«Філософський камінь», або Пошук духу нації

Матеріал постійного автора «Дня» Сергія Удовика «Про здобуття держави, або Про дзеркало і ауру нації», безперечно, порушує найважливіші проблеми державного будівництва в Україні. Враховуючи те, що автор працював у стилі «вільного польоту» (а есеїстика як жанр не завжди допомагає при глибокому аналізі), ми мусимо констатувати, що порушені проблеми в ключі вічних запитань «що робити і хто винен?» натрапили на безліч перешкод.

Головна з них — будь-який аналіз усе ж повинен стояти на грунті перевірених фактів історії, а не їх вільної інтерпретації. Шанований автор, на жаль, це робив не завжди. Перш ніж зупинитися на явних відступах від історичної правди, хотілося б сказати про безперечні переваги матеріалу.

Кілька разів проводиться слушна думка про «розрив еліт» у різні епохи (розрив з народом, розрив еліти з державою та її нагальними завданнями): «...Саме ті держави вистоювали і перемагали, які зберегли свою еліту, — князівські та королівські роди, саме вони виявилися найбільш життєспроможними завдяки своїй історичній спадкоємності, харизматичності і легітимності еліт, освячених давніми традиціями і церквою». Автор помітив таку цілеустановку: «Я і моя Держава — це все, одне без одного ми ніщо». Так, українці не повинні постійно нарікати на те, що хтось іззовні «ламав нам історію». Безперечно, ми часто уникаємо «визнання своїх проблем, проектуючи їх на інших. У цьому треба шукати причини своїх поразок».

Та коли С.Удовик намагається пояснити «розрив еліт» з історичної точки зору, ми стикаємося з міфами. Він вибудовує такий ланцюжок духовної і державної естафети (спадкоємність): Київська Русь — Московська держава — Російська імперія; при цьому кілька разів шанобливо цитується Михайло Грушевський. Адже загальновідомо, що найвагомішим внеском українського історика в науку було саме обгрунтування протилежної тези: Київська Русь — Україна — пряма спадкоємність. Твердження, що «спадщина Давньої Русі... збереглася саме в Росії», є декларативним. Довготривале, майже 250-річне ординське ярмо, Іван Грозний та опричнина, Петро I і його фундаментальні, за західними зразками перетворення, німецькі і датські принцеси — дружини Романових. Невже ця Росія — спадкоємиця Київської Русі? Скоріше, за влучним визначенням міністра фінансів Канкріна, «Росія повинна називатися Петровією, а ми — петровiтами, або ж імперію потрібно називати Романовією, а нас — романовiтами» (20-ті роки XIX століття).

Вельми суперечливою виглядає теза С.Удовика про нібито бурхливі події в Європі в XIII—XIV століттях. Саме в цей час «захлинулися» останні Хрестові походи, Столітня війна між Францією і Англією все ж була, скоріше, вузькорегіональним конфліктом, у вирішальних битвах якого брали участь 10—30 тисяч чоловік з обох сторін (!). Ці цифри не можна порівняти з тією ж битвою на Куликовому полі або на річці Ворскла (сотні тисяч воїнів з кожної сторони). Чума, що забрала життя в третини європейців, Реконкіста в Іспанії, постійна виснажлива боротьба між німецьким імператором і Папою Римським — чи це «бурхливі події» в усій Європі?

Ще більш уразливою виглядає друга частина тези С.Удовика про те, що «...останні представники руських (?! — С.М., І.С. ) князівських родів або ополячилися і прийняли католицтво, або емігрували в Московію». Еміграція в цьому випадку — процес двосторонній: Курбський, Глинські, багато князів Тверських — суперники Москви (Уляна Тверська, наприклад, князі Вишневецькі — її нащадки). Але найбільш суперечливою є теза про те, що в основi самоідентичності Москви була давньоруська культура. Якщо взяти культуру політичну, то Великі князі київські і абсолютні монархи — царі московські — це представники абсолютно різних політичних систем. Основи Московії в політичному відношенні заклав у XII столітті сепаратист Андрій Боголюбський, суздальський князь, який сплюндрував Київ. А в чому Москва «спотворювала дух православ’я візантійського напряму»? І в Константинополі, і в Москві чітко дотримувався пріоритет світського владики (імператора і царя) над духовним — патріархом. А принцип розподілу на «своїх та чужих» укорінився не в Москві, а ще у Візантії (одночасно і в Римі); розподіл християн на «своїх» та «чужих» і нетерпимість, що випливає звідси, — більш рання традиція, яка походить з VIII—XI ст. н.е.

