Українська Русь

Нещодавно ми святкували річницю події, яка справила величезний вплив на всю майбутню історію нашого народу, — річницю хрещення Володимиром Святославовичем Київської Русі. Ми, українці, не повинні забувати наше коріння, оскільки саме Україна, а не Росія є спадкоємницею Давньої Русі. Історію можна сфабрикувати, сфальсифікувати, але є неспростовні факти. Саме Київ — столицю нинішньої України — колись називали «матір’ю міст руських», не Москву. Що ж до слова «Русь», то згідно з Нестором Літописцем, саме так називали володіння київського князя Аскольда після походу на Візантію 860 р., після чого князь здійснив спробу хрестити народ — першу в історії нашого краю, хоч вона, щоправда, була невдалою й закінчилась убивством князя 882 р. «купцями» на чолі з Олегом.

Свого найбільшого розквіту Київська Русь почала набувати за часів Володимира Великого, якого прозвали Красним Сонечком. Володимир проводив переможні військові походи проти сусідніх племен, вдало воював з візантійцями, крім того, мав вихід до Балтійського моря. За Володимира було збудовано Десятинну церкву, а можливо, навіть, як припускають деякі історики, розпочато будівництво Софійського собору, яке вони датують не 1037-м, а ще 1011  року Тобто воно могло бути розпочатим за три-чотири роки до смерті Володимира, а завершеним уже за Ярослава Мудрого.

Під час свого виступу Президент Порошенко заявив, що понад 1000 років тому князь Володимир заклав основи вільної і незалежної України, а прийняття князем християнства свідчило про його свідомий вибір на користь «євроінтеграції».

Після християнізації, яку, як і більшість своїх реформ, Володимир проводив насильно, головними партнерами Київської Русі стали такі держави, як Візантія, Німецька імперія, Чехія, Угорщина, Польща, Болгарія, підтримувалися відносини з Римом.

Коли ж вести мову про походження самого слова «Україна», то вперше воно з’явилося в Київському літописі ще далекого 1187 року, коли помер переяславський князь Володимир Глібович під час походу на половців і «за ним же Україна (в оригіналі — Оукраина) багато потужила», в оригіналі «в нем же Украина много постона». Слово «Україна» згадано також 1189 р., що князь Ростислав Берладник поїхав зі Смоленська до «Оукраїни Галицької».

Пізніше слово «Україна» згадується в Галицько-Волинському літописі, де йдеться про події 1213 р. Там ідеться про те, що князь Данило Галицький «забрав Берестій, Угровськ, Верещин, Столп’є, Комов і всю Україну».

Сучасні історики вважають, що слово «Оукраина» означає край, країна, і, ймовірно, так це й було, оскільки воно існувало паралельно зі словом «Русь».

Цікавим фактом є те, що жителів Московщини в Україні-Русі називали москалями, як пізніше почали називати російських військових.

Щодо Росії, то вперше це слово згадано в московській грамоті 1517 р. Слово «Великія Росіи» вперше згадано у «Псалтирі», надрукованому 1577 р. Петро І, який активно розбудовував і розширяв кордони Московщини, вживав слово «Руссія», яким і назвав Московщину 1721 р., після перемоги у Північній війні, привласнивши таким чином історичну назву сусіда. Зараз, відповідаючи на заклики російських псевдоідеологів «русского мира» створити зі східних українських областей «Новоросію», ми мали б повне право нагадати їм, що саме запорізькі козаки підкорювали Сибір для московського царя.

Європі ж ми можемо нагадати, що саме Україна, точніше Галицько-Волинська держава, колись відіграла роль рятівниці середньовічної Європи від татаро-монгольської орди. Тоді як князь Данило Галицький завзято боровся проти ординців, російський герой, «святий» Олександр, прозваний за часів Івана Грозного Невським, визнавав васальну залежність від Орди. «Останній російський літописець» М. Карамзін виправдовує Олександра, кажучи, що це робилося на благо вітчизни, та насправді це робилося на благо самого князя. Адже в Олександра було досить можливостей, щоб протистояти Орді, а його володіння мали й доволі вдале географічне положення для цього. Коли Олександр дізнався, що його брат Андрій уклав союз із Данилом, негайно поспішив донести про це ханові й закликав ввести в його землі загін ординців, що й було зроблено. За цей донос він отримав ярлик на братові володіння. Отже, те, що робив Олександр, було не зовсім на благо держави. Саме через нього нинішня Росія століттями перебувала під владою татаро-монгольською владою. Тоді виникає питання, чому російські літописці так ідеалізували Олександра, а церква навіть визнала святим? Наша відповідь дуже проста: російська держава, щойно поставши, мала антиєвропейське спрямування, тож не дивно, що в час, коли князь Данило віддавав своїх дочок заміж за європейських королевичів, а його держава підтримувала тісні економічні відносини з Заходом, московські князі віддавали перевагу половецьким княжнам, про що свідчать численні дослідження вчених різних часів.

Ми ж бачимо, що Росія фальсифікувала й продовжує фальсифікувати історію так, як їй цього хочеться. Зокрема, тільки щоб привласнити собі Володимира Великого, російські літописці спотворили ім’я князя, зробивши його Владіміром, коли насправді у стародавніх літописах його ім’я вимовлялося як «Володимер», саме з українським наголосом. Хорошим підтвердженням цього є те, що ще в російських билинах, написаних у XIX столітті, його ім’я писалося як «Владимір», але аж ніяк не «Владімір». Що й казати про промову російського президента В. Путіна, який заявив, що київський князь Володимир поклав початок створення «єдиної російської нації».

Зараз одним із головних завдань України є донести й закріпити за собою статус спадкоємиці Великої Русі, чого так боїться Російська Федерація. Добрим підтвердженням цього є бурхлива реакція, яка виникла в Держдумі після підписання Петром Порошенком 25 лютого цього року закону «Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого — засновника середньовічної держави Русь-Україна у зв’язку з тисячоліттям від часу смерті князя». Так, один депутат партії «Единая Россия» навіть звинуватив нашого Президента у спробі «привласнити» Володимира Великого. Але цей крок абсолютно правильний, і жорстка реакція наших «північних братів» лише підтверджує це.

Україна нарешті має покласти край спробам «ідеологам русского мира» називати себе «Новоросією» чи «Малоросією». Ми маємо сказати чітко, ким ми є, і не забувати історію рідного краю.

Володимир МУЛЯРЧУК, учень 11 класу гімназії № 59, Київ