Як філософія Ліни Костенко поєднала два ювілеї

За роки цілющого взаємного обміну між газетою «День» та нашими читачами у нас навіть, можна сказати, виробилися спільні біоритми. Нещодавно читачі та дописувачі «Дня» Михайло і Світлана Фалагашвілі надіслали на адресу редакції листа, в якому розповіли, що цього року разом із 15-річчям нашої газети вони святкуватимуть 15-річчя свого шлюбу. З такої нагоди головний редактор надіслала у подарунок подружжю збірку Ліни Костенко «Річка Геракліта». А днями редакція отримала вдячну відповідь ... 

Шановна Ларисо Олексіївно!

Шановні колеги по перу «Дня»!

Даруйте, що так звертаємося до вас, бо після багаторічної співпраці, думаємо, вже маємо на це право.

Про роль випадку та несподіванки в історії людства написано і буде ще написано безмір усього. Можна це навіть піднести до такого собі фатуму. Але в більшості випадків і частіше за все — це планомірна, цілеспрямована, рутинна, часто невдячна робота, яку виконують, навіть не сподіваючись на подяку. Мабуть, до такого приємного випадку належить віднести і цьогорічне 2 березня, коли нам принесли поштове повідомлення про бандероль. «Хто б це, що це та від кого?» — перекинулися питаннями з дружиною, не чекаючи нічого, та й забули... до отримання. День покотився у своєму традиційно-буденному ритмі. Я поїхав на свою кохану «дачурку» порпатися у «її» нескінченних справах, дружина — на господарстві. А потім телефонний дзвінок і голос дружини, сповнений невимовного здивування та радості: «Міха, ти просто не уявляєш, який подарунок прислав «День» до нашого сімейного ювілею! Збірка творів Ліни Костенко «Річка Геракліта». І справді. За життя було багато подарунків, але такого... не було. Моя дружина назвала «День» ГШР — скорочено «Група швидкого реагування»...

Що ж, «День» продовжив прекрасну традицію «завдавати приємної поразки» своїм читачам і співавторам. Отримати у подарунок філософію Ліни Костенко у вигляді вибраних її творів — для нас щастя, описати яке бракує слів, а з’являються лише емоції. Це таке собі заціпеніння з «зашпорами по шкірі» з німим запитанням: «Невже це нам?»

Ми свідомо уникаємо слів «вірші Л. Костенко», бо фактично це не вірші, а філософія Гармонії і Життя, яких завжди так не вистачає людству, а сьогодні — особливо. Її майже біла поезія підноситься до космічно-космогонічної неосяжності через такі, здавалося б, глибоко земні речі, як степ, дощ, дерево, хатинки, конверти з поштовими марками вікон, райдуга, осінь, весна, зима, літо, криничка, горобчик, ліс, верша, лист, сіно, оси... Саме через ці, глибоко зрозумілі кожній людині, а особливо українцю, поняття, Поет досягає неперевершеного відчуття філософської єдності Природи і Людини, говорить про її невідворотну відповідальність за майбутнє всього сущого на Землі.

А потім — наш сімейний вечір поезії з компакта у виконанні самого автора, яка входить у тебе, мов Природа, мов Пісня, мов Казка, де поряд з сумом втрат іде радість народження і відродження, де перемагає все-таки надія на краще, на Життя, а не скніння в ньому. На відміну від багатьох поетів, які читають свої поезії майже речитативом та з таким собі підспівом-підвиванням (даруйте за трохи грубу аналогію, але ніде правди діти), Ліна Василівна читає свої ж — у найширшому діапазоні почуттів від найтихішого піанісимо, і переливає свої відчуття і почуття в душі слухачів. Повна відсутність якоїсь пози, величавості, велеречивості. Здавалося б, прості слова, а йде обертом голова. Поезія Ліни Василівни немов витягує нас з болота нашої традиційної буденності, примушує думати про те, мимо чого проходимо, не помічаючи, загострюючи, концентруючи увагу на речах дуже далеких, на перший погляд, від поезії. Дійсно, під «пензлем-пером» художника все починає жити своїм життям, немовби в них цими інструментами вдихається якась вища духовна матерія. Метафори її настільки місткі та образні, що інколи закидаєш з докором собі: «А й дійсно, як я сам до цього не додумався». Та важливо, врешті-решт, що вони сказані, а ким — не має значення. Адже справді, відмінність звичайної людини від художника саме в тому. що перший — дивиться на речі, але не бачить їх, немовби ковзаючи по поверхні, а другий — проникає у глиб.

Поезія Ліни Василівни, певним чином, — «поезія суму». Та це й зрозуміло, адже людина, по суті, комплекс Сумів — сум за дитинством, сум, що літечко пішло, сум за гаснучою любов’ю, сум за нездійсненними мріями, сум, який огортає від сумного журавлиного курликання, сум, що старість на порозі, а там дивись і її Величність — Вічність... Певно Всевишнім у Природі спеціально створено більше Суму, щоб Людина сильніше відчувала Радість буття, щоб цінувала ту безмірно коротку мить між Буттям і Вічністю та наповнювала їх корисними Людям ділами та Почуттями...

Тож низький уклін всім вам і глибока людська подяка за увагу й за все, що ви робите на благо України, для створення Громадянського суспільства. Ваша увага і теплі слова дійсно надають нам наснаги, настрою та впевненості. Що ми дійсно можемо літати і полетимо у щасливе майбутнє...