Досить тримати «республіки-фантоми» у вакуумі
Три місяці тому президенти Абхазії, Придністров’я й Південної Осетії заявили про створення нової організації — Співтовариства за демократію й права народів. Президенти пообіцяли розвивати демократію, захищати етнічні меншини й забезпечувати своїм країнам мир і процвітання.
Однак ніхто з глав держав світу не вітав створення нової організації, оскільки трьох країн, які створили її, світова спільнота не визнає. Останні 15 років ці євразійські «держави-фантоми» існують де- факто: вони мають власні економічні структури, парламенти, зовнішньополітичні відомства й збройні сили. Проте визнані республіки, від яких вони відділилися — Грузія й Молдова, наполягають, що йдеться лише про кримінальні утворення.
Сьогодні, однак, настав вирішальний момент. 17 вересня в Придністров’ї пройде референдум про офіційне проголошення незалежності. Інші республіки, ймовірно, чинитимуть так само. Усі вони ставлять одне й те ж саме запитання: чому міжнародне співтовариство за всіма ознаками готове визнати суверенітет Косова — бунтівної провінції, що завоювала незалежність зі зброєю в руках, але не бажає керуватися тією ж логікою відносно до них? Політичному керівництву західних країн необхідно знайти переконливу відповідь — інакше в зонах «заморожених» конфліктів у Євразії, найвірогідніше, станеться новий спалах насильства.
Поява невизнаних республік — Абхазії, Придністров’я й Південної Осетії — результат хаосу, який супроводжував розпад СРСР. Дві з них формально залишаються частиною Грузії, а третя номінально входить до складу Молдови. У період занепаду радянської держави їхні збройні сили за допомогою Росії нанесли поразку сформованим з миру по нитці арміям «визнаних» республік. Відтоді еліти регіонів, що відділилися, створили фактично окремі держави.
Поки що міжнародне співтовариство по суті нічого не робить, крім заяв про підтримку територіальної цілісності визнаних держав і переговорів, які тягнуться ні добре, ні погано, про остаточний статус бунтівних регіонів на їхній території. Росія неодноразово заявляла про непорушність існуючих кордонів, але одночасно підтримує право невизнаних республік самостійно визначати свою долю. Особливе значення у зв’язку з цим має той факт, що Москва надала більшості жителів де-факто існуючих держав російське громадянство, — це ускладнює розв’язання питання про їхню територіальну приналежність.
Уряди західних країн наполягають, що Косово не можна розглядати як прецедент, але це помилкова позиція. Міжнародне співтовариство має взяти на озброєння «косовську модель» — не як карт- бланш на проголошення незалежності регіонами на зразок Абхазії й Придністров’я, але як сигнал про те, що будь-які переговори про статус цих територій повинні тісно ув’язуватися з реальною демократизацією, захистом прав людини, роззброєнням і встановленням хороших відносин із сусідніми країнами.
Ніхто не намагався запровадити в невизнаних республіках Євразії міжнародні стандарти державного управління. Їхні уряди не дозволяють повернутися в рідні місця біженцям, що врятовувалися від воєн на початку 1990-х. На виборах у цих регіонах жодного разу не були присутні варті довіри спостерігачі. У їхній економіці, в кращому випадку, панує корупція, а в гіршому — кримінальна сваволя. У деяких невизнаних республіках формування громадянського суспільства стримується авторитарними лідерами та їхніми союзниками — бізнесменами з сумнівною репутацією.
Якщо невизнані уряди в Євразії хочуть, щоб міжнародне співтовариство виявило увагу до їхніх проблем, то вони мають бути готові забезпечити ті ж самі стандарти відвертості й демократії, дотримання яких Європа вимагає в інших регіонах.
Якщо вони цього не зроблять, то міжнародне співтовариство має зробити свою позицію більш жорсткою — розширити візові обмеження, які вже діють щодо деяких невизнаних лідерів, надавати безпосередню підтримку місцевим борцям за демократію й чинити реальний тиск на головного покровителя сепаратистів — Росію. В основі політики Заходу повинні лежати активні дії, а не повторюване до нескінченності затерте заклинання про неприпустимість сепаратизму.
Крім того, Європа й США мають переконати Грузію й Молдову, що подібна політика не означає відмови від їхньої підтримки Заходом. Навпаки, йдеться про активізацію дій відносно «конфліктних зон», мета якої — забезпечення більшої стійкості кордонів у Євразії.
В іншому випадку нам гарантований той же самий тупик: ні миру, ні війни. А нове покоління жителів Абхазії, Придністров’я та інших республік виросте в реально існуючих, але невизнаних державах.
Чарльз КІНГ — викладач Джорджтаунського університету (Georgetown University), автор книги «Історія Чорноморського регіону» (The Black Sea: A History).
