Iсторія – проти міфів

Ось уже два роки Донбас охоплений війною. Майже щодня ЗМІ приносять у наші домівки трагічні звістки про загиблих і поранених з обох боків цього спровокованого кремлівськими правителями та їхніми місцевими прислужниками конфлікту. Жертви ранять серця наших родин. Відстоюючи територіальну цілісність держави, Волинь вже втратила майже 160 своїх кращих синів. Ще 30 — у списках безвісти зниклих.

Ситуація складається так, що до завершення цього так званого АТО ще далеко. Отже, будуть нові жертви. У свідомість луганчан і донеччан московські та їхні місцеві пропагандисти постійно втовкмачують тезу про небажання України прийняти «мирні» умови врегулювання від маріонеток Захарченка і Плотницького. А ще твердять про загарбницькі наміри Збройних сил України та «київської хунти». Про свої ж войовничі плани, які вони продемонстрували на парадах 9 травня, чомусь мовчать. А їхні міфи про «бандерівців» уже набили оскомину багатьом тверезо мислячим людям.

Останнім часом я працював у архівах, знайомився з періодикою минулих десятиліть. У багатьох номерах обласної газети (тоді вона називалася «Радянська Волинь») натрапляв на матеріали про вербування юнаків і дівчат на шахти Донбасу, будівництво заводів, фабрик і житла. Згодом читав і бачив фоторепортажі з міст і селищ Південного Сходу про сумлінну працю волинян — уродженців Ковельського, Старовижівського, Ківерцівського районів, випускників наших ПТУ та Луцької школи майстрів-десятників. Мій двоюрідний брат Петро Демчук після закінчення цієї школи працював декілька років у Харцизьку, згодом став студентом будівельного факультету Львівської політехніки. Будували шахти в Макіївці односельці Петро Єпішко та Іван Хмельовський, а згодом і працювали там. Тисячі волинян, а також вихідці з сусідньої Рівненщини поєднали свою долю з Донбасом, зараз там живуть і працюють їхні діти та внуки. На мою думку, вони мали б активніше доносити місцевим жителям і тим, хто приїхав із Росії, про наші спільні цінності, мирні наміри, почуття дружби західняків до мешканців сходу України.

Торік на сторінках «Дня» я вже писав про благородні вчинки жителів західних областей. Вони у 1946—1947 роках врятували від голоду сотні тисяч східняків, які блукали по селах у надії отримати скибку хліба, картоплину чи іншу живність. Сьогодні хочу навести ще один красномовний приклад із далекого минулого. У Рожищенському краєзнавчому музеї (його я відвідав днями) на стенді, що висвітлює бойові дії 181-ї стрілецької дивізії за визволення цього міста, прочитав повідомлення про підпільний госпіталь. Він працював тут на початку 1944 року майже місяць. Згодом у журналістському записнику знайшов деякі деталі цього подвигу.

Лікар дивізії, капітан медичної служби Перепичаєв згадував: «23 лютого наш полк під натиском фашистських танків був змушений залишити Рожище. Підрозділи відійшли за річку Стир, де і закріпилися. Санітари не встигли евакуювати групу поранених, які знаходились у палатах місцевої лікарні. Вночі до них приєдналися ще декілька бійців. Бої за Рожище тривали майже місяць, і майже весь цей час мене тривожила доля наших солдатів: що з ними вчинили окупанти?»

Можете уявити радість капітана Перепичаєва і командирів підрозділів, коли 21 березня вони знову відвоювали місто. Лікар, українець Володимир Семашко, медсестра, полька Віра Крадецька передали в медсанбат 19 уже підлікованих бійців. Медпрацівники розповіли, що їхнє життя всі ці довгі дні й ночі висіло на волосинці: адже в лікарні вони тримали військових. Також пригадали, що пішли на хитрість — за ніч переписали історії хвороб цих пацієнтів, переоділи їх в цивільний одяг, а на дверях окремого блоку, де їх помістили, прикріпили табличку «Обережно: тифозні». Під час перевірки німці побоялися туди заходити. Серед технічного персоналу не виявилося зрадників. Проблему з ліками і перев’язочним матеріалом допоміг вирішити чех Франтішек Фрід, який мав власну аптеку в селі Переспа...

Ось так, ризикуючи власним життям, так звані бандерівці (а тоді в нашому краї ще досить активно діяли боївки УПА, і їх підтримувало місцеве населення) врятували від концтабору групу росіян, білорусів та українців зі східних областей. Бо до Волині 181 стрілецька дивізія після боїв на Курській дузі визволяла Чернігів і Коростень, що на Житомирщині, де і поповнювала свої ряди новобранцями. То скажіть: яких нових «бандерівців» наплодила хвора уява частини східняків аж через 70 років?