Рік ганьби

Путін на зустрічі з президентом Чехії пообіцяв, що не буде вторгатись на схід України. «Значить, будуть грабувати», — як казала героїня знаменитої комедії. Що роблять бойові буряти на російських танках на Донбасі, Путін, звісно, не уточнив. Такими заявами агресор наче вкотре промовляє до світу — моїх військ в Україні немає. Наразі можна сказати чітко, що кого немає в Луганську і Донецьку, то це українських військ. Прикрий і жахливий факт, як логічне довершення ганебного відступу, розпочатого рік тому. Справді, те що відбувалось навесні-влітку минулого року на Донбасі й зараз викликає безліч питань, ключові з яких треба не втомлюватись озвучувати.

11 травня 2014 року — ганебний для Донбасу день. День проведення на окупованих частинах Луганської та Донецької областей сумнозвісних «референдумів». Саме окупованих, адже уже тоді проросійські бойовики із «зеленими чоловічками», як прозвали перевдягнених кадрових російських військових і спецпризначенців, майже безроздільно володарювали в деяких ключових містах Донбасу. Українські ж військові та правоохоронці наче за командою полишали ці міста. До 11 травня виникали епізодичні сутички в разі спроб захопити ті чи інші військові частини та будівлі стратегічного значення, але чомусь нечисленні українські сили не могли дочекатися підмоги, раз за разом потрапляючи в оточення. Ця формула системного потрапляння в пастки згодом стане прикрою нормою. Після того як 29 квітня луганська міліція не полишила своїх позиції, призначений наступного дня новий голова обласного управління МВС Анатолій Науменко поступово вивів сили міліції у Старобільськ і Сватове. Луганськ був полишений — тло для панування бандитського сепаратизму було підготовлено.

Але чи був взагалі «референдум»? То була профанація, адже до 11 травня Луганськ майже обезлюднів, а кількість виборчих дільниць було суттєво скорочено для створення ефекту натовпу, чого все одно так і не відбулося. Як наслідок, цівки черг до 12-ї години суттєво поріділи, що не характерно для виборів у Луганську. Ну, а сам факт голосування на ксерокопіях, які назвали бюлетенями, то це взагалі приниження навіть для тих хто свято вірив у прихід «благодєтєля» Путіна. Інша річ, що «референдум» хоч і не був визнаний, але був зафіксований. Йому дали можливість відбутись як картинці, малюнку, яка була потрібна Путіну. І вже озираючись на рік, що минув після тих подій, дедалі більше переконуєшся в тому, що намалювати цю картинку агресорові хтось навмисне дозволив і з нашого боку.

11 травня — день чергового приниження безвільного Луганська. Вся ця ситуація чітко показала, наскільки безпомічним він є. І причина цього не тільки в зовнішній агресії, а й у його — Луганська і взагалі Донбасу — порожній, млявій сутності. Можна сказати, що з цього часу Донбас уже ніхто не запитував і запитувати не збирався. Апофеозом приниженості стали через півроку «вибори» голови «республіки» 2 листопада. Тоді, 2 листопада, вже був голод і наближалась зима. І людям було не до жиру і не до принциповості. «Вибори» перетворились на чергу за капустою і кіло картоплі. В буквальному значенні цих слів. Біля виборчих дільниць з автомобілів роздавали за картками їжу, а російські телеканали фіксували ці черги і супроводжували коментарями, розповідаючи, як жваво люди прийшли на вибори, щоб віддати свій голос. Луганськ не усвідомив свого приниження у квітні-травні, щоб відчути його згодом, поступово оголюючи тваринні інстинкти.

