Злочинне ігнорування альтернатив
Як відомо, наявність альтернативи (фр. alternation, латиною — alter — один з двох) у будь-якому суспільстві — ознака демократії. Зрозуміло, рівень демократії визначає і рівень цивілізованості. Якщо хтось вважає, що альтернатива потрібна тільки в політиці, той глибоко помиляється. Право на вибір однаково стосується всіх сфер людської діяльності, зокрема енергетики, а її, можливо, найбільше, бо цивілізована енергетика передбачає рівність вибору доступу до джерел енергії, власне, альтернативу. Очевидно, що проблеми в цій галузі існують у глобальному масштабі й буквально б’ють на сполох на нашій планеті. Адже величезні обсяги природних (невідновлюваних) джерел енергії — нафти, газу, вугілля тощо — видобуваються шаленими темпами, і вже не за горами (за різними оцінками — кілька десятків років) очевидне їх вичерпання. Тож за логікою людство мало б загострити і зосередити свою увагу на використанні в дедалі більшому масштабі альтернативних джерел енергії — сонця, вітру, води, біоенергії, шахтного метану, біогазу, енергії припливів і відливів хвиль морів та океанів тощо. Деякі країни, такі як США, Німеччина, Голландія, Данія, Фінляндія, Швеція, так і роблять — хто більшою, хто меншою мірою, залежно від ступеня розуміння проблеми й відповідно коштів. Більше того, розробку й використання альтернативних видів енергії в цих країнах поставлено на системно-державну і програмну основу. Україна, як уже склалося традиційно, на жаль, пасе задніх і в цій сфері людської діяльності. Ні-ні, словесних декларацій переходу на альтернативні види енергетики вистачає й у нас, але, на жаль, все на рівні лише декларацій. Якщо вже сьогодні в Німеччині та Данії відсоток використання альтернативних (відновлюваних) видів енергії, здебільшого вітру, в загальному енергетичному балансі становить близько 22%, то в Україні цей відсоток становить якісь жалюгідні 0,7 — 1%. Тобто це все, чим може відповісти сьогодні наша енергетика на виклики часу. Якби ситуація з альтернативними видами енергії в Україні була б хоч такою, як у цих країнах, переконаний, що у нас не було б щорічних переговорів із газових питань з Росією, які щороку набувають дедалі страхітливішого характеру. Чому так? Та тому, що до Білокам’яної їздять наші емісари з енергетичних питань завжди як прохачі подачок у вигляді чергових знижок на газ, не маючи за спиною, в тилу (Україні) міцної основи, тобто використання альтернативних видів енергії та диверсифікації джерел їх постачання: нині відсоток постачання енергоносіїв в Україну з одного джерела нафти і газу (звісно ж, із Росії) доходить до 70% за максимально безпечного відсотка від одного джерела — 30%). А коли так, то щоразу переговори з Росією з цього питання завжди матимуть вигляд не діалогу двох рівноправних сторін, а діалог приниженого прохача і такого собі господаря ситуації. Певним чином ці переговори з газового питання як для Росії, так і для України — безальтернативні.
Чому ж для Росії вони такі? Як відомо, Росія постійно веде боротьбу за відновлення новітньої помірно «ліберальної» імперії в масштабах колишнього СРСР, і є аксіомою, що без залучення України до кола цієї імперії чи то через «Русский мир», чи то в ЄврАзЕС, чи Митний союз, потуги створення новітньої імперії приречені на провал. Розуміння важливості залучення України до цих утворень створює для Росії безальтернативність у газових переговорах з Україною, практично унеможливлює рівноправний консенсус. Ті поступки, які може демонструвати Росія в них (переговорах), аж ніяк не співмірні з вимогами на заміну — зречення курсу на ЄС, приєднання до МС і входження в простір «Русского мира». Річ у тім, що в Кремлі прекрасно розуміють, що в слабкості України — сила Росії, їй не потрібна економічно сильна Україна (!), бо це веде врешті-решт до незалежності та самостійності.
Чому безальтернативні з боку України? Тому що їхати до Білокам’яної на переговори з газових питань, не маючи в кишені досягнень у вигляді розробок альтернативних та відновлювальних видів енергії, поставок нафти і газу з диверсифікованих джерел, побудованих пірсів для приймання танкерів зі скрапленим газом з Лівії та Азербайджану, активних спроб добування сланцевого газу тощо, — це все одно, що з розгону битися головою об гранітну скелю в надії, що вона піддасться і розламається...
Нинішня практика споживання російського газу в теплоенергетиці України така, що ціну на нього знижують у декілька разів за рахунок величезних дотацій із бюджету. Як наслідок, іде здешевлення його для населення, а енергія, вироблена з альтернативних видів, залишається недотованою і високою, а отже дорогою і невигідною. «Експерт (директор НТЦ «Біомаса» Г. Гелетуха) закликає дотувати не газ, а відновлювані джерела енергії, що дало б змогу цій галузі розвиватися» (В. Княжанський «Альтернатива російському газу є...», «День» № 233 від 21 грудня 2011 р.).
Певна річ, Україна в протистоянні з «Газпромом» може звернутися по допомогу до Європейського енергетичного співтовариства, посилаючись на Енергетичну хартію, підписантом якої вона є, але не робить цього, бо боїться. Адже в разі звернення до ЄС по допомогу в обстоюванні знижки на газ Росія обов’язково дорікне їй, що в діалозі (хоч про якийсь діалог тут говорити — це просто знущання) щодо ціни на газ питання слід вирішувати саме в діалозі й полюбовно, а не жалітися за бугром. От і виходить, що в цьому «діалозі» Україна залишається сам на сам із газовим монстром і монополістом постачання газу. І доки Україна не вирішить питання з альтернативними видами енергії та диверсифікації енергопостачання, не бути нам ні незалежною, ні самостійною державою, бо альтернативі просто немає альтернативи. Даруйте за тавтологію, але краще просто не скажеш.
