Звикання до того, до чого звикати не можна

Здавалося, зміни незворотні. Здавалося, ми – тобто «європейці українського походження, активна частина українських громадян – вже ніколи не зможемо миритися з багатьма речами, які стали звичними спершу за режиму Кучми, потім на якийсь час відсунулися на задній план і реанімувалися з небаченою до цього нахабністю та ледь не всемогутністю під час правління Януковича.

Проте, як з’ясувалося впродовж 2015 року, надто багато що повернулося на свої кола і надто багато з того, до чого не можна звикати, стало звичним. І хоча ми ремствуємо та протестуємо проти багато чого з того, що коїться навколо, але починаємо призвичаюватися до того, що це – майже норма.

Отож справді маємо те, що маємо.

Ми знову призвичаїлися до того, що влада – і центральна, і на місцях – взяла за правило не виконувати власні обіцянки, а якщо їх і виконує, то обставляє це ледь не помпезними парадами: ми герої! ми таки щось робимо! ось лише погляньте – нам дещо таки вдалося, ми зробили обіцяне! танцюйте!..

Різного роду ігрища – політичні, інформаційні, кадрові – навколо ситуації на фронті та стану українського війська також стали чимось звичним; сьогодні лише окремі політики та журналісти вперто не погоджуються називати війну з російськими окупантами та їхніми сателітами евфемізмом «АТО», а фронтовиків – «учасниками АТО», для всіх інших це питання втратило актуальність, а даремно – адже якщо країна воює, то вона живе і діє зовсім інакше, ніж якщо десь там відбувається якась локальна «АТО».

І до того, що економіка України працює не для задоволення потреб основної маси громадян держави, не для ствердження національних інтересів, а задля зростання офшорних рахунків купки олігархів та спорудження маєтків їхніх попихачів, ми також ізнову призвичаїлися; ремствуємо на божевільні тарифи, лаємо уряд – і забуваємо про те, кому належать усі ці обленерго й облгази, тобто кому конкретно йдуть ті багатомільярдні урядові субсидії, якими – за рахунок пересічних платників податків – влада підтримує не тих, хто не має за що купити нормальну їжу, а тих, хто витрачає на сімейний обід кілька десятків, якщо не сотень, щомісячних пенсій «маленьких українців».

І до того, що після Революції гідності далі діє «ухвалений» з брутальними порушеннями Конституції та Регламенту «закон Ківалова-Колесніченка», один із авторів якого відверто зарекомендував себе як зрадник Батьківщини та агент російських спецслужб, а за другим тягнеться довжелезний «хвіст» гучних політичних, правових і фінансових скандалів; під прикриттям цього «закону» російський і проросійський бізнес здійснює повзучу русифікацію України, причому не тільки на рівні мовному, а й на рівні змістовному, прищеплюючи українцям стандарти поведінки нинішнього «бомонду» Росії.

А ще ми призвичаїлися до Леоніда Кучми, який замість відповідати за скоєні у часи свого правління діяння, офіційно представляє Україну на Мінських переговорах, підписуючи не найвигідніші (м’яко кажучи) для держави протоколи й угоди та невідь про що домовляючись із російськими агресорами та їхніми пахолками з Донбасу (а останні, схоже, все більше нахабніють під прикриттям цих переговорів, де-факто розвиваючи власні квазідержавні структури й унеможливлюючи цим (чи, принаймні, дуже сильно утруднюючи) майбутню реінтеграцію цих регіонів до Української держави після неминучого краху путінського режиму.

До нищення науки, освіти й медицини під виглядом «скорочення бюджетних видатків» ми теж майже призвичаїлися; а це «скорочення» (хоча в підсумку і дещо менших розмірів у порівнянні з проектами Держбюджету-2016) матиме підсумком не просто деградацію – у ряді випадків незворотну – наукової й освітньої царини, а й передчасну смерть значного числа українців від того, що у «швидкої допомоги» або в лікарні відсутні необхідні препарати.

Ну, а про корупцію на горішніх поверхах влади, про бардак у лавах урядової коаліції, про нездатність вітчизняної дипломатії й уряду відстоювати – у першу чергу в економічній сфері – національні інтереси й говорити, мабуть, не варто; це речі звичні, банальні, тривіальні – які ще добрати синоніми?

І навіть до перманентної кризи, до необхідності (як у часи правління Кучми) не жити, а виживати ми – якщо не всі, то значна частина – призвичаюємося; зрештою, йдеться про те, щоб відновити не повністю ще погаслі рефлекси…

Отож 2015 рік, попри певні позитивні моменти, які не можна забувати, був знаменний і неабияким негативом, пов’язаним передусім зі зворотнім рухом в історичному часі-просторі, тобто з поверненням – нехай і в менших обсягах – того, позбутися чого прагнула Революція гідності, та з призвичаюванням до реанімації традиційних лих вітчизняного соціально-політичного буття (і це, мабуть, найнебезпечніший феномен останнього часу). Що робити в такій ситуації? Як на мене, передусім – не заплющувати очі на реальність, якою б несимпатичною не були деякі її виміри, безжально препарувати проблеми вістрям аналітичного розуму та готуватися до усунення цих проблем. Іншого шляху немає; точніше, він є, але то – повернення на кола змарнованого часу.