Я ображений, але не на Україну, а на її нерозумних дітей

До редакції надійшов «сердитий» лист доктора філології, відомого дослідника української літератури XVIII—XX стст., лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка (2004) Юрія Барабаша, який мешкає в Москві.

Юрій БАРАБАШ

Президент Порошенко вилучив моє прізвище з рекомендованого Комітетом з Державних премій складу групи учених, яким цю премію присуджено за участь у роботі над Шевченківською енциклопедією. Якими можуть бути  підстави для такої, м’яко сказавши, неординарної акції? Невже всього лише факт мого російського громадянства, праця в московському Інституті світової літературі РАН? Дуже не хотілось би так думати, але здається, подібна мотивація не виключена. Іншого пояснення немає, втім, як узагалі жодних пояснень.

Не приховаю — я відчуваю образу. Я не просив цієї премії, мені вистачає тих знаків визнання, які маю, і я не в тому віці, щоб ганятися за преміями. Та все ж після понад шістдесяти років праці в українській літературі й науці дістати такого ляпаса — це, сказать би, дещо...

Але я переживу.

Бентежить інше: на якому ж інтелектуальному, моральному й зрештою політичному рівні приймаються  в Україні подібні рішення? Якими є міра компетентності тих, хто ці рішення приймає, розуміння ними того, що таке національна гідність і репутація, в чому насправді полягає національний інтерес?

Виглядає, зачучверіла Малоросія таки невмируща, дарма що вона виступає під «суперпатріотичною», «аж-аж-українською» машкарою. Від того її небезпечність для України не менша, а може, й більша.

Так, я ображений, але, звичайно, не на Україну, свою материзну, а на її нерозумних дітей, духовних пасербів. Ображений за шановних членів Комітету з премій, чиї думку та рішення так брутально зневажено владою. Мені соромно за дії цієї влади перед московськими колеґами — симпатизантами України, а такі є, і їх чимало, значно більше, ніж думають владці в обох країнах. До відома погано поінформованих анонімних авторів «ідеї викреслення» та її виконавця: протягом не одного десятка років я працюю за планом ІМЛІ над проблематикою української літератури,  тільки за останні кілька років  інститут видав дві мої монографії — про Шевченка та про українське літературне зарубжжя. 

Дуже прикро мені й те, що недоброзичливці України, яких більше, ніж того хотілось би, використають цей казус як привід для балаканини про «антимосковство» та «бандерівщину».

Тепер коротке слово безпосередньо до президента Порошенка.

Пане президенте, я не знаю, чи Ви зі своєї ініціативи викреслили моє прізвище, а чи за рекомендацією помічників і радників. Мені до цього байдуже. Підпис Ваш, і Ви за нього відповідаєте. Ми з Вами вийшли зі стін однієї alma mater, тільки я закінчив Київський університет задовго до Вашого народження. Тож я користуюся прийнятим у студентській спільноті правом старшого однокашника і дозволю собі дати Вам пораду: або критичніше сприймайте поради своїх радників, або попросту поміняйте їх, щоб не ганьбили Вас перед людьми й світом.

І насамкінець.

Я щиро радію з того, що Державною премією відзначена Шевченківська енциклопедія, до роботи над якою я мав честь бути причетним. Сердечно поздоровляю своїх колеґ, відділ шевченкознавства, Інститут літератури, Академію наук. Дякую всім, хто висловив мені підтримку та співчуття, хоч, як на мене, співчувати треба радше моїм недолугим «опонентам», а не мені. Я залишаюся тим, ким я є, українським літератором і ученим, вірним справі, якій віддав своє життя. І віддаватиму, поки маю сили.

ДОВІДКА «Дня»

Юрій БАРАБАШ — нар. 1931 р. у Харкові. Закінчив Київський університет, член НСПУ з 1957 р. Доктор філологічних наук (1969), професор (1971). Лауреат Міжнародної премії Фундації О. і Т. Антоновичів, Національної премії України ім. Т. Шевченка. У 1960—1961 рр. працював головним редактором журналу «Прапор». 1961—1965           — заступник головного редактора «Литературной газеты» у Москві, 1975—1977 — дир. Ін-ту світ. літ-ри АН СРСР, 1977—1983 — 1-й заст. міністра культури СРСР, 1983—1986 — гол. ред. г. «Советская культура». Автор численних праць з теорії літератури та історії української літератури, культурологічних публікацій у періодиці.

Нагадаємо, нещодавно в інтерв’ю «Дню» (див. № 61-62 від  7 квітня 2017 року) його донька Катерина розповідала про батька: «що старшим він стає (зараз йому 85 років, дай Бог влітку виповниться 86), то сильніше відчуває зв’язок з Україною. Сумує за Батьківщиною. І коли стався Майдан, він відчув свою відірваність від рідного дому. Думка, що живе в благополучній, але злій Москві, а його співвітчизники страждають і воюють з Росією, не полишає його і сьогодні. Він важко переживає цю ситуацію...».

На жаль, схоже, наша влада не переймається питанням пошуку і підтримки союзників, що насправді мало б бути важливою частиною політики.