Загроза чи виклик?

Прихід до парламенту партії з достатньо радикальною правою ідеологію в суспільстві сприйняли неоднозначно. У той час як політологи вже тепер говорять про неконструктивну роботу новообраної Верховної Ради через імовірні перманентні сутички між «Свободою» та комуністами, громадські діячі та правозахисники висловлюють занепокоєння радикальною націоналістичною риторикою партії Тягнибока.

Днями цю тему — «Чи є правий екстремізм альтернативою? Відповідь на правий екстремізм в Україні» — обговорювали на круглому столі. Експерти зазначили, що, незважаючи на популістський характер більшості гасел «Свободи», які за змістом відповідають як правій, так і лівій ідеології, партія пропагує соціальну й національну справедливість і заявляє про нетерпіння до мігрантів.

Водночас за «Свободу» віддали свої голоси як російськомовні громадяни, так і представники інших національностей. Якщо партія не хоче втрати власний електорат або має амбіції щодо його нарощення, їй доведеться із ним рахуватися. Крім того, фахівці підкреслили, що «Свобода» має виборців із найвищим рівнем освіти, а її підтримка зумовлена стратегічним бажанням посилити позиції опозиціонерів у Раді.

Раніше «День» уже писав про феномен «Свободи», обговоривши з експертами здатність до еволюції, готовність до нового рівня цієї політичної сили («День» №202, 7 листопада 2012 р.). Сьогодні на цю тему спілкуємося із учасником круглого столу — дисидентом, виконавчим віце-президентом Конгресу національних громад України Йосифом ЗІСЕЛЬСОМ.

— На вашу думку, які причини радикалізації лівих і правих поглядів?

— Загалом існують досить природні чинники розподілу людей на правих і лівих: це і темперамент, і політичні погляди, й ідеологічне спрямування. В умовах вільного розвитку заповнюється весь спектр таких уподобань. Екстремізм або радикалізм породжує небажання терпіти еволюційний хід, коли все стане добре (суспільство збагатиться, досягне кращих соціально-економічних і демократичних результатів) тому, що до цього призведе історичний поступ. Щоб зміни відбулися тут і тепер, використовують найрізноманітніші методи аж до насильницьких, терористичних.

До речі, варто говорити не лише про правий екстремізм, а й про лівий радикалізм, від якого наша країна потерпала впродовж 70 років. Комуністичний екстремізм приніс Україні значно більше проблем і жертв, ніж правий, який був тільки на початку 1990-х рр. і лише в планах, бо так і не реалізувався.

Екстремізм є всюди й завжди. Головне — чи він у мейнстримі громадського життя, чи на маргінесі. Протягом останніх 15—20 років ми бачили, що екстремістські вияви були малозначущими. Нині до парламенту вперше пройшли ті, хто ніс правоекстремістські гасла, й умовно потрапили в мейнстрим.

— Аргументуйте.

— Ми слідкуємо за всіма екстремістськими рухами вже понад 20 років і намагаємося визначити, чи справді така загроза може стати домінуючою у суспільстві й принести численні біди, як свого часу комунізм чи фашизм у Європі. Наразі наші експерти та я як організатор досліджень не бачимо такої загрози. Екстремізм українського суспільства є реакцією на екстремізм влади й на те, якими засобами вона діє: відбирає власність у людей, нехтує Конституцією та правом людини задля досягнення власної мети. Правий екстремізм у такому вигляді, як сьогодні, є відповіддю людей на дії влади для забезпечення рівноваги в суспільстві.

— Сьогодні лунають думки про певні загрози з боку «Свободи» для нацменшин. Ви як представник Конгресу національних громад України також поділяєте ці страхи?

— Зріст екстремізму та успіх «Свободи» був спровокований ще й кризою. Утім, не думаю, що всі 10% виборців-свободівців — ксенофоби. Українське суспільство дуже помірковане й консервативне. Крім того, люди не так вороже настроєні проти мігрантів. Адже ми знаємо, що в Європі надзвичайно сильні расистські прояви щодо мігрантів, особливо мусульман.

