«Мала кров» Одеси

Хтось воліє забувати дати, а хтось використовує їх для маніпуляцій, зайвого нагадування, а інколи роздирання ран там, де вони мають загоюватись. Об’єктивним чином дати треба пам’ятати (що б вони не означали і про що б не нагадували), хоча б тому, що вони допомагають не забувати про причинно-наслідкові зв’язки подій. 2 травня 2014 року в мирному місті Одесі вже третій рік є кривавим маяком, спусковим гачком для волання проросійських сил, адже тоді дійсно в одеському Будинку профспілок загинуло багато проросійських людей. Загинуло жахливо. Про те ж, з чого все почалося, та про низку нестиковок у версіях Кремля, звичайно, глашатаї «партій» (зокрема й українських, які вкотре вирушають цього дня до Одеси, щоб «засвітитись»), не згадують.

Тоді одразу інтернетом розлетілись фотографії обпечених трупів, серед яких були навіть вагітні жінки. Це вже потім загал почав помічати, що «вагітні жертви» перебувають у зовсім неадекватних до обставин позах (наприклад, лежачи спиною на столі під кутом 90 градусів) тощо. Російські ЗМІ, які до того щоденно розповідали про злих «бандерівців» і підготовку до «референдумів» 11 травня на Донбасі, накинулись на трагічний інформаційний привід із притаманним їм маніакальним завзяттям. До того захоплені російськими бандитами на Донбасі держустанови і будівлі силових структур почали вкриватись гаслами «За Одессу!», які начебто за логікою вкладались до попередніх «Не забудем, не простим!». Звичайно, росіяни вперто не помічали, як Правий сектор з ультрасами, яких окупант звинуватив у підпалі Будинку профспілок, допомагали рятувати людей. Людей, яких, як виявилось, ніхто в цей Будинок не заганяв. Навпаки, після того, як проросійські сили за деякий час до цього напали на мирну ходу ультрасів, використовуючи каміння і вогнепальну зброю (що вилилось у жертви з боку проукраїнських сил), ультраси разом із Правим сектором мали на меті розігнати (а не зігнати) озвірилу проросійську наволоч. Остання намагалась зробити в Одесі те, що вже повним ходом коїлось на тоді вже майже окупованому Донбасі. І якщо 2 травня 2014 року ще не всім підсліпуватим було видно, до якої кривавої «зими» мала призвести «русская весна», то згодом всі охочі, як то кажуть, могли переконатись у цьому наочно. Та тоді, на початку травня, війна багатьом здавалась чимось примарним. Для того, щоб «розкачати» антидержавницькі настрої, потрібна була масштабна кривава провокація. Провокація з обов’язковим елементом – «розіп’ятих» хлопчиків, вбитих вагітних жінок або, зрештою, зґвалтованих бабць. Потрібні були сльози і праведне співчуття, щоб відчинити двері «визволителям». Та з Одесою у Путіна вийшов серйозний прорахунок, хоч тут, здавалось, у нього і було «все схоплено». Майже повністю російськомовне місто-легенда, з багатьма знаменитими іменами, які прославились по всьому колишньому Радянському Союзу, та морське солоне повітря свободи. Можливо, якраз останній момент і став для кремлівського карлика головним елементом прорахунку. Одеса не хотіла нав’язаних «миров». 

 Прикметним є те, що об’єктом трагедії в Одесі став саме Будинок профспілок - паралель із Будинком профспілок на Майдані в Києві, де за кілька місяців до того згоріло багато невинних жертв. Так прикметним є те, що і в трагедії в Києві взимку 2014-го, і в Одесі навесні 2014-го вкрай ганебно «засвітились» саме правоохоронці. Останні якщо не були ініціаторами провокацій, то принаймні створювали для них умови (про це нижче). Чи ж не тому через те, що багато з них так і залишилося на своїх посадах, розслідування подій 2 травня гальмується? Особливо додає підозри дивне зникнення то провокаторів (наприклад, Арсена Клінчаєва з Луганська), то реальних виконавців у справах організації проросійських рухів (окрім Олександра Єфремова, фактично всі інші проросійські персонажі своєчасно полишили Україну, акурат до заведення на них справ), то термінова втеча «беркутівців» у справі розстрілів на Майдані. Подібних прикладів можна знайти багато, зокрема і щодо одного з очільників одеської міліції, пана Дмитра Фучеджі. Він також своєчасно терміново полишив Одесу і вже 6 травня 2014 року втік до Придністров’я.

Тим не менше Одеса в ті жахливі, трагічні і вирішальні дні стала ланкою в єдиному ланцюгу оборони, через який так і не переступив ворог. Харків, Дніпро, Одеса – це ті міста, які змогли не лише захистити себе, але й певною мірою вплинули на перебіг подій у сусідніх областях. Звичайно, не без допомоги тих, хто добре розумів, що окупант ніколи не принесе манни і, втрачаючи Україну, можна втратити все. Грубо, але відверто кажучи, за це Одеса заплатила малою кров’ю.

Тим, хто дійсно хоче розібратись в тому, що відбулося 2 травня 2014 року в Одесі, без спілкування зі свідками тих подій не обійтися. «Дню» про пульс тих жахливих подій допоможе згадати їх очевидець, одесит, телеведучий, член правління Національної спілки кінематографістів України Євген Женін.

