«Постановники не потурбувалися про глядачів...»

Кажуть, не треба повертатися в ті місця, де тобі було добре. Зворушливі місця твого дитинства можуть виявитися звичайним звалищем, пустирем або робочим кварталом.

Кажуть, не варто розшукувати своє перше кохання, щоб замість тендітної істоти, в присутності якої ти тремтів і душа стискалася від хвилювання, не зустріти придавлену життям товстунку.

І якщо рік тому багатьом здавалося, що помаранчева революція — це як перше кохання, як короткочасний рай на землі, це не означає, що подібні відчуття можна відновити за допомогою декорацій, помаранчевих повітряних кульок та інших театральних ефектів. Навіть поганючий мокрий сніг, як і минулого року, не створював колишнього відчуття: тоді мерзлякувата сирість пробирала тіло, вчора, здавалося, душу.

Найскладніше в театрі — це ставити класику так, щоб вона була адекватна духу часу. Який Гамлет потрібен сучасному глядачу — в латах середньовічного датського принца, в камзолі англійського аристократа початку XVII століття, коли Шекспір написав свою трагедію, або в образі нашого сучасника — в «Мерседесі», костюмі та краватці? І чи обов’язково сучасний Гамлет має бути схожий на Віктора Ющенка? Що важливіше — очевидна схожість чи щось внутрішнє, невловиме?

Шкода, що постановники святкового шоу на майдані Незалежності 22 листопада, в річницю початку помаранчевої революції, не подумали про «формат театральності» — не потурбувалися про емоції та почуття людей, які прийшли на цей захід.

Рік тому це був акт волевиявлення найширших народних мас, тепер — передвиборний проект «Нашої України». Навіть написи на помаранчевих прапорцях змінилися: під час революції було «ТАК! Ющенко», тепер «Можемо! Наша Україна. Народний союз». На одному з написаних від руки транспарантів мовби повисле в повітрі запитання: «Ющенко, чому все ТАК?». Немає відповіді. Очевидно, «тому що»…

У листопаді-грудні 2004-го натовп на Майдані був самодостатнім організмом, і я цілий рік розмірковував над теорією політичних систем, що самі регулюються та самі налаштовуються.

Рік тому на Майдані взагалі не було п’яних, а вчора в мене під ногами раз у раз тріщало скло битих пляшок.

Рік тому на Майдані не було міліції і не було тисняви, а вчора мене мало не затоптали.

Рік тому на Майдані я обнімався з якимись абсолютно незнайомими мені людьми, а вчора на мене зусібіч дивилися то напружено-зосереджені обличчя, то байдужі пики з банками пива.

Перед річницею революції Роман Безсмертний закликав киян прив’язувати помаранчеві стрічки на антени автомобілів! У всьому місті я не побачив жодної. А рік тому ними був обвішаний увесь Київ і багато інших міст, хоча ніхто особливо до цього не закликав.

Загалом байдужий антураж події особисто для мене почався з експреса Харків — Київ, на який я навіть не сподівався взяти квитка. «Аякже, — думав я, — це ж усі різко рвонуть до Києва, на Майдан, квитки будуть розкуплені». Але ні — ні в Харкові, ні в Полтаві, ні в Миргороді не спостерігалося організованих груп зі спінінгами для прапорів, які б штурмували мій поїзд. Я їхав у напівпорожньому вагоні.

На сцену Майдану політики виходили «пачками»: Томенко — Луценко — Філенко — Стецьків, Єхануров — Кінах — Мороз, Матвієнко — Костенко — Тарасюк — Стретович.... Особисто я чекав також Зінченка і Порошенка, але чомусь не дочекався. Кожен із промовців так чи інакше намагався виговоритися: за що ж усе-таки стояли на Майдані рік тому? За Бога й Україну — за версією Томенка. За себе, за народ, за зневажені права — за версією багатьох ораторів. За свободу, а не за «шмат ковбаси» і не за Ющенка — за версією Луценка. Взагалі, якби рік тому люди стояли особисто за Ющенка, то до першої річниці революції була б уже не одна тисяча самогубств. А так — ніхто не постраждав ні під час революції, ні після, коли настала апатія, а потім розчарування в її вождях. Подейкували, що на Майдані очікується демонстративне самоспалення якогось дивака, але, очевидно, той ще раз уважно подивився на Президента і передумав прощатися з життям.