А тоді, в гарячому травні, все здавалось несправжнім, і варто було зачекати, набратись терпіння, і головне — промовчати, не помітити, не піти всупереч, і все якось вирішиться само по собі... На феномен жити в «стабільності» і при цьому руйнувати базові умови для неї я подивився б не лише з позиції агресії Путіна, а й визначивши той психологічний стан, у якому перебуває Донбас протягом уже кількох десятків років. Можна назвати це синдромом «совка» — бажанням знайти сильнішого, щоб перекласти на нього відповідальність. Бабці йшли на «референдуми» не тому, що їм подобається Путін чи російські танки, про біду вони тоді чомусь не думали. Вони голосували за... Радянський Союз. Чому за останні 20 років цей «совок» так і не був вичавлений із крові, навіть після її пролиття? Мабуть, це реакція на регулярні потрясіння, неймовірні злами у свідомості й очікуваннях. Починаючи з кінця 1980-х років у досить широких прошарків суспільства кілька разів траплялось переформатування мислення, зміна базових орієнтирів. Наприкінці 1980-х — «перебудова», 1991-го — розпад Радянського Союзу, тотальне зубожіння і девальвація навіяних цінностей; 1998-го — глибока фінансова криза, яка ще раз вичистила кишені громадян; 2004-го — помаранчева революція, після якої прийшло ще одне розчарування в лідерах; 2008-го, після періоду відносної стабільності, коли люди почали активно брати кредити, — ще одна криза, ще одне потрясіння, ще одне зубожіння, а потім — революція наприкінці 2013-го — на початку 2014 року, чергові водорозділи, навіть смерті, а згодом війна-2014. Безумовно, за таких обставин частина суспільства неминуче «клюватиме» бодай на примарні надії щодо «стабільності». На цих гачках поверхових гасел про «стабільність» свого часу закріпився при владі Леонід Кучма — батько кланово-олігархічної системи, на них же 2010-го прийшов до влади Віктор Янукович. Частина Донбасу, яка «рипнулася» в бік Росії, опинившись, як наслідок, між країнами та між епохами у глибокій вигрібній ямі історії, тоді, у травні 2014-го, хотіла одного — чітких орієнтирів, простіше кажучи, «стабільності». І не можна в цьому плані знімати провину і з тих, хто фактично полишив Донбас, віддаючи підозрілі накази про відступ і залишаючи в пастках острівці опору російській навалі. Чим то все скінчилося для бабць, що поперлися на «референдум»? Ось цитата мого знайомого луганчанина про те, як відбувалося святкування Дня Перемоги в Луганську цього року:

— Учора мені довелося їздити містом. Такого порожнього Луганська я не пам’ятаю. Однакова картина і по вулиці Оборонній, і на східних кварталах. Крім іншого, бачив, як людей на зупинці чоловіки вантажили в маршрутку й везли дивитись «парад». Це було в «Городку». На зупинці ж були здебільшого бабці, котрі перелякалися й почали голосити. Картинка наче з фашистського гетто. А ввечері ця маса найманців напилась і давай гатити зі зброї різних калібрів біля комендатури — наче салют. Люди перелякані і тільки наступного дня почали виходити з хат.

Ця картинка луганських реалій містить у собі показовий висновок, який цинічно увиразнюється брехливими фразами Путіна, що бити Донбас він більше не буде. І це при щодобових регулярних активізаціях бойовиків по всій лінії фронту. Путін чекає і розхитує ситуацію, створює в Україні дедалі більше нових водорозділів, які мають ділити українців на проросійських «ватників» та українських патріотів, на тих, хто за Порошенка чи за Тимошенко, хто вірить владі, і тих, хто її кляне, хто за те, щоб звільняти Донбас чи полишити все як є, на своїх, чужих, білих, чорних, рудих та коричневих, а зрештою, правих, неправих і яких завгодно, але не цілісних, не єдиних, а отже, готових до чергового використання в авантюрах типу згаданого «референдуму».

«... ЗА КРИМСЬКИМ СЦЕНАРІЄМ»

Дмитро ТИМЧУК, народний депутат, «Народний фронт»:

— Узагалі вся ідея референдуму розверталася за кримським сценарієм до того моменту, поки наші війська не почали стріляти. У Путіна була абсолютна переконаність, що всі міста Донбасу піднімуть російські прапори, і йому не доведеться воювати. Але з першим пострілом українських силовиків цей сценарій був зірваний, а далі Путін продовжував імпровізувати, і не зрозуміло, чим усе це могло закінчитися.

У міліції, в тому числі серед її керівників, які могли б перешкодити референдуму, був високий відсоток тих, хто також бігав із георгіївськими стрічками. Ми фіксували, як «доблесна міліція» стояла в перших рядах колабораціоністів у Криму і на Донбасі. Тих же співробітників МВС, які залишилися вірними присязі, були одиниці. На першому етапі в АТО взяли участь 400 українських силовиків проти тисяч тих, хто носив «колорадську» стрічку. Навесні на тих територіях був масовий психоз, у тому числі серед співробітників МВС, яким пообіцяли, як у Росії, $1,5 тисячі зарплати. Варто також пригадати, як 25-та окрема повітрянодесантна бригада просувалася до Краматорська: подарувала шість БМД сепаратистам, потиснула руки бабусям і дідусям з «колорадськими стрічками» і пішла.

У нас залишилося багато питань до керівництва МВС, яке рік тому присягалося, що на рівні начальників місцевих структур будуть зміни, але і досі на Донбасі міські відділення міліції очолюють ті, хто ще рік тому носив російський прапор.

