкою прогресуючих форм впливу на населення і владу окремої держави. По-перше, умовність кордонів і відносна легкість перетікання явища (переміщення озброєних груп) до благополучних регіонів. По-друге, можливість активно впливати на мирне населення з метою створення паніки, невіри в державу, а також прямого використання як живого щита. До крайніх видів небезпеки можна віднести і можливість застосування зброї масового ураження. По-третє, можливість «саморозвитку» явища — воно живиться здійснюваними анонімно злочинами, масштабним мародерством, відсутністю можливості адекватного протистояння з боку мирного населення. Тобто потенційно здатне викликати гуманітарну катастрофу з потоками біженців. А також хаотичне озброєння всіх довкола і таке саме безконтрольне повсюдне застосування зброї. Нарешті, по-четверте, здатність груп бойовиків «розчинятися» серед мирного цивільного населення. Скажемо прямо: це явище поширюється подібно до чуми XXI століття, вражаючи психіку всіх учасників подій — і виконавців злочинів, і їхніх жертви.
Тому окрім планового безкомпромісного винищення перших двох груп можливий лише один альтернативний шлях позбавлення України від терористичної чуми — створення коридору для їх відходу. Проте, якщо взяти до уваги, що Україна неспроможна дуже оперативно «закрити» кордон, небезпека може бути присутня довгий час — до декількох років. Для впевненої протидії явищу необхідні сильна розвідка (включаючи технічні засоби й агентуру), сильні структури безпеки на місцях і населення, що активно діє як інформатори. На жаль, Україна не володіє жодним з перерахованих чинників. Взагалі, другою за масштабами загрозою для України фахівці називають саме «відкритий кордон» з Росією. За короткий час з’явилося забагато свідчень несанкціонованого проникнення до України бойовиків зі зброєю і навіть епатажних явищ типу появи на території країни джипу одіозного російського політика Жириновського. Масштаб проблеми українські фахівці оцінюють наступним чином: для усунення загрози потрібна допомога західних держав. Україна не має адекватних технічних засобів розвідки, не володіє розвідувальними супутниками, не має безпілотної розвідувальної авіації.
Крім того, остаточно не зникла й небезпека масштабної військової агресії з боку Росії. Хоча момент Путіним безповоротно втрачений, і солідне угрупування військ на Сході вже здатне дати потужну військову відповідь (тобто, численні жертви з боку РФ неминучі), у багатьох спостерігачів немає впевненості, що господар Кремля керується здоровою логікою.
Втім, успішно проведені президентські вибори в Україні, а також їхня беззастережна підтримка демократичним світом планети значною мірою розв’язали Києву руки у проведенні більш активної антитерористичної операції на сході країни.
Якщо з певним ризиком почати проводити активну фазу АТО (деякі керівники військового відомства навіть наполягають на необхідності проведення військової операції із застосуванням важкого озброєння), то час військового протистояння може скласти близько трьох тижнів. За умови твердості й злагодженості Заходу щодо санкцій. Однак у цьому разі варто визнати, що втрати серед мирного населення істотно зростуть. З іншого боку, широке використання важкого озброєння, зокрема й високоточного авіаційного озброєння, високоточних засобів ураження наземного базування відкриває можливість активного впливу на психіку української частини угрупувань бойовиків, що може призвести до їхньої відмови від подальшої боротьби. В цьому разі іноземні терористи або будуть знищені, або будуть вимушені пробиватися через кордон — додому, до Росії.
Апологети продовження АТО вважають правильнішими виважені дії спецгруп з ліквідації бойовиків. Тоді населення постраждає менше, і меншим буде ризик глобального вторгнення російських військ. А поширення зон впливу влади має здійснюватися у міру просування углиб регіонів підрозділів ЗСУ, НГУ, МВС та СБУ — з налагодженням повноцінного взаємозв’язку з місцевим населенням, здійсненням наборів до лав міліції тощо. Проте, в будь-якому разі, без соціальних програм для регіону його лихоманитиме не менше двох років, вважають фахівці у сфері ліквідації криз.
Однак дійсність така, що правда, як завжди, — десь посередині. Адже нерідко силовики, координацію діяльності яких не завжди впевнено і чітко проводить Київ, діють ситуативно й спорадично, виходячи з можливостей обстановки застосувати те або інше озброєння. З одним всі учасники погоджуються одностайно — вибори Президента України в першому турі відкрили «друге дихання» і впевненість у тому, що АТО завершиться успішно.