Сумовитий словесний антураж якось скрасила музика — прийшла майже вся торішня «дискотечна» команда: людина- легенда Дмитро Гнатюк, «Океан Ельзи» з композицією «Дякую тобі», під яку весь рік йшла телереклама одного відомого мобільного оператора, зворушлива група «Мандри», скандально відомий своєю участю в «Євробаченні» дует «Гринджоли» (щоправда, без «Разом нас багато» — у їхньому репертуарі з’явилася друга пісня), Марія Бурмака, Тарас Петриненко зі своїм шлягером 1980 року «Зорепадом летять роки» і хтось ще.

Цілий рік я теоретизував про творчість різноманітних «сирен» помаранчевої революції, але на річниці Майдану вони майже всі співали під «фанеру». Щоправда, заради справедливості, треба уточнити: провиною тому — перегорілий силовий кабель на сцені, але, як кажуть, осад залишився…

На Майдані зібралися насамперед ті, для кого Ющенко й Тимошенко — це не два конкуренти, які відкрито ненавидять одне одного, а «батько» і «мати», «розлучення» яких — це величезна особиста трагедія. Тому при появі Президента всі присутні дружно скандували: «Разом, разом!»

Особисто я чекав побачити вчора на Майдані Ющенка-Месію, за якого люди, зібравшись рік тому, готові були не просто мерзнути 17 днів, а й померти. Ющенка — «органічну людину», яка за 10 хвилин покається у власних помилках, зробить якийсь дуже зворушливий і дуже чоловічий жест у напрямі Тимошенко, надихне, поверне людям надію та пояснить значення події.

А не того Ющенка, який 54 хвилини, постійно збиваючись, із папірця говорив про те, як хоче перемогти на парламентських виборах. Для цього готовий навіть говорити про об’єднання всієї «помаранчевої» команди.

До речі, свідчу: в тій частині Майдану, де стояв я, «Ющенко» скандували трохи голосніше і трохи довше, ніж «Юля», а «Юля» звучало трохи голосніше, ніж захоплення з приводу появи Кличка-старшого й «Океану Ельзи». Захоплення чи обурення з приводу всіх інших були помітно стриманішими.

Промова Тимошенко була найвиразніша й адекватна ситуації: на парламентських виборах фактично обиратимуть главу держави, тому ми повинні об’єднатися, щоб Янукович не став всесильним прем’єр-міністром. Зрозуміло, хто, за її версією, має сісти в це крісло...

Після урочистостей на Майдані група вибраних революціонерів зібралася в клубі «Авалон», що неподалік від Володимирського собору. Непогано, треба думати, повеселилися, душевно. Хоч у більшості присутніх на Майдані настрій був аж ніяк не святковий.

Взагалі-то в кельтській міфології Авалон — це Земля Обітована, це острів ельфів, блаженних і святого Грааля, саме туди після смерті був перенесений король Артур. Імовірно, основні «провайдери» помаранчевої революції та соратники Ющенка вже давно почивають на лаврах блаженства. Для них і президентські, і парламентські вибори — мета, а не засіб, кінець шляху, а не його початок. Вони ще раз підтвердили, що ющенківський режим — це не будівники нової, а могильники старої, кучмівської України. Утім, може, так і треба?

Однак особисто я аж ніяк не хотів би жити в країні, якою управляє похоронна команда.

«Заради цієї миті варто було народитися...»

Ящаслива тим, що була на Майдані. Я чула, як люди навколо мене співають: «Україно, Україно...» разом з Тарасом Петриненком.

...Більш ніколи, як тоді, я не відчувала такого могутнього почуття єдності з усіма навкруги, з усім народом і всією землею, з небом, під яким лунала пісня.

...Я дуже хотіла потримати в руках помаранчевий прапор — великий і дуже гарний — і з гордістю вимахувати ним над головою. Ми стояли біля чоловіка зі Львова, який тримав цей прапор. Дуже хотілося попросити в нього бодай потриматися за древко, але клята нерішучість заважала. Ставши свідком моїх «гамлетівських» страждань, мама, з якою ми були на Майдані, сама звернулася до власника помаранчевого стяга. В наступну мить прапор опинився в моїх руках. Важкий, під поривами вітру його було навіть важко втримати. Але я високо підняла його над головою і почала обережно виписувати в зоряному небі вісімки.