«ВІД УЛЬТРАСІВ ЖОДНОЇ ЗАГРОЗИ НЕ ВІДЧУВАЛОСЯ»

«Я бачив на власні очі, а не просто чув з чужих слів, як все починалось, із самого зародку, - говорить Євген Женін, - Разом із народним артистом України Андрієм Гончаром ми виходили з театру, який розташований на вулиці Грецькій, ріг Преображенської, тобто через дорогу від Соборної площі. Ми виходили в ті хвилини, коли на цій самій Соборній площі збирались футбольні фани, ультрас. Більше того - я підійшов до трамвайної зупинки, недалеко від них. Це дійсно були хлопці, які по-дитячому були вдягнені, як типові юнаки - футбольні вболівальники, з фанерними щитами, кричалками. Виглядало це по-доброму смішно, наївно, екстравагантно, але жодної загрози від них не відчувалося. Потім зненацька з боку Грецької площі з’явився несамовитий натовп, який координувався міліцією. Це було очевидно. Міліцією, нагадаю, тоді командував сумнозвісний Фучеджі. Тоді почалися провокації і сутички. Але провокації, підкреслюю, почались з антимайданівського боку, а не ультрасів, які виглядали досить мирно, хоч і екстравагантно. Коли ультрас колоною прямували в бік стадіону через центр, це викликало добру посмішку, привертало до себе увагу, але не викликало загрози. З боку антимайданівців летіло каміння, з їхнього ж боку почалися постріли. Першим загиблим, наскільки я пам’ятаю, був Ігор Іванов з Правого сектора, тобто з проукраїнськи налаштованих людей. Міліція при цьому розмикалась, давала можливість стріляти в майданівців, потім змикалась і фактично обороняла антимайданівців. І ось тоді вже з протилежного боку - з Дерибасівської - почали підходити люди, які просто гуляли, випадково там опинились, але побачили все, що відбувається. Вони почали виймати каміння з бруківки на Грецькій вулиці і кидали їх у бік нападників. Тим не менше наголошую - провокація від самого початку однозначно була з боку антимайданівців».

«ДЖЕРЕЛО ПОЖЕЖІ БУЛО НЕ ЗОВНІ, А ЗСЕРЕДИНИ БУДИНКУ ПРОФСПІЛОК»

Євген Женін продовжує: «Далі більше. Коли почалися безпосередні сутички на Преображенській вулиці навпроти площі Соборної, то виловили якогось ГРУшника і міліція ледве його відбила. Він дивом забіг у гастроном «Обжора», і міліція його дивом врятувала. Тоді вже натовп, який підігріли всі ці події, почав відверто звіріти і пішов у бік Куликова поля, адже там був табір антимайдану. Звичайно, на своєму шляху натовп бив лайтбокси, де висіла символіка і агітація колишніх «регіоналів». Тоді почали з’являтися національні прапори і гасла. Видно було, що це відбувалося ситуативно, адже натовп фактично йшов на джерело подразника, щоб, швидше за все, розігнати табір антимайдану після того, що трапилось. Все, що відбувалось на Куликовому полі, транслювалось у прямому ефірі. В режимі нон-стоп всі охочі могли простежити за трагічними подіями там. Всі могли побачити, що ніхто не заганяв антимайданівців у Будинок профспілок. Антимайданівці були в Будинку профспілок, і, більше того, вони зсередини зачинилися. Так, зовні намагались у цей Будинок кидати і каміння, і так звані «коктейлі Молотова». Але дивна деталь - жоден з цих «коктейлів» не міг потрапити вище першого, максимум другого поверху, в той час як всі знають, що пожежа розпочалась саме на третьому поверсі. Тобто пожежа розпочалась зсередини і розповсюджувалась не знизу доверху, а зверху донизу. В той час на даху вже були люди. Що це за люди? Це ті, які зайшли до Будинку профспілок до того, як усе почалося. Тобто, коли натовп проукраїнських сил прийшов на Куликове поле, антимайданівців там вже не було - вони всі були в Будинку.

Потім з’явилась одна пожежна машина, яку ще до того захопили проукраїнські сили. Начальство МНС дійсно не посилало своєчасно пожежні машини на Куликове поле, коли пожежа вже розпочалась у Будинку профспілок. Люди вистрибували, гинули, намагались рятувати один одного. Для мене абсолютно очевидним є те, що провокація дійсно була, провокація свідома, яка, безперечно, походила з боку антимайдану, починаючи від подій до Куликова поля, аж до того, що ніхто їх - антимайданівців - в Будинок профспілок не заганяв, а джерело пожежі було не зовні, а зсередини.

«ЩОРОКУ 2 ТРАВНЯ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ ДЛЯ РОЗКАЧУВАННЯ СИТУАЦІЇ В МІСТІ»

«Мені і, гадаю, не лише мені, незрозуміло наступне, чому за стільки часу чіткого і ясного розслідування тих подій так і не відбулося. Я не знаю, кому вигідно замовчувати або заплющувати очі на те, що сталося, але факт залишається фактом. Досі офіційних висновків розслідування немає. В той саме час, що вкрай неприємно, щороку 2 травня використовується для розкачування ситуації в місті. Зокрема так звані молебні в пам’ять жертв, які, безперечно, були, і це трагічно, використовуються для того, щоб розганяти істерику про «бандерівців», «фашистів» та їхніх начебто «жертв». Виникає запитання: хто і від кого постраждав і хто все починав. Я розумію, що багато хто зі мною може не погодитись, але щоразу перед 2 травня в Одесі пригадують виключно одеську фразу: «Одесса-мама хочет ша!». Одеса не хоче знову скандалів, сутичок та жертв. Я розумію, що багатьом приємно фотографуватися на тлі броньованих автомобілів з написами СБУ, проте хочеться, щоб такі речі відбувались не в реальному житті, а виключно на зйомках ігрових фільмів».