Про самоврядування та самоврятування

— Скільки взагалі висувається кандидатів на посаду голови сільради?

— Зі мною п’ять. Троє самовисуванців, один кандидат від партії «Єдиний центр» і я від Партії регіонів. Що стосується депутатів сільської ради, то тут теж більшість висувається шляхом самовисування.

— Неодноразово доводилося чути, що на діючих голів сільських рад, які й надалі планують переобиратися на свою посаду, але не від партії влади, чинився тиск. Чи мав місце тиск на вас? Чому ви обрали саме Партію регіонів?

— Я дуже давно працюю на своїй посаді, тому мене важко примусити до того, чого я не розумію або що мені взагалі не потрібно. Скажу вам так. Раніше я була в Селянській партій. Чому? Тому що мала якусь підтримку з боку Верховної Ради (представники цієї партії були в парламенті). Десь допомогли зробити операцію дитині, десь вирішили питання щодо школи тощо. Ви ж розумієте, що якщо ви не маєте підтримки «згори», при наших можливостях на місцевому рівні, тим більше у селі, взагалі важко щось робити. В Селянській партії я з 1990-х рр., у мене були люди, ми працювали, причому ще довго після того, як ця партія вже не потрапляла до парламенту. Скажу вам чесно. Особливо за останні п’ять років я відчула на собі, що не перебуваючи у партії влади, для своєї громади нічого не можна зробити. Тому, щоб не відчувати себе в «підвішеному стані», треба бути «прив’язаним» до когось або чогось. На жаль, такі реалії сучасної України. Тобто, в країні склалася така ситуація, коли або ти стоїш на своїх принципах, або ти щось робиш для громади.

Декілька років тому я була в Києві на одній з нарад по основним напрямкам соціально-економічного розвитку села. Коли ми пішли на секційне засідання, мені кажуть: «От тут є сільській голова — може вона висловити свою думку?». Я її висловлювала протягом 20-ти хвилин, а в кінці поставила запитання: «Чи присутній тут хтось із авторів рішення про агропромислове реформування?» — «Так, присутній», — відповіли мені. Тоді я їм ще більше сказала: «Цим рішенням ви катком проїхалися по селу, ви його просто знищили». На що я отримала відповідь якогось вченого: «Так, я є співавтором цього рішення, але я виконував замовлення». Тобто, перед очами цієї людини стояли не інтереси селян, а якесь замовлення (Яке?!!! — Ред.).

Ще один приклад. Теж проводилася нарада, я навіть мала честь брати участь у робочій групі і виступити стосовно соціальної політики щодо села. Взагалі я практик, і якщо мене запросили виступити, то я говорю про реальні речі для того, щоб хоча б щось можна було змінити в цій державі. Я не збираюся комусь піддакувати. Так от, після мого виступу, вийшов вчений і каже: «Наталіє Вікторівно! Ваш виступ свіжий, але він тут нікому не потрібний, тому що ми виконуємо замовлення». Через тиждень мені сказали, що я виключена з цієї робочої групи.

Також пригадую слова одного народного депутата, який казав: «Так, була політика на те, щоб знищити село, а потім відбудовувати його за новими стандартами». В результаті, як завжди, зруйнували, а от побудувати... Мені як людині, яка знається на цій темі, дуже боляче, що руйнація ця робилася запрограмовано, адже просто так знищити село неможливо. Над цим треба «вміти попрацювати».

Я маю великий досвід роботи на своїй посаді, працювала з різними політиками, тому можу сказати — справа не в партіях чи якомусь конкретному періоді, проблема в системі. Після багатьох таких фактів, про які я розповіла, для себе я зробила висновок: завжди влада робить те, що вона хоче, а хоче вона, щоб нічого не змінювалося. А я знаю, що щось змінювати — це легко, аби було бажання. Я, наприклад, в селі практикувала багато речей — щось мені вдавалося, щось не вдавалося, але головною метою було хоч якось відгородити селян від того «бєзпрєдєла», який твориться по відношенню до них. Для мене село — це крик душі. Так, я робила помилки, і я це визнаю (мене за це критикували), але головне — зробити висновки та йти далі.

