«Ловець слів»

...Його Величність випадок приніс в наші заблукані і забуті всіма краї таку чудову (і незнану, даруйте) газету «День». Наш — мій рідний край — це північ України, Сумщина, аж за 10 км маємо кордон з ворожою Росією. Звуся — Тамарою, маю позабальзаківський вік. Читати люблю з дитинства, хоча моя професія була далекою од красного письменства.

І коли я, розгорнувши газету «День», натрапила на «Післясмак» Людмили Засєди, не зуміла не зачудуватись просто. Пані Людмило, ви — ловець слів, почуттів, відчуттів, а за все це треба платити болем, стражданнями... Так, так, Ви — надзвичайна людина, і якесь дивне світло проливається в мою душу; повірте, я ніколи і ніде не зустрічала подібної унікальності, це — як духовний подвиг. І даруйте, прошу, «ковтаючи» Ваші — «Наливочка», «Прикрість дрібним оптом» і всі-всі, я ніби чую Вашу золоту душу, іноді і без слів можна розмовляти. Ваше добірне слово, пані Людмило, грає такими барвами, що німіє од подиву душа.

Читаю-перечитую довгими (і розплаканими іноді) сільськими вечорами Ваші оповіді — сповіді, пані Людмило, і щоразу віднаходжу щось нове, захоплююче, несподіване; і знову дивуюсь: як можна передати на папері найприхованіші порухи чужої душі? А кажуть, що таїну чужої самотності нам не дано знати. Скільки щему треба мати у своїй душі, щоби і комусь захотілось (запраглось) прихилитись до віконечка чиєїсь доброти і людяності...

Це як мені, небораці, до Вашого оптимізму і зіркості, пані Людмило. І, з вашого дозволу, кілька слів про свою «особистість». Десять років тому я жила і працювала в місті, та тяжко захворіла мама, довелося кинути всі і всіх, аби бути поруч з ненькою день і ніч. Минулої зими мами не стало... І тільки тепер я зрозуміла, що найдорожче в житті — це втрати. Рятуюсь читанням, іноді тільки це засвічує свідомість і наказує: треба йти далі...

Тамара ПРОПОСТЕНКО, с. Княжичі, Сумська область