Збіглося багато обставин, завдяки яким «Свобода» досягла результату в 10%, але я не думаю, що це максимум. Як показує досвід, у Європі такі партії можуть отримувати до 25% підтримки. Ця ніша в Україні була відкритою. Однак 2012 року рівень розчарування у владі став таким високим — навіть киян уже так дістали, що 17% проголосувало за «Свободу».

Проте на цьому не можна будувати політику. Протест — це не політика, це емоція. У цілому результат цих виборів більш емоційний, ніж раціональний.

— Зазвичай радикальні ідеї здобувають найбільшу підтримку серед молоді. Чи не є однією з причин такого явища те, що держава не надає необхідної впевненості в майбутньому та в тому, що відбудеться еволюційний поступ?

— Звісно, державі не довіряють. Молоді люди не вірять, що їх країна стане на позитивний шлях зростання добробуту й демократії. Тому частина молоді звертається до радикалізму та різних субкультурних груп: скінхеди, футбольні уболівальники, які дають вихід своїй енергії у руйнуванні та екстремізмі. Організація на кшталт «Свободи» — це лише вершина айсберга.

Варто враховувати й те, що молодь емоційніша й нетерпиміша. Історія показує: радикальні рухи та партії завжди мали велику підтримку молоді. Однак є й поміркована молодь, яка вчиться, робить кар’єру тощо.

— Ви зазначили, що поміркована молодь навчається. Освіта якось впливає на радикальність поглядів?

— Ми бачили приклад публіциста Остапа Кривдика, який був у молодіжному крилі, але, пройшовши метаморфози власного особистісного зростання, перетворився на критика цієї сили. Утім, підростають нові покоління, які вступають до лав екстремістських партій як правого, так і лівого спрямування. Хоч нині ми й не бачимо останнього в Україні, але це не означає, що воно не виникне із часом. Тож треба боротися не проти правих чи лівих, а саме проти екстремізму, нетерпимості.

— Якими засобами вести боротьбу?

— Існує кілька шляхів: боротьба в політичній площині, коли проти екстремізму виступають партії, або спротив громадянського суспільства. Останнє не має таких сил і не може сконцентрувати стільки грошей, як партії, але саме воно вказує на певне неблагополуччя. 2007 року саме громадянське суспільство звернуло увагу держави (яка, на відміну від сьогоднішньої, не була байдужою) на такі проблеми.

2004 року нас збентежило 10% фальшування — нині було значно більше, але суспільство вже не змогло відреагувати так, як тоді. Потрібно, щоб з’явилася нова генерація, зібрала протестний потенціал, реформувала його в певне політичне та ідеологічне спрямування й змогла протиставити себе тим тенденціям, які ми бачимо сьогодні в парламенті.

Загалом існування Української держави — ще не на тому відрізку траєкторії, щоб стабілізувати щось позитивне, а негативне стабілізувати не варто. Україна перебуває в розвитку, який, на жаль, триватиме довго. Це зумовлено певною ідентифікаційною матрицею цього народу: він поміркований і тому не може різко рухатися. Треба вибирати засоби змін, адекватні цій матриці, бо в нас не спрацювали б ні польський, ні китайський варіанти радикального реформування суспільства.

Справжні, стійкі й незворотні зміни приходять тільки еволюційним шляхом. Із цим потрібно змиритися. Україна стане нормальною державою, але нескоро.

— Ви говорите про силу суспільства, але чому нині воно шукає сил не в собі?

— Усі партії, рухи й субкультури породжені суспільством. Революція 2004 року постала не на порожньому місці: до цього були інші масові акції, як «Україна без Кучми». Ці вибори досить очікувано не дали такого сплеску активності, як тоді. Щоправда, на майбутніх президентських виборах зіткнення буде радикальнішим.