— Дійсно, протягом багатьох років держава мало що зробила для селян. Тут є дуже багато проблем, але хотілося б, щоб ви зупинилися на одній з головних — це проблема перспективи молоді в селі. Як ви вирішуєте це питання в себе?

— Дійсно, ця проблема стосується і нас. Після того, як розвалився Радянській Союз, з ним розпався і молодіжний рух (жовтенята, піонери, комсомольці). Звичайно, це все в минулому, але проблема в тому, що за часи незалежної України ми так і не створили альтернативний рух, який би об’єднував молодь.

Проте не все так погано у нашому селі. У нас є молоді депутати. Більш того, буквально протягом останніх двох-трьох місяців ми створили (район видав розпорядження) свою молодіжну раду при виконкомі сільради. Вже збиралися кілька разів, відпрацювали основні напрямки політики цієї ради. Ми у кожному своєму населеному пункті створили такі осередки молодіжних рад, беручи до уваги всі їхні пропозиції. Взагалі, для того, щоб люди йшли на посаду сільського голови або на посаду депутата, їх потрібно готувати. Їм треба мати уяву, що таке взагалі сільська рада, які питання вона вирішує, що таке сільській бюджет тощо. Робиться це для того, щоб на наступні місцеві вибори молоді люди (неважливо, від якої партії балотуватимуться) були готові до роботи. Місцева громада вже їх знатиме: хто що зробив, як працював.

Але ми виховуємо молодь не тільки при сільраді. Також ми домовилися з директором Центру зайнятості, що він приїде до нас і розповість, як, наприклад, можна взяти кредит, щоб відкрити свою справу. Крім цього, домовлятимемося з юристами, щоб вони теж приїхали до нас і провели консультації, тому що багато наших громадян взагалі не знають своїх прав.

Який я ще бачу вихід, щоб молодь повернути в село? Я пропонувала наступну ідею, навіть більше: 2003 року я створила комунальне підприємство, яке займалося водою, але на той час у людей не було коштів, аби розраховуватись, і воно збанкрутувало. Ми навіть написали в статуті, що воно займатиметься не тільки водою, а й ритуальними послугами, обробітками земель, озелененням, тобто всім тим, чим займалися колишні колгоспи або радгоспи. Я просила, дайте нам якусь позику, щоб на території сільської ради створити нормальне комунальне підприємство, де б могла працювати молодь в тому числі. Якби нам дали ці гроші, ми б запрацювали, а згодом і повернули б ці кошти. Адже у нас є люди, які можуть в цьому підприємстві працювати, надавати допомогу людям: проводити будівельні, електрозварювальні роботи, займатися озелененням, водою, землею, вивозити сміття тощо. На жаль, підтримки з боку влади я так і не отримала.

— Яку б ви дали оцінку новому закону про місцеві вибори? Він вдосконалив чи погіршив, на вашу думку, процес обрання кандидатам на місцевому рівні?

— Взагалі цей закон кардинально щось для села не змінив. Єдину проблему вбачаю в тому, що встановили короткі терміни для подачі документів, реєстрації кандидатів тощо. Також дуже багато різних паперів, що викликає нервозність у багатьох бажаючих балотуватися. Що стосується партій, то на рівні села люди ще мають вибір, а от на рівні міста? Взагалі ці партії просто роздирають людей.

— Як ви ставитеся до ідеї вирівняти терміни повноваження голови держави, парламенту, місцевої влади, надавши всім можливість працювати п’ять років?

— Я працювала, коли було і два з половиною роки, і чотири роки. Думаю, що доданий один рік особливої ролі не відіграватиме. Я вам так скажу: людина, яка вперше займає посаду голови сільради, перші два роки вивчає законодавство і взагалі усвідомлює, де вона тепер є, на третій рік — починає втілювати вивчене на практиці, і лише на четвертому, п’ятому році — починає повноцінно працювати. Це моя думка.

— Президент після того, як повернули в дію стару Конституцію, неодноразово підкреслював, що в Основний Закон необхідно внести зміни, які стосуватимуться місцевого самоврядування. Ваші рекомендації з цього приводу?

