Свідомо й навмисно

Першими кроками на шляху до великої катастрофи стало розгортання процесів колективізації (створення колгоспів) з відновленням насильницьких хлібозаготівель та паралельним «розкуркуленням» усіх, хто цьому опирався. Перехід до неринкових методів господарювання супроводжувався посиленням тиску репресивних органів комуністичного режиму на національну, духовну й інтелектуальну еліту. Почалося масове фабрикування кримінальних справ проти культурної, наукової, технічної інтелігенції. До середини 1930-х років за межі України було депортовано майже один мільйон «розкуркулених» українців — насамперед на Північ, Урал та Сибір, де на багатьох з них чекала смерть.

Уже навесні 1930 року селянські протести і повстання набули масового характеру й охопили майже всю Україну.

За словами наукового співробітника Українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Сергія Городця, основною формою непокори були мирні протестні виступи: лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва. Чернігівщиною прокотилася потужна хвиля так званих бабських бунтів.

«У селі Шестовиця Чернігівського району юрба майже з півтисячі жінок напала на бригаду, що вилучала майно у місцевого селянина, якого репресували як «куркуля», — розповідає науковець. — З’являлися листівки, прокламації й анонімки з погрозами на адресу надто заповзятливих представників місцевої влади. З-поміж масових форм боротьби найпоширенішими були зриви зборів з питань колективізації, розбір «усуспільненого» майна і худоби, колективні виходи з колгоспів тощо».

Збереглися дані й про збройний опір колективізації, вбивства, побиття, підпали будинків активістів і найбільш запопадливих колгоспних керівників, міліціонерів. Так, у Писарівському лісі на Городнянщині навесні 1931 року зібралося 300 — 400 повстанців на чолі з колишнім більшовиком і червоним партизаном Якимом Рябченком підняли повстання. Збройний бунт охопив Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони. Його придушили лише за допомогою дивізії внутрішніх військ та загонів міліції. На Чернігівщині активно діяв загін Степана Несукая. Зокрема повстанці боролися проти більшовиків у Сосницькому, Борзнянському, Конотопському районах. Із фактів спротиву відомі і такі факти: у селі Мала Загорівка Борзнянського району в хату-читальню підкинули листівку від імені «козаків української національності» із закликом боротися проти колективізації.

Керівництво ГПУ (тодішня назва сумнозвісного КГБ) в одному зі звітів, виявлених відомим дослідником С. Кокіним, писало: «У селі Головоньки Борзнянського району існує повстанська організація, до складу якої входять майже всі куркулі села і хуторів, прилеглих до нього». За кілька днів у згаданому селі та Ядутах, на хуторах Галайбін та Чечель цього району «викрили» підпілля у складі майже 50 осіб. Ними начебто керував «колишній офіцер царської армії» та «завзятий український шовініст» селянин хутора Чечель К. Заруба, який нібито мав зв’язки із Києвом. На думку ГПУ, «на чолі «організації» стояв «залишок не ліквідованих учасників СВУ в Києві».

Сергій Горобець вважає, що у такий спосіб було сфабриковано справу «Лівобережний штаб повстанських військ визволення України». Її головні осередки на Чернігівщині діяли у Чернігові, Ніжині, Конотопі, Сновську, Коропі, Корюківці, Ічні, Вертіївці, Прилуках і Ромнах. Усього більшовиками було заарештовано 3400 «потенційних повстанців» і вилучено 1628 одиниць зброї.

«У доповідній записці ДПУ УСРР від 1 лютого 1932 року вказано про виявлення і ліквідацію в Чернігівській області 34 повстанських груп, 19 бандгруп, арешт 224 «терористів», а всього в області було заарештовано 7861 людину, — каже Сергій Горобець. — У серпні — листопаді 1932 року в Чернігівській області факти виступів «проти лінії партії» мали місце в 42 селах і 20 районах».

Попри опір низових ланок місцевого державно-партійного апарату українцям нав’язали злочинні (завідомо нереальні) плани хлібозаготівель. Із 7 серпня 1932 року, відповідно до спеціальної урядової постанови («Закон про п’ять колосків»), «розкрадання колгоспного майна» каралося розстрілом або позбавленням волі строком не менш ніж на 10 років. Вона стала основою для розгортання масових репресій проти селян, які прагнули вижити. В українські села відряджають партійних активістів — уповноважених з проведення хлібозаготівель та формують так звані буксирні бригади для обшуків і конфіскації харчів.

Окремі господарства, тобто родини, цілі населені пункти влада заносила на так звані чорні дошки, іншими словами — ізоляція та позбавлення будь-якого постачання тощо. Усе це супроводжувалося пограбуванням майна, руйнуванням осель, побиттям і знущаннями над селянами.

Наслідки геноциду влада намагалася приховати, утаємничити і карати у ці та наступні роки за розповіді чи згадки про цю катастрофу. До речі, останню кримінальну справу в Україні за згадку про нищівний голодомор радянські каральні органи відкрили влітку 1945 року.

Загальна кількість жертв Голодомору в Україні обчислюється в межах від 3,5 до 7 мільйонів людей (за підрахунками вчених Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України ім. М. Птухи — три мільйони 941 тисяча осіб). Сукупні демографічні втрати, з урахуванням кумулятивних втрат, тобто з ненародженими поколіннями, становлять понад 10 мільйонів осіб.

У Чернігові під час обласної науково-практичної конференції (червень 1993 року) чернігівські історики Олександр Коваленко та Володимир Ткаченко обрахували кількість людських втрат у регіоні як різницю між кількістю населення станом на 1 січня 1932 року та результатами перепису 1939 року. На Чернігівщині кількість жертв Голодомору становила понад 230 тисяч (або понад 360 тисяч, якщо додати населення 17 районів, що 1939 року були передані до складу Сумської області).

Уже 2008 року в книжці «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932 — 1933 років. Чернігівська область» оприлюднені поіменно 36 818 жертв Голодомору на Чернігівщині, які встановлені за спогадами, а головне, на основі вцілілих книг реєстрації актових записів про смерть за відповідні роки із 460 населених пунктів з понад 1500 населених пунктів у межах сучасної Чернігівської області.

За словами представника Українського інституту національної пам’яті в Чернігові Сергія Бутка, найбільше від Голодомору постраждала лісостепова частина Чернігово-Сіверщини, насамперед сучасні Борзнянський, Ніжинський, Ічнянський і Прилуцький райони.

«У Борзнянському районі дослідники встановили поіменно 575 жертв, що, звичайно, не відображає повної картини нищення населення голодом, — розповідає науковець. — Найбільше людей померло у селі Хороше Озеро Ніжинського (нині Борзнянського) району — 312 осіб, селі Прохори Ніжинського (нині Борзнянського) району — 51 особа».

На відміну від голодоморів 1921 — 1923 та 1946 — 1947 рр., голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні не був пов’язаний з війнами та їхніми наслідками. Його свідомо й навмисно організували керівництво ВКП(б) та уряд СРСР на чолі з Йосипом Сталіним. Головне — зруйнувати незалежні селянські господарства, щоби мати повний контроль над селянством і хлібом з метою зміцнення комуністичного режиму на території України. Таким чином, радянські керманичі прагнули ліквідувати основу української нації і національного відродження, унеможливити спротив владі.