«СИТУАЦІЯ НЕ МОГЛА ВИНИКНУТИ БЕЗ ЗРАДИ З БОКУ ПОСАДОВИХ ОСІБ»

Семен СЕМЕНЧЕНКО, народний депутат, «Самопоміч»:

— Я вважаю, що цей псевдореферендум був однією із ланок у ланцюзі тих справ, які призвели до того, що зараз створений ерзац держави на Донбасі зі своїми збройними силами, спецслужбами. Все це виросло з купки бойовиків і іноземних найманців, яких можна було силами спецслужб розігнати ще в березні-квітні 2014 року. Я думаю, дана ситуація не могла виникнути без саботажу, підігравання і зради з боку великої кількості посадових осіб, військового і державного управління в Україні. Я вважаю, тепер Верховній Раді треба докласти зусиль, щоб ліквідовувати цю виразку, якій ми, по суті, й дали вирости.

Зараз ми на волонтерських засадах набираємо групу, яка збирає свідчення про зради, некомпетентність і змови, починаючи з Криму. Тому що багато з тих, хто вирішував, у тому числі про те, щоб здати Крим, наприклад адмірал Ільїн, який дав команду кораблям вийти із зовнішнього рейду і зробив їх доступними для загарбників, до цих пір не покарані.

«ЦЕ — ЗМОВА МІСЦЕВИХ ЕЛІТ, ПРЕДСТАВНИКІВ КОЛИШНЬОЇ ВЛАДИ ТА КРЕМЛЯ»

Олексій РЯБЧИН, народний депутат, «Батьківщина»:

— Рік тому я спостерігав за цим псевдореферендумом у складі групи журналістів із передових видань світу. Ми їздили різними «виборчими ділянками» у Донецьку, Маріуполі й у маленькому селищі Мелекіно. Ми також провели опитування з метою зрозуміти, як співвіднесуться підсумки «референдуму» з реальним волевиявленням людей. В результаті опитувань громадян у цих населених пунктах ми встановили відвідуваність близько 30—35%.

Друге питання ми ставили про те, за що конкретно голосували люди. Лише третина тих, хто голосував, виступали за так звану «ДНР», незалежність і Росію. Решта ж хотіли висловити протест Києву, але жити в єдиній Україні — багато хто з них прийшов після подій в Одесі 2 травня, в Маріуполі й під впливом російської пропаганди. Відіграло роль і те, що українська влада, яка мала б приїжджати до Луганська і Донецька й пояснювати політику після Майдану, цього не робила. Багато мешканців регіону не знали, що відбувається в Україні, були налякані й у зв’язку із цим просто таким чином висловлювали свій протест. Але Росія прорахувалася, вирішивши, що ці 30—35% людей, які ходили на референдум, стануть її «гарматним м’ясом».

Ми спілкувалися також із тими людьми, в установах яких провели псевдореферендум, і вони розповіли, що мали установку через тиждень провести ще одне «голосування» за приєднання до Росії. Але воно так і не відбулося.

Зараз я і група інших патріотично налаштованих донецьких депутатів домагатимемося того, щоб організаторів цього «референдуму» як на високому рівні, так і на низовому, було притягнуто до відповідальності й не допущено до тих місцевих виборів, які відбудуться у жовтні. Цим ми зможемо показати Донбасу, що у нас в країні дійсно відбуваються якісь зміни.

Я вважаю, що «референдум» було проведено внаслідок змови місцевих еліт, представників колишньої влади, які втекли до Росії, і Кремля. Метою регіональних еліт було чинити тиск на Київ, щоб зберегти свій вплив у регіоні. Але в Росії були абсолютно інші плани. В результаті ті, хто намагався використати «голосування» як важіль тиску на центральну владу, втратив контроль над ситуацією, і РФ розгорнула свій сценарій на Донбасі.

Але влада в Києві й правоохоронні органи могли зробити значно більше, щоб не допустити цього псевдоголосування. У мене із цього приводу дуже багато питань до тодішніх керівників держави. Ще в середині квітня 2014 року, коли були захоплені Донецька, Луганська й Харківська ОДА, до цих міст було відправлено спецназ, але наказ звільнити будівлю від сепаратистів було дано лише в Харкові. А в Луганську та Донецьку замість штурму будівлі розпочали «торги» з місцевими елітами. До того ж, тодішня державна влада не розмовляла з людьми, коли ми організовували масові проукраїнські мітинги. Коли за державою залишилося слово, щоб воно виконало свою силову функцію, цього зроблено не було — були спроби домовитися.

Дмитро КРИВЦУН, «День»