— Наскільки мені відомо, готується адміністративно-територіальна реформа. Але ми про неї нічого не знаємо. Ми чуємо, що десь щось готується, якісь комісії засідають, але подробиць немає. Що стосується конкретно села, на рівні сільських рад представницька і виконавча влади виступають в одній особі. Тому наступна рекомендація: не треба прив’язувати до депутатського корпусу секретаря сільради. Взагалі, у селі знайти людину на секретаря дуже складно, а якщо вона, наприклад, ще й іде в декретну відпустку, то замінити її практично неможливо. Я про це від імені своїх колег вже неодноразово виступала, але нічого не змінюється.

Наступне. Є виконавча влада, яка ухвалює рішення і відповідає за них. Але ж ні, навіть для вирішення якогось маленького питання треба збирати сесію. Для мене це означає, що треба декілька разів на місяць гнати людей з п’яти населених пунктів для того, щоб внести зміни, наприклад, з одного коду до іншого.

З другого боку, якщо вже відбуваються ці сесії, тобто є депутатський корпус, навіщо тоді створювати постійні комісії? Я думаю, що для вирішення якогось питання достатньо було б створити тимчасову комісію, тобто обрати кілька сільських депутатів з числа основних для перевірки або вирішення конкретної проблеми. На рівні Верховної Ради чи обласної ради, де є спеціалісти, компетентні люди, можна вирішувати питання в окремих сферах, на рівні ж села немає з кого формувати ці постійні комісії. Це питання я теж піднімала, а нам все одно кажуть, що комісії мусять бути.

Що стосується вирішення фінансових питань, бажано б було чітко розмежувати питання фінансування. Якщо місцева влада наділяється певними повноваженнями, значить треба, щоб ці повноваження належно фінансувалися. В Конституції України сказано, що якщо держава делегує повноваження, вона повинна повністю забезпечити їхнє фінансування. Натомість, ми на сто відсотків залежні від того, що нам дасть державний бюджет, тобто все визначається «згори». Хоча сільська рада повинна сама визначати, на що і скільки їй потрібно грошей. До того ж, ми фінансуємося по залишковому принципу.

Кілька років тому я була в Польщі, де зустрічалася зі своїми колегами, які займають аналогічні посади. У нас села, у них — це гміни. Так от, я розговорилися з головою гміни. Під час нашої бесіди я його спитала, який у нього бюджет. Він відповів, що бюджет його гміни, де проживає 2,5 тис. чоловік (так, як і у мене) складає 2,5 млн.дол. Для порівняння я йому сказала, що у мене (на той час) бюджет села складає 300 тис. грн. Він спочатку не зрозумів і перепитав: «Це що у вас — фонд оплати апарату?». Я йому кажу: «Ні, це весь фонд». Тоді, він з великим подивом спитав: «Як же ж ви живете?». В результаті я йому запропонувала обмінятися посадами на один рік, а після цього подивитися на нашу роботу. Я йому сказала: «Та я за твої 2,5 млн.дол. зроблю в тебе Сінгапур, але тільки щоб ти у мене не зробив гірше, ніж є». Звичайно, він не захотів. (Сміється).

Я хоч і працюю з радянських часів, але абсолютно нормально сприймаю нове. На жаль, ми багато говоримо про демократію, але нічого не робимо. От взяти, наприклад, системи сесії, колегії, нарад — це ж усе віджило себе. Це радянські методи. До того ж, не треба забувати, що сільська рада — це люди різного віку, освіти, професії. Про що можна говорити, якщо у нас як прийняли 1997 року закон про місцеве самоврядування, так він і діє?! На дворі вже все змінилося, а ми продовжуємо жити минулим. Сказали 1997 року, що в сільській раді повинен бути такий штат, такий він і є нині. Хоча на той час у нас було майна на суму 60 тис. грн, а зараз на суму 3 млн грн. — звичайно, для його утримання потрібен інший штат. Утім, про таке ніхто не думає.

Я колись надавала свої пропозиції, що для того, щоб щось змінити, треба зробити хоча б аналіз ситуації. Треба прислухатися до голів сільських рад. Адже в Основному Законі України написано, що територіальна громада визначає основні напрямки своєї бюджетної політики. Натомість ми маємо реалії, коли сільська рада нічого не вирішує. Ми пишемо запити, робимо розрахунки, щоб визначити, що нам треба для нормального функціонування громади, але ці запити залишаються без відповіді. Те, що ми плануємо, ніколи не враховується, зате запитують з нас на всі 100 відсотків. Наприклад, хочуть, щоб у нас нормально функціонувала лікарня, але при цьому не беруть до уваги запит, в якому я прошу зробити там ремонт. Одним словом, наше самоврядування залишається тільки на папері, ми не самоврядовуємося, ми самоврятовуємося.