Тепер про зародження Запорізької Січі. Не можна виділяти, хто стояв біля її джерел — на перших порах чималу роль відігравала, звісно ж, дрібномаєтна шляхта, але аж ніяк не з кордонів Московської держави вона приходила на Січ, а з Великого князівства Литовського та Східної Польщі (абсолютна більшість!). На те вона й козацька республіка, щоб там українці, білоруси, поляки, литовці, росіяни... відчували себе єдиною силою. «Плавильний казан», що перетворював усіх запорожців на один табір, але православний — віра одна!

А орієнтація Богдана Хмельницького на давньоруську князівську традицію — спадщина Київської Русі (за тезою автора)? Навіть у розпал Визвольної війни 1648— 1654 рр. гетьман постійно шукав компромісу з Реччю Посполитою, насамперед з її королем (Зборівський мир та Білоцерківська угода). Аж до Переяславської Ради ситуація залишалася неясною. Нічим також (фактично) не підкріплено тезу про «райське життя» жителів Гетьманату у XVIII ст. Недовга автономія цієї частини України і призвела, зрештою, до результату, до якого усвідомлено йшла імперія, — повного знищення «привілеїв». С.Удовик згадує про українців, які у XVIII ст. вiдiгравали дуже помітну роль у житті Росії — і... раптом «пасаж» про Хрущова та Брежнєва, етнічних росіян, що вірою і правдою служили імперсько-комуністичній владі Радянського Союзу!

Про «ефект дзеркала»: спотворюється зображення тільки у кривому дзеркалі, пряме його не спотворює — потрібно тільки поміняти лівий бік на правий. Обминається проблема «кривого дзеркала» при сприйнятті України зовнішнім світом, що впливає й на нас самих також.

Поет-пророк України подається абсолютно спотворено, «потрібні» цитати Кобзаря подаються в повному відриві від контексту. Ніколи він не звинувачував тільки «ляхів, жидів та москалів» в усіх смертних гріхах; тоді Шевченко був би примітивним націоналістом. Так, він писав про важку долю, але нескінченних скарг і нарікань не було. Навпаки, були заклики боротися: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте», «Борітеся — поборете, вам Бог помагає», «Якби не похилилися раби... то не стояло б над Невою оцих осквернених палат», «Караюсь, мучуся, але не каюсь!» Де ж тут «жіноче начало» в Шевченка?! А І.Франко (згідно з версією С.Удовика — яскравий антипод Кобзаря) завжди вважав Шевченка своїм учителем і називав його «велетнем у царстві духу». Тому зіставлення двох великих українців не є правомірним. Залишимо на совісті автора фактичну, але вельми показову помилку: «Чому я не сокіл, чому не літаю», — це вірші Михайла Петренка (1845 р.). «Помор» Михайло Ломоносов! Помори — не окрема нація, а етнографічна група (як, наприклад, бойки, гуцули, лемки в Україні) всередині російської нації.

Повертаючись до «чоловічого начала» російської нації, хочеться заперечити: не завжди воно несе в собі позитивний заряд. Має бути елемент шляхетності, рицарства, високої духовності, а не тільки культ сили. Жорстоке придушення повстань у Російській імперії і не тільки (Угорщина — 1848 р.), залізна рука Росії «Жандарма Європи» в XIX столітті. Це — «чоловіче начало» зі знаком мінус, воно є імперським у найгіршому його прояві.

Окрема тема, яка може викликати в істориків хіба що саркастичну посмішку, — це «...ті нечисленні поразки, наприклад, у Кримській війні, що тільки струшували її» (Росію. — С.М., І.С. ). Після справдi великої перемоги над Наполеоном 1812—1815 рр. Російська імперія «відзначилася» трьома ганебними війнами: окрім вищезгаданої Кримської війни, назвемо Російсько-японську (1904—1905 рр.) і Першу світову війну, події яких — це майже суцільна череда принизливих поразок. Ці війни показали, наскільки безповоротно відстала, прогнила Російська імперія! А придушення двох Польських повстань (1830—1831 рр.) і (1863— 1864 рр.), підкорення Середньої Азії, безславна, жорстока Кавказька війна (відновлена вже в 90-х роках XX століття на наших очах); війни, нехай і переможні, з іще більш дряхлою та відсталою Османською імперією, колонізаторська політика щодо всіх «інородців»? Чим хвалитися? І «струшування» виявилось, врештi-решт, смертельним — Жовтнева революція 1917 р. та Громадянська війна.

Безперечно, думки С.Удовика з приводу національного характеру українців («Я» і мої проблеми — це все, особистість — ніщо) не позбавлені здорового глузду. Стрижень будь-якої нації треба знайти, тоді вона, Україна, «зможе відбутися як держава...». Але хотілося б, щоб шанований автор шукав цей стрижень без використання вигідних тільки для обгрунтування його тез історичних фактів. А тему, порушену С.Удовиком, звичайно ж, варто розвивати — полеміка, здорова і розумна, дозволить її спрямувати в правильне русло.

З повагою, ведучі сторінки «Історія та «Я» Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