Мова не поділила, а об’єднала Україну

Проблема двомовності в Україні раніше завжди була предметом пильної уваги переважно лінгвістів, освітян та працівників сфери культури і тому часто зводилася до нескінченої дискусії про те, як гарно, коли українці вивчають різні мови, а особливо російську, яка і багатша і розвиненіша і більше поширена у світі. Набагато рідше до цієї проблеми зверталися історики чи політологи, і практично ніколи економісти. Хоча насправді ця проблема, як і більшість проблем у будь-якій державі має важливу економічну складову. Адже ті, що заперечували право української мови на існування, в кінцевому рахунку також заперечували право українців самим вирішувати, як жити, що будувати чи вирощувати на своїй землі, а в останні роки існування Радянського Союзу навіть ставили під сумнів доречність для українців проживати на своїй землі всіляко пропагуючи відоме гасло: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз». І донині дискусія про роль і місце української мови в житті країни, або через брак освіти дискутантів, а часом, можливо, і зумисно замовчується, та підміняється суто філологічними дискусіями про кращий слововжиток, правильний/неправильний відмінок,

Насправді проблема двомовності, чи радше сказати одномовності, має у своїй основі фундаментальне право на власність носіїв тієї чи іншої мови на певній території, право розпоряджатися нею, керувати фінансовими потоками, людськими ресурсами тощо. Ще у відносно недалекі 70-ті роки 20-го століття подорожній з Онтаріо, який відвідував Монреаль, міг дозволити сказати своєму франкомовному водієві таксі: «Speak white please». Маючи на увазі, що той повинен перейти зі своєї підрядної у тодішній Канаді французької на першорядну англійську. І насправді це не був вірогідно вияв білого расизму, адже обидва учасники міжкультурного діалогу цілком могли бути однаково білими, чи однаково небілими. Проте для носія англійської мови остання була у цих умовах підтвердженням його права на цю територію, на її ресурси, закони  та культуру. Він навряд чи якось хотів упослідити мову великого Монтеня, Мольєра чи Гюго. Або мав якісь упередження проти Монтескьє чи Вольтера, вірогідно він просто не знав про їх існування, а тому вимагав від таксиста належної йому поваги як до представника метрополії.

У тій же площині переважно перебуває і відома на всю Європу проблема двомовності у Бельгії, що триває уже не перше століття і власне має під собою те саме економічне підґрунтя. Коли хтось вважає, що він віддає на утримання протилежної сторони занадто багато, а отримує натомість неспівмірно мало економічних благ, поваги, визнання. У цьому легко пересвідчитись навіть сьогодні прямо на кордоні поговоривши коротко із прикордонником, представником тієї чи іншої мовної групи.

Тому питання двомовності в Україні, яку здавна переважно намагаються представити як суто культурно-лінгвістичну, мало не фольклорну, як проблему письменників чи митців, є насправді суто економічною, територіальною, а також політичною, яка лише камуфлюється у недорогі шата дискусій про правильний правопис чи слововжиток.

Українська мова, як і більшість літературних мов європейського континенту, набула свого сучасного вигляду на початку 19-го століття, майже одночасно із іншими мовами, поширеними на континенті. Цією мовою створено велику і розвинену літературу в усіх галузях знань, її у повсякденному житті використовує від 30 до 40 мільйонів людей як в Україні, так і за її межами. І тому сучасні дискусії, які досі тривають в Україні, про штучність, непотрібність, провінційність, відсталість цієї мови мали б уже давно стати анахронізмом, чи принаймні поганим тоном у пристойному товаристві. Проте вони досі точаться не лише у бульварних виданнях, переважно російських, ці тези серйозно обстоюють поважні російські науковці та їхні послідовники з   України на міжнародних зібраннях.

Варто наголосити, що переважна більшість російських опонентів у своїй аргументації передусім спирається на первородність і природність саме російської мови, а тому штучність, а отже, непотрібність мови української. Проте,  якщо ми поглянемо на європейську історію мововжитку глибше ніж на два століття, то побачимо, що до цього освічена громадськість на континенті переважно спілкувалася латиною. І лише у 18-му столітті її для багатьох замінила мова французька. Якою, можливо, за винятком Лондона, писали і говорили освічені верстви у більшості європейських столиць. І лише наприкінці 18-го на початку 19-го століття мови більшості європейських народів поширилися серед усіх верств освічених громадян і почали набувати сучасних рис.