— З цього приводу процитую ваші ж слова: «Мені — сільському голові, який не має прав, взагалі страшно націлювати на щось свою громаду. Все тримається на ентузіазмі»...

— Так, я на сто відсотків відповідаю за те, щоб всі об’єкти соціальної сфери безперебійно функціонували. Новий Бюджетний кодекс, який вступить в силу з 1 січня, передбачає, що сільська лікарня і фельдшерські пункти переходять на обслуговування до Центральної районної лікарні. З 2001 року всі ці об’єкти на балансі сільської ради. Звичайно, все, що стосується захищених статей, ми виконували, а решту, наприклад, що стосується обладнання чи капітального ремонту, ми не виконуємо, тому що немає коштів. Дякувати Богу, що у нас є фермери, підприємці, орендарі, які допомагають нам вирішити питання хоча б із харчуванням у лікарні.

Що стосується дитячого садка, Кабінет Міністрів спочатку вирішив, що повинно бути охоплено дошкільною освітою 30% дітей, згодом 60%, а потім 75%, тобто ставляться завдання — довести до 75%. Це добре, але ж ніхто не каже, що для цього спочатку треба створити умови: додаткові дитячі групи, відремонтувати або взагалі збудувати дитячі заклади.

З другого боку, мушу визнати — не заради агітації: останнім часом мені стало працювати легше, тому що прийшли люди, з якими я працювала раніше, але це не головне. Районна влада стала більш професійною, вона набагато швидше, оперативніше реагує на всі ті проблеми, про які я казала вище. Тобто прийшли просто ділові люди.

— Наталіє Вікторівно, працювати 28 років поспіль на одній і тій же посаді, причому такій, яку вам делегують (довіряють) люди, — це не просто. В чому секрет вашого успіху?

— Я пам’ятаю, коли я в 25 років вперше зайняла посаду голови сільради. Тоді в селі не було асфальту, біля хат росли великі бур’яни, одним словом — глухота. Я ходила по вулиці і просила: «Люди добрі, почистить бур’яни, приберіть біля хати». А вони мені кажуть: «Та ти спочатку дорогу зроби, а потім будеш розповідати тут». (Сміється).

А зараз мені людям нічого не треба казати. У нас ідеальний порядок від центру до останнього будинку. В цьому плані у нас село красиве, та й не тільки у нас, в інших чотирьох населених пунктах я теж намагаюся підтримувати порядок. Я їм завжди кажу: «Жити бідно не значить жити брудно. У нас як працювали, так і працюють дитячий садок (сьогодні — це 70 дітей), школа (150 дітей), дільнична лікарня, яка обслуговує 15 населених пунктів, чотири фельдшерські пункти, будинок культури. 2003 року село Радгоспне навіть зайняло перше місце в області серед населених пунктів своєї категорії. За це нам вручили машину «Таврію».

Коли розпочинається виборча кампанія, я практично ніколи за себе не агітую. За мене говорять мої справи. Ось у цьому і є секрет успіху. До того ж, якщо мене вже вісім разів обирали головою сільради, то, напевно, я заслуговую. Було, звичайно, по-різному. Іноді серйозних конкурентів на виборах взагалі не було, а іноді були дуже серйозні, як, наприклад, колишній голова колгоспу, який дуже багато зробив для нашого господарства.

Кожен день я думаю про те, що зробити для села, як вижити в ситуації, коли немає грошей. Я хочу, щоб люди не відчували всіх тих проблем, які обговорюються і вирішуються у сільській раді. Щоб була вода, медикаменти, автобусне сполучення тощо. Для цього весь час потрібно бути на місцях, не чекати, коли люди самі прийдуть до тебе, а йти до них. Якщо я виїжджаю в село, я завжди беру із собою спеціалістів для того, щоб оперативно вирішувати питання на місці. Це мій принцип роботи. Я не бачу себе в кабінеті, я бачу себе тільки серед людей.