Зрозуміти себе...

Минулого року Дитячий табір «Козацька Фортеця» ініціював Дитячий національний конкурс «Я козацького роду!», в рамках якого запропонував наймолодшим українцям розповісти країні історію свого роду. Пропонуємо увазі читачів «Дня» фото та фрагмент есе переможця конкурсу — тринадцятирічного Ярослава Шалівського, яке є цінним штрихом до портрета української історії ХХ століття.

Разом із бабусею переглядаємо родинний фотоальбом.

Ось на світлині 1918 року селянська хата під стріхою, біля неї — троє малюків. Один із них — у дерев’яному візку. Це — мій прадідусь Валеріан Войтенко.

На іншому фото — велика українська родина мого (4 пра)дідуся Івана Матвійовича. В 1909 році, рятуючись від безземелля, він повіз своїх дітей із села Красногірка Єлисаветградської губернії (нині Голованівський район Кіровоградської області) у далекі поволзькі степи. Ця хліборобська родина була дружна, працьовита, кмітлива. Вона завзято розвивала господарство, вирила став, обсадила його вербами — сумували за рідними краями. Чого тільки не вирощували вони на своїх полях! На Войтенків хутір (так звали господарство) приїздили звідусіль і дивувались: як у посушливій Самарській губернії українці мали такі гарні врожаї?! Родина не цуралася свого українського коріння: співали народні пісні, вишивали. В їх оселі висіла картина із зображенням Козака Мамая, яку, як найдорожчий скарб, вони привезли з України. Усі в цій родині були грамотні, мали чудову бібліотеку, передплачували газети. За це їх по-вуличному називали Бомажнюками.

А ось фотографія, яка мене найбільше вражає. Баштан, курінь, біля якого найстарший член родини Іван Матвійович читає книгу. Мій пра-пра-прадідусь Артем грає на скрипці . Його гру з усмішкою слухає мати Одарка, висока, струнка жінка. ЇЇ батьки Арсентій та Варвара Радь (на прізвисько Окали) залишились на батьківщині... Згідно із сімейними переказами, її пращуром був відчайдушний, надзвичайно хоробрий запорізький козак на ім’я Адам.

Цікаві перекази збереглися в нашій родині про іншого пращура. А чула їх моя бабуся Зоя від свого батька. Наш пращур був охоронцем якогось польського короля. Під час бою король Із цим слугою потрапили в полон і були заковані в кайдани по одній нозі спільним ланцюгом. Відданий королю охоронець, аби звільнити короля і дати йому можливість утекти, чимось перерубав собі ногу. Звільнивши короля, сам загинув від втрати крові. В подяку за це роду охоронця король пожалував прізвище Сецко-Поповські і дворянській титул. Дворянська грамота з королівською печаткою на шовкових шнурах із китицями, з вишитою на ній ногою (так її описував мій пра-прадідусь), що давала значні пільги при землеволодінні, зберігалась в родині до 1919 р., поки її не вилучили денікінці разом з іншими сімейними реліквіями. А нащадки того охоронця теж відзначались сильною вдачею.

В нашій сім’ї ми шануємо пам’ять і про відважні вчинки рідних в роки Першої і Другої світових воєн, зберігаємо їх фото і нагороди. Безперечно, дослідження свого родоводу, збереження сімейних реліквій, переказів допомагає не тільки більше дізнатися про історичні часи, в які жили наші пращури, але й зрозуміти себе.