Ось що писав з цього приводу наприкінці 18-го століття один із творців Німеччини, її видатний король Фрідріх Великий, якому навряд чи можна дорікнути в упередженості стосовно німецької мови чи у відсутності належного патріотизму.  У своєму трактаті «De la literature Allemande»  він зокрема зазначив: «Я бачу, що це напівварварська мова, в якій стільки ж діалектів, як у Німеччині провінцій. І кожний гурток переконаний, що його говірка найкраща».1 Щоправда далі він пояснює це зубожінням Німеччини через тривалі війни та недостатній розвиток торгівлі та буржуазії, і передбачає, що із зростанням добробуту настане розквіт німецької культури і науки, німці цивілізуються і завдяки цьому стануть на один рівень із іншими націями.

Отже, великий німецький король цілком правомірно пов’язував нерозвиненість, як на той час, німецької мови, у порівнянні із французькою, передусім економічними причинами. Проте, якщо Німеччина, яка крізь війни і революції творила свою імперію протягом всього 19-го століття, і тим самим розвивала і поширювала свою мову, Україна тим часом остаточно перетворювалася на частину імперії російської, перед якою поставали ті самі завдання, як і перед будь-якою з відомих імперій –  поширити свою політичну, економічну і культурну владу на всі захоплені території. Проблема імперії російської полягала лише в тому, що у більшості своїй народи, які вона намагалася об’єднати і підпорядкувати собі, зокрема і у сфері мововжитку, перебували переважно на значно вищому культурному рівні, ніж переважна більшість носіїв російської мови, відрізнялися від них розвиненою історичною пам’яттю, та правовими традиціями.

Тут доречно нагадати про те, що, починаючи ще з 11 століття, коли християнство (що прийшло в Україну з Візантії) остаточно утвердилося на українських теренах, королі центральної та західної Європи охоче брали шлюб із українськими князівнами, тим самим засвідчуючи єдиний християнський культурний простір від Атлантики до Дніпра. Найвідомішою із них була Ганна – дочка Великого київського князя Ярослава Мудрого – дружина короля Франції Генріха першого.

Про те що, Київ перебував у єдиному культурному просторі із країнами нинішнього Заходу, промовисто свідчать, наприклад, фрески собору святого Петра і Павла у Регенсбурзі, які не просто нагадують, а практично ідентичні із фресками Святої Софії у Києві. Можливо їх навіть живописали одні й ті ж самі візантійські майстри. Той факт, що у сучасній Європі і Візантія і її фундаментальний вплив на європейську культуру незаслужено нехтуються, спонукає багатьох європейців сприймати Україну як щось відмінне, а отже культурно чуже. І ці стереотипи, вочевидь, уже давно варто було б подолати.

Водночас у Росії, незважаючи на поширену думку про «єдіний народ» також завжди існувало розуміння культурної осібності України. Проте заради її подолання Російський цар навіть наважився на так  звану «зміну віри» – відому церковну реформу, що відбулася у Росії у середині 17 століття2, і нині слушно пов’язується істориками не лише із намаганнями модернізувати відстале російське християнство, а і наблизити його передусім у мовному та обрядовому плані до християнства в Україні. Адже інакше провадити політику захоплення українських територій не було належних підстав, а так вони відбувалися на підставі єдності віри східного обряду.

Так само промовистим свідченням визнання української мови як окремого розвиненого явища стали закони від 1863 та 18763 років про заборону використання української мови в усіх сферах. Адже не можна забороняти того, чого не існує. Таким чином, заборона української мови до вживання в усіх сферах стала додатковим потужним засобом економічної експансії російської імперії. Крім того, після остаточної ліквідації Гетьманщини неукраїнським купцям було дозволено торгувати в українських містах без податків протягом 20 років, що практично знищило економічні підвалини української буржуазії на довгі роки. Проте незважаючи на численні заборони і перешкоди український народ, який становив на території, що її займає сучасна Україна понад 90% населення залишався відданим своїй мові і культурі, а імперія відповідно не була достатньо культурно сильною, щоб провести заміну мови та культурного коду такої великої однорідної маси населення. Саме тому відразу після Лютневої революції в Росії 1917 року в Україні постала спочатку Українська Центральна рада як представницький орган для всіх українців, а згодом і Українська Народна Республіка.

