«Пішли по пшінку»

«Пішли по пшінку» — такою була одна з перших фраз, які я навчилася вимовляти. Лунала вона смішно, бо я шепелявила. Пшінкою у нас в Обухові на Київщині називають маленькі ніжні листочки, що навесні першими вилазять із землі на берегах річок. Із ними варять зелений борщ. А 1933 року по пшінку ходили старі й малі, щоб хоч якось утамувати голод. Я саме вчилася розмовляти, тож і підхопила ту фразу. Пшінка допомогла мало. Голодомор знищив четверту частину обухівчан.

Пізніше наша вулиця з обох боків нагадувала старий, дуже вищерблений гребінець. Так рідко стояли на ній хати. Із нашого боку на відрізку більш, ніж двісті метрів було їх усього дві — наша і сусідська. Стояли вони поряд, а обабіч лежали покинуті городи із залишками садів і ягідниками. Хто помер, хто виїхав. Будівлі, мабуть, розібрали на дрова сусіди. І лише глинища показували, де донедавна були оселі.

У кінці 30-х років минулого століття почалося заселення вулиці й усього кутка. Із околиць села переїхали сім’ї Кожурини, Ноги, Форноляків. У будинок розкуркуленого Шостопала вселили сім’ю вчителя Батури Д.І. З’явилися мої ровесники, і я вже мала свою компанію. Війна перервала цей процес. А зараз на вільних місцях виросли будови, побачивши які, колишні «куркулі», напевно, кусали б лікті від заздрощів.

Дивувало мене те, як у нас відбувалися поминальні дні. Спочатку всі йшли на цвинтар і поминали рідних. Потім деякі сім’ї повторювали поминки у власних садочках, бо там теж чомусь були могили. Мені пояснили, що то лежать покійники 1933 року, яких нікому було вивезти з двору. У нашої тітки домашній цвинтар усього за кілька метрів від хатнього порогу. Спочатку він був у вишняку. Потім дерева вирубали, і тільки пеньки стирчали між могилами замість хрестів. Лежали там чоловік і шестеро дітей — уся родина. Ось у такому сусідстві і доживала свій вік тітка Устя, одна, як палець.

А якось, коли ми гостювали у батькової сестри, я почула її розповідь про сусідку, що поїла своїх дітей. Я мерщій вибігла на вулицю, щоби побачити ту дивну жінку. Була вона мовчазна, сувора, працювала в колгоспі. Із нею неохоче спілкувались, але й не переслідували, вважали її несповна розуму. А може, й тому не переслідували, що таких, як вона, грішників було чимало. За офіційними даними в Київській області, що включала в себе тоді частину районів нинішніх Житомирської і Черкаської областей, станом на 1 березня 1933 року було виявлено 72 випадки людоїдства і 65 трупоїдства (див. вид. «Голод 1932—1933 років на Україні» К. Політвидав. 1990, стор. 400).

Сусіди, згадуючи голод, завжди зауважували, що врожай у ті роки був непоганий. Ще розповідали, як здавали свої золоті та срібні речі у «Торгсін», вимінюючи продукти. Про причини голоду не говорили. Мабуть, обережність тримала за язик. Прорвалася ця тема несподівано для мене на початку війни. Коли 3 липня 1941 року сусідки почули по радіо Сталінське звернення: «Брати і сестри», вони враз майже хором закричали: «Ах ти ж проклята душа! Тепер брати і сестри, а ким же ми були для тебе в 33-му, коли ти морив нас голодом?»

Мою свідомість цей вибух не дуже зачепив, бо у школі ми росли під девізом: «Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на землі пісень!» Після війни нам на уроках прочитали біографію Сталіна, що тільки-но вийшла друком. В університеті я старанно вивчила короткий курс «Історії ВКПБ» і смерть Сталіна оплакувала щиро. Лише за тривалий час, коли прочитала збірники розсекречених архівних документів і мемуарну літературу, шанобливе ставлення до вождя всіх часів і народів зникло безслідно...

Читати я почала у 5 років. Навчилась у сусідній багатодітній сім’ї, граючись у школу. Там прочитала і першу книжечку про «Муху-Цокотуху». Потім сусіди виїхали. Дома книжок не було. Батько почав приносити мені з роботи листочки відривного календаря. Найперший був з віршем Шевченка Т.Г. «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Я вивчила його, пам’ятаю і зараз. Потім були «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», інші. А якось приніс частину обкладинки зошита з таблицею множення, показав, як читать. Я одержала завдання щодня вивчати по стовпчику. Протягом десяти вечорів я підстрибувала назустріч батькові після роботи і торохтіла таблицю. Отже, до школи прийшла трохи підготовленою і вчилася успішно. В шкільній бібліотеці мені насамперед видали книжечку про Павлика Морозова. Мати попросила прочитати її вголос. Потім запропонувала сусідкам послухати. Всі вони обурились: «Господи! Це чому ж вони навчають дітей?» Причину обурення я не зрозуміла, Павлика жаліла.

Батьки мої були малограмотні. Мати зовсім не ходила до школи, читати навчилася біля братів. Батькові життя дозволило побігати до школи всього кілька зим. Педагогічних премудростей вони не знали, виховували нас на власному прикладі. Я ніколи не чула сварки між ними. Думаю, що її і не було. Мати згадувала, що її часто запрошували вчиняти тісто на весільний каравай, бо за звичаєм це мала бути жінка, в сім’ї якої завжди панує злагода. В селах не звикли демонструвати ніжні почуття, але, реєструючи доньку, батько дав їй мамине ім’я, тепер у сім’ї було дві Ганни: Володимирівна — то мама, Петрівна — донька. Цей несподіваний для мами подарунок був дуже красномовним. У домі ніколи не було п’янки. Ми не чули від батька жодного нецензурного слова. Впевнена, що він і не вживав їх. Мабуть, тому я все життя сприймаю нецензурщину так, ніби мене б’ють палицею по голові. Покарав мене батько за весь час двічі. Один раз ударив по губах, коли я принесла з вулиці якесь погане слово. Вдруге — по руці, коли скрутила дулю. Так, без нотацій він пояснив мені, що таке погано. Від матері діставалося більше за всіляку шкоду. Основним її каральним знаряддям була кропива. Нерідко вона лежала на столі, і мати погрожувала присмачити нею кашу, якщо не буду їсти.

Любили батьки пісню. Батько, ремонтуючи у вихідні своє латане-перелатане взуття, завжди щось наспівував. Найчастіше то була «Стоїть гора високая». Обоє батьків мали товариську вдачу, і наша хата ніби притягувала до себе людей. У нас найчастіше збиралися сусіди у вихідні, а також зимовими вечорами. Жартували, обговорювали новини, мабуть, і політичні, бо я дуже рано знала, що десь далеко живе поганий чоловік Троцький, а в Обухові завелись якісь троцькісти...