Успішні політики в неуспішній системі
Напевно, у добре налагоджених демократичних системах, де досягнення політиків зумовлені рівними можливостями, а вимоги і довіра виборців до них високі, критерії «успіхів та невдач» під час визначення рейтингу правомірні. Але наскільки вони доречні у нашому суспільстві, де ступінь недовіри народу до політиків може нівелювати будь-який рейтинг успіху?
Ще більше сумнівів щодо об’єктивності «рейтингів успішності» виникає, коли складаються вони не соціологами, не політологами, а журналістами. При цьому виникає наявна суперечність між тим, що було написано критичного чи негативного про того чи іншого політика, та його високим рейтингом успіху. Мимоволі опиняєшся перед дилемою: або автори рейтингів лукавлять, або у нашій країні успішними стають не найкращі політики.
Які ж критерії успіху? Судячи з наведених прикладів рейтингу політиків, визначити єдиний для всіх критерій успіху (невдачі) практично неможливо. Може, це внесок у незалежність держави (до чого і ювілейний характер опитування зобов’язує)? Але чому ж тоді у поле зору журналістів не потрапили такі політики, як В. Чорновіл та Л. Лук’яненко? Хіба поразка на президентських виборах 1991 року переважує на символічних терезах історії перемогу тієї ідеї, за яку вони боролися? До того ж, якби вся пропагандистська машина, основу якої складають ЗМІ, працювала б, наприклад, тільки на агітацію за одного із цих кандидатів у президенти... Незавершеність цієї фрази полягає і у тому, що історія не має умовного нахилу, і у тому, що мимоволі виникає запитання: «А судді хто?» Точніше, хто складає рейтинг і яка його мета? Адже якщо критерій успіху політика визначається перемогою на президентських чи парламентських виборах, то як же бути з аргументами журналістів про відсутність свободи слова, «затикання ротів», нерівні умови передвиборної боротьби? Якщо ж ідеться про сходження по ієрархічних рівнях влади чи кар’єри опозиційного політика, то повинні ж враховуватися і моральні критерії. Інакше виходить, що політик, який підозрюється Генпрокуратурою у великих фінансових аферах, та політик, бездоганний перед законом, — однаково успішні. І вже зовсім абсурдно проводити паралелі між підслідними закордонного правосуддя та політиками, які чесно працюють на благо України. У таких випадках автори рейтингів розписуються у власній некомпетентності й несумлінності. І коли читачі висловлюють своє невдоволення «жовтизною» багатьох видань, йдеться не про кількість оголених фігур на фотографіях, а про ступінь політичної безсоромності, що не має нічого спільного ані з відкритою і чесною критикою, ані зі справедливою передвиборною боротьбою.
Часто виходить так, що спочатку люди читають про непрозору діяльність владних структур, «підкилимову боротьбу», а потім — про високі рейтинги політиків. Отже, «журі» віддає пальму першості переможцям «підкилимової боротьби»? Але найбільше телерепортажів та статей було присвячено кризі, недосконалості демократії (чи її відсутності) та далекій від досконалості політичній системі. Невже до ювілейної дати все так кардинально змінилося, що стикаєшся з дилемою: чи раніше згустили фарби, чи зараз прикрасили?
Подібно до того, як не втрачає актуальності питання: чи час для спорудження монументів? — не менш актуальне й друге: чи час для словесних пам’ятників-рейтингів? Чи не краще спочатку визначитися з їхніми критеріями, об’єктивністю, відповідністю вимогам моралі? Тоді вони будуть зрозумілі не тільки вузькому колу журналістів, але й читачам. Можливо, тоді це буде об’єктивне відображення дійсності для вільного вибору, а не нав’язування суб’єктивної думки суспільству.