На жаль, значно більшого успіху в плані русифікації досягли росіяни за часів панування радянського режиму.

Отже, після Лютневої революції, що закономірно спіткала Російську імперію внаслідок Першої світової війни, Україна проголосила свою незалежність і почала розбудовувати власну державність. До речі, саме в цей час було започатковано створення німецьких, польських, грецьких та інших національних автономних районів, а також відбулося відкриття шкіл, заснування газет і адміністрацій з відповідними мовами використання. Проте незабаром розпочалася перша у 20-му сторіччі російсько-українська війна, яка досі з політичних міркувань навіть у поважних історичних працях називається громадянською війною. Звичайно, можна сперечатися про те, скільки різних за складом учасників воєн точилося на території України, починаючи з 1914 по 1926 рік. Проте, домінуючою і за кількістю жертв і за результатами виявилася саме російсько-українська війна. Як наслідок, українська мова на короткий період (поки точилася війна) здобула визнання більшовицького уряду у Москві і, по суті, на короткий період стала засобом російської колонізації України і перетворення її на тоталітарну комуністичну республіку в складі СРСР.

Отже, доки тривали останні бої українських патріотів із імперськими радянськими військами, українська мова не зазнавала суттєвих утисків із боку центральної влади у Москві. Створення української комуністичної держави із державною українською мовою, як рівноправного члена співдружності радянських комуністичних республік, стало тим компромісом, на який пішли українці у війні з російськими комуністичними окупантами. Проте цей компроміс тривав недовго. Москва поступово сконцентрувала всю повноту військової та репресивної влади у своїх руках, що і стало початком наступу на українську мову не лише на території України, а і в місцях компактного проживання українців у Російській Федерації на Кубані, у Поволжжі та на Далекому Сході.

Наприкінці 20-х років 20-го століття почалися масові репресії проти носіїв української мови, як-то голодомор 32-33 років який знищив мільйони українців4, так і знищення переважної частини культурного прошарку української нації. Досить сказати, що особовий склад Міністерства освіти України було двічі знищено практично повністю. Так, у 1934 році після чисток (арешти, розстріли та депортації у ГУЛАГ) залишилося на свободі лише 2 чоловік із 2005. Така ж доля спіткала більшість письменників, митців, вчених та викладачів. Відомо що понад 80 % учителів із дореволюційним стажем роботи було також репресовано6. Все це відбувалося під гаслами боротьби з українським буржуазним націоналізмом, а тому супроводжувалося тотальним витісненням української мови із усіх сфер вжитку у державі.

Проте цей процес фізичного перетворення України на одномовну провінцію Росії було зупинено Другою світовою війною.

По війні російський уряд змушений був витратити понад десять років на придушення українського антирадянського, а де-факто антиросійського руху, що розгорнувся переважно на Західній Україні. У цих умовах, так само, як і у 20-ті роки провадити тотальне зросійщення російський уряд у Москві не наважувався. Крім того, це був період загравання комуністичного режиму із різними антиколоніальними рухами у світі, а тому провадити тотальну війну із українцями з одночасним викоріненням української мови було визнано несвоєчасним. Під час «відлиги» (60-ті роки) навіть почалася нетривала псевдо-українізація, у великих містах знову з’явилися школи з українською мовою навчання, знову почали друкуватися твори українських письменників, з’явилися нові художники, кінематографісти.

Нині ретроспективно, цю «відлигу» цілком можна оцінити як досить вдалу спецоперацію КДБ із виявлення наївних проукраїнських культурницьких кадрів, більшість із яких було успішно зачищено (було репресовано близько 1000 чоловік) чи залякано у 70-ті роки7. Крім того, саме у 60-ті, Радянський Союз ще намагався розбудовувати свій соціалістичний табір і тому не хотів лякати потенційних «сокамерників» надмірними репресіями в Україні. Та після придушення «Празької весни» у 1968 році це загравання з міжнародним співтовариством втратило свою актуальність. Водночас  і радянський режим дещо зменшив свою кровожерність у порівнянні із сталінськими часами. На зміну фізичному знищенню носіїв мови і культури було проголошено політику «єднання народів – єднання культур» тобто політику повзучої русифікації усіх національних груп Радянського Союзу без винятку. В Україні у цей період значно зменшилася кількість шкіл з українською мовою викладання. Майже всі предмети у ВНЗ, за винятком кількох університетів на Західній Україні, було переведено на викладання російською мовою. На початку 80-х російська мова була офіційно оголошена державною в Україні, одночасно було практично ліквідовано залишки не лише економічної, але і культурної автономії республіки і повністю підпорядковано центральній владі в Москві вирішення будь-яких найменших економічних проблем. До речі, саме тому Україна має такі величезні стратегічні підземні газосховища, бо з цих природних родовищ імперський центр у 50 – 70-ті качав газ для розвитку промисловості РФ, і це лише один приклад.

