Мова в опері: фастфуд чи вишукана національна кухня?
Полеміка, що досі точилася в «Дні» з приводу мови виконання опер (стаття М. Стріхи в числі від 9-10 вересня минулого року, відповідь на неї А. Мокренка, «відповіді на відповідь» того ж М. Стріхи та Поліни Церлюк у числі від 2-3 грудня 2011р.), була дещо асиметричною, коли йдеться про аргументи сторін. М. Стріха та П. Церлюк, обстоюючи виконання опер у перекладі, наводили численні історичні приклади, посилалися на волю визначних композиторів минулого (які вважали, що їхні опери слід ставити так, щоб слухачі розуміли слова), апелювали до здорового глузду (опера — музична драма, тож без розуміння змісту вона неповноцінна). Натомість А. Мокренко, захищаючи спів лише мовою оригіналу, апелював по суті до єдиного: «така світова практика» і ми нікуди від неї не подінемося. Хоч опоненти переконливо доводили — і з цією практикою не все так просто...
Стаття Людмили Кривенко («День», 13-14 січня 2012р.) продовжує дискусію, захищаючи позицію тих, хто хоче чути опери лише мовами оригіналів. Проте нових аргументів у цій статті немає (все зводиться до вже озвученого А. Мокренком «така світова практика», «так зручно для співаків»). Новою є хіба що неприхована зверхність до опонентів («пояснюю для тих, хто не знає»). Та ще й переконання, що таких опонентів настільки мало, що вони можуть хіба пробувати створити якийсь фонд і самі оплачувати виконання зарубіжної класики в перекладі!
Насправді ж про різні аспекти світової практики вже докладно писали П. Церлюк із М. Стріхою. Невже Людмила Кравченко справді вважає, що вона — непомильніший суддя в оперних справах від керівництва славетної Метрополітен-опера, яке 2007 року вирішило ставити «Чарівну флейту» Моцарта таки не в оригіналі, а в англійському перекладі? А від себе додам, що в англійському таки перекладі на цій найпрестижнішій сьогодні оперній сцені світу на минулих тижнях йшла й «найвідоміша різдвяна опера» «Гензель і Гретель» німецького композитора ХІХ століття (в нас напівзабутого, на Заході досі популярного) Енгельберта Гампердінга. Щоправда, вирішив театр цю виставу не як дитячу, а як гострогротескну й часом містичну...
Отже, найславетніший театр світу не цурається за потреби англійських перекладів. А українська ж вокалізується значно краще — це визнають усі.
Ніхто не заперечує — практика виконання опер в оригіналі в світі нині переважає. Але в її основі — у жодному разі не мистецькі причини, а та ж сама глобалізація, яка робить стандартизований фастфуд обов’язковим атрибутом при кожному летовищі чи вокзалі. Звичайно, наївним було б проти тих фаст-фудів боротися. Але добре мати альтернативу у вигляді нормальних затишних ресторанчиків із національною кухнею. І зовсім погано — уславляти фастфуди як останнє слово кулінарної цивілізації.
Нагадаю: в середині 1990-х перші фастфуди з гучними закордонними брендами теж сприймали в Україні як розкіш і ознаку стилю. Але швидко зрозуміли, що й до чого. Сподіваюся, зрозуміють і те, що практика виконання опер мовою оригіналу — це такий самий міжнародний оперний «фастфуд». Якому мають бути й інші, вишуканіші альтернативи.
І насамкінець. У неділю 15 січня моя улюблена програма «Оперний абонемент» на радіоканалі «Культура» транслювала запис опери «Ріголетто», зроблений на київській сцені в 1975 році. Під диригентською паличкою Олега Рябова співали незабутні Анатолій Солов’яненко, Сергій Козак, Клавдія Радченко звучали анітрохи не гірше, аніж зірки розкручених західних записів. А як прекрасно лунав на їхніх вустах український переклад! Я, добре знаючи зміст опери, чи не вперше зрозуміла, що це не лише велика музика й ефектні горішні ноти тенора, а й сповнена найглибших психологічних нюансів трагедія, яку й прагнув донести до слухачів усього світу Джузеппе Верді.
То чому ж ми нехтуємо сьогодні волею славетного маестро, який прямо наголошував: його опери мають йти мовами, зрозумілими для слухачів? І чому ми вважаємо, що людей, які хочуть слухати опери своєю мовою, мало? Адже відповідного референдуму ніхто й ніколи не проводив. А те, що практика виконання опер мовами оригіналів суттєво вдарила по демократизму оперного мистецтва, визнають сьогодні вже всі.