Заради цієї миті варто було народитися, а після неї не шкода було й померти...

На оксамитовому тлі темного вечірнього неба ти бачиш уособлення своєї мрії, і його бачать ще тисячі тисяч очей, а ти стискаєш прапор у руках і не можеш стримати посмішки. Відчуваєш себе частиною великого народу, який зробив свій вибір і не буде потім жалкувати...

Усі ми відчули себе тоді видатною європейською нацією, і Європа теж це відчула. Європа немов вибухнула інтересом до України. І ми теж враз зрозуміли, що варті цієї уваги. Мільйони людей нарешті усвідомили, що недоречно визначати Україну як просто «не Росія». Більше того, це не просто «не Росія». Україна — це Європа.

...А в січні все змінилося. Життя увійшло в звичне русло. Але з нього, на жаль, «вивітрився» і неповторний романтичний настрій помаранчевої революції. Люди заспокоїлися і сховали до шаф свої помаранчеві шалики, шапки, стрічки й бандани. І Київ, який виглядав так чарівно-казково та феєрично через яскравість та життєрадісність кольору революції, якось раптово став сірим і вражаюче буденним.

...Правда, на моєму рюкзаку все ще причеплено невеличкий бантик — він не претензійний і може зійти за прикрасу, а на шиї — помаранчевий шалик.

Однокласники вже не раз цікавилися, коли я нарешті зніму і те, й друге: все ж уже закінчилося...Чесно кажучи, я ніколи не знаю, що на це відповісти. Мене не влаштовує мотиваційна частина цього запитання.

Що саме «закінчилося»? Стояння на Майдані? Так. Але не сама революція в її змістовному наповненні, не те, заради чого люди вийшли на Майдан.

У нашому житті ще тільки відбулася зміна влади. Ще тільки з’явилася надія. Але вона поки що не здійснилася. Не підмінити б одне поняття іншим.

Свідомість констатує лише один факт: як же швидко під час цього нового «перехідного періоду» люди забули про ідеали, заради яких стояли на Майдані. Як швидко ми знову почали мріяти й розчаровуватись. «Ну, што, получілі революцію?» — чи нічого це вам не нагадує?..

Або така фраза (її взагалі чути найчастіше): «Ющенко обіцяв зробити... ( і далі цілий перелік, виконання чого може вміститися хіба в чотири-п’ять років. Але їм подай сьогодні і негайно)... Той, хто про це говорить, найчастіше сам нічого не робить! Але хоче, щоб інші за нього зробили все...

Не можна вимагати всього й одразу. У цій ситуації треба просто набратися терпіння і наполегливості.

Революція завершилася, але вона продовжується. Сьогодні настав час «битв за урожай» та «штурмів» навчальних аудиторій та робітничих цехів, а не адміністрацій чи Кабінету Міністрів разом з Верховною Радою.

Наш Президент проголосив курс України на інтеграцію в Європу. Переважна більшість українців підтримує цю політику. І головне те, що й громадська думка європейців теж підтримує наше прагнення.

...Ми живемо в унісон з Європою, мислимо по-європейськи, у нас спільні ідеали. Тепер би ще діяти, як європейці: послідовно, наполегливо і виважено, впроваджувати європейські стандарти життя, творити Європу у власній державі.

І немає значення, коли ми станемо членом Євросоюзу (а я переконана, що ми таки станемо). Ми вже в Європі, ми є колективним членом Ради Європи, ми є громадянами європейської держави.

Ми стоїмо сьогодні на перехресті віків, на «шовковому шляху» наших мрій і сподівань. В наших руках доля не тільки сучасного покоління.

Ми пишемо нову яскраву сторінку майбутньої історії європейської держави як частини єдиної Європи. Які можуть бути зневіра, вагання, бездіяльність, коли, перефразовуючи слова Кіплінга, наша незалежна держава ще така молода, і в ній стільки роботи!..