Отже, чиновник який приїздив до Києва, чи Львова з Москви звичайно не вимагав від місцевого таксиста “Speak white!”,  проте міг його попросити говорити «по-человечески» чи просто «нормально, а не на етом вашем телячьем наречіі» бо почувався повноправним господарем на підконтрольній йому території.

Саме у такому стані Україна підійшла до розвалу Радянського Союзу та почала, практично з нуля, творити власну державу. Тут варто зазначити, що для більшості навіть тих, хто знав про існування на мапі Радянського Союзу, якихось там республік, чи тим більше якоїсь України, уявлення про цю територію було приблизно таким: десь там, за лінією Керзона, перебуває якась темна сіра маса «росіян», які мало чим відрізняються між собою від Мурманська до Баку чи Львова і Магадана. І, можливо, на перший погляд, особливо на початку 90-х, таке уявлення майже відповідало дійсності. Це нині персонал турецьких курортів миттєво відрізняє росіян від українців, чи казахів. А тоді для більшості іноземців існування такої відмінності було ще зовсім неочевидним.

Проте, переживши глибоку радянізацію та русифікацію, Україна увійшла у нову епоху поділена на дві досить нерівнозначні частини. Але поділеною вона була не так, як уявляли собі байдужий до України і тому не дуже компетентний С. Хантінгтон8, чи навіть більш приязний до неї і тому добре поінформований З. Бжезінський9. Всупереч намаганням московських політтехнологів які під час Помаранчевої революції 2004 року намагалися поділити Україну на 4 сорти, як бичачу тушу, вона залишилася поділеною не територіально а ментально на стару радянську номенклатуру і, у більшості своїй стихійно, проте свідомо антирадянський народ.

Саме такий поділ і запрограмував подальший розвиток Української держави. Водночас він викликав численні непорозуміння серед  її керівників, а також недоброзичливців, та просто ворогів із північного Сходу.  Отже, чому цей поділ, запропонований ще старими/новими радянськими/російськими політтехнологами і освячений західними метрами виявився зрештою помилковим?

Справа в тому, що культурний і ментальний коди в українців і росіян суттєво відрізняються. Нині, коли відбулося вторгнення росіян на територію України за умови беззастережного схвалення більшістю населення Російської Федерації це стає особливо зрозумілим.

Проте для неупередженого дослідника, який давно вивчає становлення української державності, цілком очевидно, що українці прагнуть передусім – особистої незалежності від держави, не поважають державу як інститут, сподіваються на власні сили, вони переважно працьовиті, і у разі небезпеки здатні до самоорганізації. Головна вимога, яку повсталі українці висували і під час Помаранчевої революції і під час Євромайдану була вимога дотримання європейських цінностей, що в уявленні українців полягають у верховенстві права, прозорому і незмінному законодавстві, зрозумілих податках та прозорому їх використанні, у незалежності суду та у некорумпованості держслужби і правоохоронної системи.

Саме ці прагнення більшості українців до життя, яке вони коротко називають «європейським» або «цивілізованим» і були всі роки незалежності каменем спотикання для пострадянської номенклатури на шляху повернення народу України до російської імперії Єльцина-Путіна.

Одним з інструментів досягнення цієї мети було визначено традиційну вже політику русифікації та наступу на культурний простір України. Отже, протягом всіх років після здобуття незалежності точилася постійна і нестихаюча боротьба з відновлення сфери використання української мови в українській державі. Проте вона була часто не дуже ефективною. Адже для протидії поширенню української мови її ворогами використовувалися всі можливі засоби і майже необмежені ресурси, які виводилися підконтрольною Росії українською олігархічною номенклатурою з українського бюджету.

Спочатку було знищено друковану пресу. Наприклад, ще наприкінці 80-х, під час перебудови, коли населення основну інформацію одержувало з газет, у Києві виходила щоденна газета «Вечірній Київ». Вона завжди (з часу свого заснування у  20-ті роки) була україномовна і лише на початку 80-х, у добу посиленої русифікації, з’явився дублюючий російськомовний випуск. Так от, як тільки було знято компартійний тиск, у вже нібито зрусифікованому Києві український тираж газети сягнув півмільйона примірників на добу, у порівнянні із кількома десятками тисяч російськомовного накладу. Згодом, правда, через корупційно-комерційні схеми всі старі друковані ЗМІ було практично знищено новими проросійськими олігархами, проте феномен «Вечірнього Києва», як і антирадянська та антиросійська  студентська революція на граніті 1991 року, як і всі наступні події промовисто свідчить про глибоку відпірність до знищення, як української мови, так і української культури. Наступні роки, проросійська номенклатура, яка після розвалу Радянського Союзу миттєво перетворилася на проросійську буржуазію, провадила постійний і цілеспрямований наступ на всіх напрямах розвитку культури в Україні. Було тотально зрусифіковано телебачення, ФМ радіо, знищено національне кіно, значною мірою маргіналізовано національну поп-музику, бо на всіх центральних майданчиках країни панували постійні гастролери з Москви.

Український гуманітарний простір постійно тримали у напрузі дискусії про український правопис (якраз у цей час нищили українські друковані ЗМІ), мову викладання у школі, зміст підручників з історії та літератури, і нарешті, Закон про мови. Все це відбувалося постійно, але посилювалося тоді, коли через Верховну Раду потрібно було провести черговий приватизаційний закон на користь провладної олігархічної групи. Саме тоді, увага економічно не дуже обізнаних патріотів, зумисне зосереджувалося на по суті другорядних так званих «мовних» питаннях, а не на першорядних питаннях економічного розвитку і перерозподілу власності, які власне тільки і цікавили українських олігархів та їхніх російських партнерів.

Проте, хоча було витрачено чимало зусиль і грошей, історія боротьби за відновлення статусу української мови в Україні має радше оптимістичний, а не песимістичний розвиток, і безумовно несподіваний поворот.

Нині українська мова в Україні є символом  Європейського вибору України, свободи, верховенства права і прогресу, а російська, завдяки старанням Москви, символом тоталітаризму, тероризму і відсталості.

Проте, останні події зими 2014 року засвідчили для всього світу те, що було зрозумілим вже давно для багатьох українських патріотів на заході і на сході на півночі і на півдні. Мова в Україні, попри всі намагання ворогів української державності, не стала безумовним маркером як проєвропейської так і проросійської орієнтації її носія. Мова не поділила, а об’єднала Україну.

В Україні виросло вже не одне покоління російськомовних громадян, які стали патріотами своєї держави не залежно від мови повсякденного спілкування. Практично всі українці за бажанням є двомовними. Тому і для російськомовних українців Українська державна є не перешкодою для особистої кар’єри, а символом держави, як її Прапор, Гімн, Герб і Територія. Саме тому під час виборів до Верховної Ради 2012 року десятки тисяч російськомовних киян свідомо голосували за цілком сумнівну за своїми політичними гаслами, а нерідко і діями, партію «Свобода», бо тільки вона спромоглася чітко виступити на захист української мови у черговому «навколо мовному» балагані зчиненому у Верховній Раді більшістю Януковича.

Отже, війна розв’язана Росією проти України, є не лише війною за економічні активи Путінської кліки в Україні, і не лише проти європейського вибору українців, це війна проти нового «руського мира», який народився саме в Україні, коли носії російської мови свідомо і масово виступають за верховенство права, свободу вибору, вільні ЗМІ, тобто ті Європейські цінності які, на жаль, у самій Росії так і не набули поширення серед широких верств населення, незважаючи на наївну, проте потужну підтримку, яку надавав Росії весь Західний світ протягом усіх цих пострадянських років.

А в Україні вони утвердилися і голосно про себе промовляють всупереч усьому, тому подальша доля мов у новій демократичній Україні викликає швидше оптимізм, а не песимізм у всіх таких різних і таких єдиних її носів.